Доступність посилання

ТОП новини
02 квітня 2020, Київ 19:04

«Мої думки тихі»: Режисер Антоніо Лукіч про те, чому українські тварини звучать особливо тривожно (подкаст)


Кадр із фільму «Мої думки тихі»

Фільм «Мої думки тихі» став чи не найбільш обговорюваним фільмом в українському культурному просторі останніх років. Режисер-дебютант Антоніо Лукіч побував у студії Радіо Свобода та розповів про покоління фрілансерів, роботу з Ірмою Вітовською-Ванцою та перемовини зі Spice Girls.

Ви можете послухати розмову з ним у форматі подкасту:

Увага! В тексті є спойлери!

– По-перше, вітаємо з успішною прем'єрою. Весь фейсбук – у постах про вас.

– Я вже потрошку вибачаюсь перед підписниками, що ми заповнили їм стрічку нашими постами.

– Ви розповідали в одному з інтерв’ю про те, що «Мої думки тихі» – це фільм заснований на реальних подіях.

– Це правда. Інколи життя підкидає нам такі ситуації, які важко вигадати в сценарії. Одного разу, коли я не знав, що саме я буду знімати, я зустрів свого старого друга з інституту Карпенка-Карого, який розповів мені цю історію. Він отримав замовлення на сайті Upwork на запис голосів тваринок української фауни.

Чому української, чому вони не могли записати десь у себе – це була для мене велика загадка. Він взяв свого тата, вони поїхали Черкаською областю, записували корівок та свинок. Мені здалося, що це могло би бути гарним фундаментом для розробки сценарію. Деякі сцени, приміром, з папужкою, зі свинкою, з козлами – вони були записані просто за розповідями Діми, який подорожував і провокував тваринок.

Про генерацію фрілансерів та жарти про зріст

– Майже в кожному інтерв’ю ви наголошуєте, що цей ваш друг був фрілансером, головний герой був фрілансером, ви тоді були фрілансером. Коротше кажучи, всі були фрілансерами. Чому ви так на цьому акцентуєте?

– Мені, як будь-якому режисеру, хочеться прийти до якогось узагальнення, ставити діагнози суспільству. Це фрілансерство – це і є як ніби моя ідея про сучасну молодь, яка живе без якоїсь сталої системи цінностей.

Вони не розуміють, що вони будуть робити, вони не планують своє життя далі, ніж за тиждень, у них немає сімейних цінностей. Вони живуть завжди з питанням «А що далі?» і «Як і що мені робити?». Фрілансерство теж стало частиною цього фільму. Це спроба розібратись з тим, що таке «нормальне життя».

– Генерація фрілансерів – це і є кістяк аудиторії?

– Я б так не сказав. Фільм ми запустили із промо, яке звучить як «Зводи маму в кіно», і ми намагаємось спекулювати на почуттях людей до власних мам. І мам до своїх дітей. Але це нормально, адже в фільмі ми розповіли цю історію відносин мами і сина комедійно, не провокативно – оце і є «кістяк». Це батьки та діти.

– Ще помітила акцент – на зрості головного героя. Це вже другий фільм, де ви виділяєте зріст актора Андрія Лідаговського, жартуєте про це. Чого ми так багато про це говоримо?

– Цей зріст і є провідником ідеї фрілансерства, генерації людей, які не вміщуються в жодні рамки. Він такий високий, що йому незручно не тільки в компанії, суспільстві або в розмові, але й на полиці в купе у вагоні.

Андрій, наприклад такий високий, що він завжди в маршрутці обирає собі місце біля люку. Адже саме там його голова може вміститися. І за це місце завжди йде дуже сильна боротьба – якщо там хтось стоїть, Андрій може його попросити.

Саме тому цей зріст – це провідник ідеї про незручність, не більше.

Що означає «Мої думки тихі»?

– Стосовно назви фільму: я читала, що ще було дуже багато варіантів. Які ще були й чого їх відкинули?

– Було багато варіантів, бо ми намагалися створити багатошаровий фільм, і самі заплуталися, яка з ліній має бути там головною. А потім зрозуміли, що лінія взаємовідносин матері й сина, які не можуть порозумітись і саме їхні невимовлені слова – основа нашого сюжету.

«Мої думки тихі» – це про оці невимовлені слова. Ми не завжди можемо підібрати слова до людей, яких ми любимо й говоримо про всякі нісенітниці. А про головне ми мовчимо.

– Ірма Вітовська жартувала, що якби вона знала, що у фільмі стільки дебютів, то, можливо, вона би і не погодилась брати в цьому участь.

– Я її розумію. Дебютів було навіть трошки більше, ніж Ірма знає. Та це була моя принципова позиція: якщо справа стосується «Держкіно» – то я маю дати шанс людям відчути себе великими операторами, художниками і так далі. Це був ризик, але він виправдався.

​Про акторів – людей та тварин

– Як працювалося з тваринами?

– Легше, ніж з акторами. Вони були досить передбачувані. І що би тварина не зробила в кадрі – будь то вівця, яка кричить, чи свинка – це було очікувано, вони були легко керовані. З акторами так не виходить – для них завжди потрібно шукати потрібні слова.

– А як ви змусили все-таки папугу подати голос?

– Крім того, що Андрій Лідаговський цілувався із 45-річною жінкою з величезною родинкою на щоці? Папужка був одним із найчемніших, навіть серед тварин. Навпроти нього просто поставили іншого самця-папужку, і той починав кричати й реагувати дуже бурхливо.

