(Рубрика «Точка зору»)
11 червня відбулася відеоконференція міністрів закордонних справ країн – членів «Східного партнерства» – євросоюзівського проєкту, який минулого року відсвяткував свій десятирічний ювілей. Світ вступив у 2020-і, і експерти почали будувати нові припущення щодо майбутнього співробітництва, метою якого свого часу заявлялося наближення до ЄС Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Молдови та України – шести пострадянських республік, які намагаються відшукати свої політичні та економічні шляхи розвитку.
Одне з найбільш амбітних наукових досліджень останнього часу пропонує чотири сценарії розвитку подій до 2030 року. Ось що важливо: жоден з цих сценаріїв не передбачає нічого доброго для тих, хто прагне потрапити в усе ще престижний «європейський клуб».
Доповідь зі складною назвою «Ставки східноєвропейців: чотири сценарії «Східного партнерства» до 2030 року» написали політологи Войцех Пшибильський із міжнародного інтернет-проєкту Visegrad Insight і Йорґ Форбріґ із Німецького Фонду Джорджа Маршалла. Їхня робота стала жертвою спалаху коронавірусу: доповідь вийшла в світ ще у середині березня, в розпал пандемії в Європі, і у зв’язку з цим відійшла на другий план, тож більш-менш виразні звіти про неї в пресі з’явилися тільки в останні тижні. Це дослідження складається з записів інтерв’ю і семінарів із журналістами, політиками, громадськими активістами і бізнесменами з шести східноєвропейських країн, а також їхніх партнерів і колег із різних країн ЄС.
Ось чотири сценарії для колишніх сателітів Москви, промальованих авторами доповіді: «прагматична інтеграція», «повернення російської гегемонії», «опора ЄС на Москву» і «народне звільнення».
Прагматична інтеграція
Цей сценарій найоптимістичніший. Автори пишуть: «Немає ніяких знаків або серйозних очікувань щодо членства в ЄС, але, якщо учасники програми «Східного партнерства» зможуть вирішити питання поліпшення своєї економічної й політичної інфраструктури, то нагородою їм стануть більш істотні прямі іноземні інвестиції, торговельні контракти і проєкти співпраці». Це, додам від себе, і є статус-кво. «Східне партнерство» завжди обіцяло Києву, Мінську й іншим близькість до Брюсселя в багатьох галузях, але ніколи не давало їм гарантій вступу до клубу. Це може розчарувати основних претендентів (Грузію, Молдову й Україну), які вже підписали угоди про розвиток співпраці з ЄС і отримали послаблення візового режиму.
Автори доповіді зазначають: «Те, що називається «режимом очікування», може мати «руйнівний ефект для молодого покоління підприємців і може призвести до радикалізації у внутрішній політиці деяких держав».
Перший сценарій не дуже надихає, але він, принаймні, не такий сумний, як два інших, де у гру більш рішуче вступає Кремль
У доповіді також ідеться про те, що цілком ймовірно посилення розбіжностей між «першою трійкою обраних» і трьома іншими країнами (Вірменією, Азербайджаном та Білоруссю), які, найімовірніше, будуть прагнути до «мовчазної форми інтеграції, заснованої на прагматичному ставленні до будь-яких змін».
Пшибильський і Форбріґ припускають: ЄС, можливо, доведеться переосмислити механізми партнерства, бо розкол між двома групами країн, що йдуть у Європу на різних швидкостях, обговорюється вже деякий час, і навряд чи ці дебати закінчаться скоро.
Повернення російської гегемонії
Перший сценарій не дуже надихає, але він, принаймні, не такий сумний, як два інших, де у гру більш рішуче вступає Кремль. У другому прогнозі Москва виграє від завершеного газового проекту «Північний потік-2» і зміцнює свої економічні позиції, отримуючи вплив у стратегічно важливих секторах економіки країн «Східного партнерства» та Євросоюзу. ЄС і НАТО ослаблені кризами («брекзит», Єврозона, COVID-19, міграція, верховенство закону і так далі).
Через активність євроскептиків ухвалювати рішення в Брюсселі стає все складніше, а Москва старанно підтримує фінансові зв’язки з політичними елітами в країнах-партнерах ЄС і цілком успішно змушує деякі уряди діяти в своїх інтересах. У підсумку регіон «втрачає довіру до європейських лідерів і стає більш залежним від Росії».
Опора ЄС на Москву
Третій варіант трохи кращий: ЄС шукає дружби з Росією, будучи стурбований тим, що у США свої турботи, а також дедалі більшим китайським впливом, який турбує як Брюссель, так і Москву.
Тяжке становище «східних партнерів» відходить на другий план через проблему тіснішої співпраці між ЄС і Росією. «Хоча деякі країни «Східного партнерства» намагаються протистояти цим тенденціям, інші примиряються з другорядним статусом й нерішуче прямують у новому європейському напрямку. Зрештою, розчарувавшись в Євросоюзі, східні країни-партнери вступають у новий, безпрецедентний період нестійкості і нестабільності».
Народне визволення
У ці непередбачувані часи може стати реальністю й четвертий варіант: як це сталося нещодавно у Вірменії. Вуличні рухи набирають вплив, і громадяни самі стають драйвером змін. У цій ситуації Росія не відіграє ніякої певної ролі, а ідея членства в ЄС взагалі здається притягнутою за вуха. Країни «Східного партнерства» стають більш самодостатніми, в деякому сенсі виявляються «полишеними самими на себе». ЄС в цьому випадку не зможе запропонувати нічого крім «моральної підтримки», а тому, згідно з четвертим сценарієм, для того, щоб не втратити стабільність, потрібна негласна угода з Кремлем.
«Якщо східноєвропейські столиці пообіцяють зберегти усталені зовнішньополітичні орієнтири, то прямого втручання в розвиток ситуації в цих країнах та гібридної війни не трапиться», – вважають Пшибильський і Форбріґ.
«Народні революції» принесуть зміни, але збережеться видимість стабільності, збережеться певний потік інвестицій від сторонніх політичних гравців, таких, як Китай, а заморожені конфлікти в регіоні так і залишаться неврегульованими.
Зрештою, цілком можливе і поєднання всіх чотирьох сценаріїв. Автори доповіді робити ставки не наважуються.
Рікард Юзвяк – редактор Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода з питань Європи
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