Про гумор та гороховий суп

– У фільмі майже немає жартів у прямому сенсі цього слова. Але смішно все одно.

– Насправді найсмішніше ми повикидали, бо через жарти тоне лінія з мамою. Все, що нас від цієї лінії відволікало, ми це просто вирізали.

– Я пам’ятаю оцей цікавий діалог – типову маніпуляцію старшого покоління здоров’ям – про хронічний панкреатит і гороховий суп.

– Я змушував акторів грати не мовою слів, а мовою підтекстів. Про цей хронічний панкреатит вона розповідає як про якусь смертельну хворобу. Та насправді це діагноз не її фізичного стану, а її стосунків із сином – тому й звучить він дуже трагічно, як і спроба суїциду через поїдання горохового супу.

– Звідки взагалі ця історія?

– Це підслухано мною. Я спілкувався зі своєю родичкою, яка скаржилася на свій стан. Казала, що нічого не може їсти і грозилась з’їсти раз того горохового супу – і хай буде те, що буде – і заплакала. Мене це дуже насмішило. Звісно ж, ця родичка потім одужала й забула про це, а у мене в голові так і залишилась ця фентезійна спроба самогубства через суп.

Про музику і її вартість

– Чому в фільми звучить саме пісня Spice Girls?

– Для нашої героїні-мами персонаж Вікторії Бекхем є дуже ключовим. Це її рольова модель, яка своїм прикладом сформувала уявлення про те, що таке «жити нормальним життям». Тому, мама й фанатіє від цієї групи, від музики своєї молодості, вона може й дитину свою зачала під їхні пісні.

– Як зробити так, щоб в українському кіно звучало більше західної музики?

– Іноді трек нашого виконавця коштує дорожче, ніж закордонного. Це питання перемовин і якості використання музичної композиції. Іноді пісня Олі Полякової чи ще когось може коштувати дорожче, аніж пісня Мадонни.

– Фільм піднімає дуже багато злободенних питань щодо кризи реалізованості, бажання емігрувати і так далі. Звучить там також фраза про те, що тварини в Україні звучать особливо тривожно, що «голос корови в Україні звучить зовсім не так, як корови в Канаді». Це натяк на що?

– Це не натяк навіть, це меседж такий.

– Про що? Про звучання тварин, у прямому сенсі цього слова?

– Я взагалі це більше про людей маю на увазі. Але тварини мають більш тонкі сенсори, вони відчувають наближення потопу швидше за нас, людей. Тому й звучать вони тривожно. Вони живуть несумне, непередбачуване життя, і цей фактор формує дуже цікавий голос.

Про сучасне українське кіно

– Чи є вже поняття «окупності» в сучасному українському кіно?

– На жаль, ця «окупність» передбачає те, що кіно буде вести за собою в плані ідеї, йтиме за очікуваннями глядача – таке кіно окупиться.

Та глядач у своїй більшості не готовий робити над собою зусилля й дивитись щось, що не буде, як то кажуть, масажувати його ерогенні зони. Кіно, яке потребує цих внутрішніх зусиль від глядача, окуповуватись не буде жодним чином – це якщо ми говоримо про прокат.

Але воно буде окуповуватись на довгостроковій перспективі, якщо його будуть дивитись через 5 років, через 10. Воно просто стане прибутковим з роками. Зараз не дарма кажуть, що одним із найприбутковіших радянських режисерів був Андрій Тарковський – його фільми пройшли корекцію часом і навіть зараз вони успішно демонструються. Тобто, такі фільми поза часом і вони не окуповуються в перший день прокату. Воно потребує зусилля над собою.

А те кіно, яке не потребує зусилля над собою, воно буде місцями, можна так сказати, дурнуватим.

– Ви хоча б раз ходили на якийсь такий «дурнуватий» український фільм?

– В мене зараз на це не дуже багато часу. До свого сорому, я ще досі не подивився фільм «Додому» Нарімана Алієва.

– Який цьогорічний фільм точно варто подивитись кожному?

– «Панорама» Юри Шилова. Це мій одногрупник, який зняв свій дебютний документальний фільм про кіномеханіка, який працював у «Кінопанорамі» (Кінотеатр у Києві, який закрили – ред.). Разом із закриттям кінотеатру він дійшов до важливого етапу свого життя – питання старості та пенсії в Україні. Ми спостерігаємо за ним в останній рік його роботи і рік після роботи – бачимо, що відбувається з людиною, яку життя викидає за борт.

Цей фільм дуже влучний, дуже точно передає час, коли помирають якісь професії, коли ми не розуміємо, що ми будемо робити в старості, і хто про нас попіклується – держава навряд буде про нас піклуватись.

Це дуже глибокий фільм, який я подивився у Карлових Варах. Він брав участь тоді в програмі документалістики й дав мені ляпаса по світовідчуттю.

Серед усіх коктейлів та червоних доріжок, я подивився на життя людини, яка живе на Ленінградській площі і намагається примиритися з тим, що в його житті кода, останній фінальний момент. При цьому, це не трагічна історія, головний герой не втрачає почуття гумору, це абсурдистська комедія, яку розповідають мовою документалістики. Цей фільм я рекомендую як топ-1.

Більше про сучасне українське кіно читайте на нашому телеграм-каналі.

  • 16x9 Image

    Анастасія Саковська

    Народилася у 1994 році в Києві. У 2015 році закінчила Національний університет «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю філософія та релігієзнавство. На Радіо Свобода – із 2015 року. Працюю з соціальними медіа, пишу про кіно

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG