Доступність посилання

ТОП новини
04 липня 2020, Київ 01:56

«Правда перемагає, і ми віримо» – мати Віталія Марківа в інтерв’ю Радіо Свобода


Оксана Максимчук, мати Віталія Марківа, 14 жовтня 2019 року, місто Толентіно, Італія

Рим – «І в страшному сні такого не снилося: одного дня тебе звинуватять в убивстві, коли йдеш на захист своєї землі у біді». Ці слова на мікрофон Радіо Свобода говорить Оксана Максимчук, мати 30-річного військовослужбовця Віталія Марківа, засудженого в Італії минулого літа за співучасть в умисному убивстві італійського фотожурналіста та російського правозахисника біля окупованого Слов’янська у травні 2014 року.

30 червня минає три роки від дня арешту її сина в аеропорту Болоньї, коли той з дружиною прибув у відпустку до матері, яка 20 років живе і працює у містечку Толентіно італійської області Марке. Майже 10 років з нею, сестрою та вітчимом жив там і Віталій, а взимку 2013 спакував валізу – і в Україну. Казав, відвідати родичів, а насправді – взяв курс на буремний Майдан. Приєднався до активістів Самооборони. Наступного року з початком російської агресії долучився добровольцем до Національної гвардії України, у лавах якої і підписав контракт. Разом з нацгвардійцями навесні 2014 року брав участь у бойових діях біля міста Слов’янська Донецької області, яке тоді взяли під контроль російські гібридні сили угруповання «ДНР».

Тієї весни, 24 травня, на околиці міста, потрапивши під обстріл, втратили життя двоє журналістів – італієць Андреа Роккеллі та росіянин Андрій Миронов. Третій – французький фоторепортер Вільям Руґелон – отримав поранення. Іноземці перебували у «сірій зоні» без розпізнавальних знаків і без погодження з українською владою. За кілька років італійські слідчі через статтю журналістки Corriere della Sera вийшли на постать солдата Марківа, запідозривши його у причетності до загибелі цивільних осіб на війні.

Далі все пішло як у «страшному сні»: арешт, досудове розслідування, суд, вирок, оскарження вердикту. Восени поточного року в Мілані має початися апеляційний процес, але дата ще невідома (через пандемічну кризу робота судів в Італії чотири місяці була заблокована).

Від дня арешту мати солдата 51-річна Оксана Максимчук та її чоловік-італієць рахують дні до побачення із сином і ведуть лік місяцям його перебування у в’язниці суворого режиму містечка Опера неподалік Мілана (північна область Ломбардія). Врівноваженим і переконливим голосом жінка розповідає про пережите. В її словах – материнський біль, терпіння, сила і віра.

У судовій залі Віталій Марків (на передньому плані), на нього дивиться мати Оксана Максимчук, 21 червня 2019 року, Павія
У судовій залі Віталій Марків (на передньому плані), на нього дивиться мати Оксана Максимчук, 21 червня 2019 року, Павія

– Ми виїздили вже 140 тисяч кілометрів автошляхів. Їздили двічі на місяць провідати сина і також до адвокатів. А скільки разів проїздили безрезультатно: приїхали – не маємо всіх дозволів, повертаємося додому, це ще, коли Віталій зразу перший місяць під арештом у Павії був. Вже біля Мілана їздили двічі на місяць по три години побачення. Часом втрачала робочі дні, за які платили. Потім брала дні за свій рахунок. Я працюю на місцевій фабриці у Толентіно, де виготовляють меблі зі шкіряним покриттям. На щастя, керівництво з розумінням ставиться до моєї ситуації. Щораз везу передачу, дозволено 20 кг на місяць. Спочатку не важили постільну білизну, книжки й пресу. Потім зі зміною керівництва міланської тюрми почали брати на вагу все.

– Чи думалося тоді, у день арешту 30 червня 2017, що це все так затягнеться?

Думали зразу, що це якесь непорозуміння, яке з’ясується за лічені дні

– Ні. Думали зразу, що це якесь непорозуміння, яке з’ясується за лічені дні. Перевірять добре документи, що ми в Італії ніколи проблем із законом не мали, ми думали, його відпустять. В Україні Віталій теж не мав проблем. Приблизно через три тижні його перевели до Мілана, ми поговорили з адвокатом, і вже тоді прийшло усвідомлення, що це швидко не вирішиться. Почали рахувати місяці…

– Яким є його день у тюрмі, чи син про це розповідає?

– Я не можу розказати, бо він не любить говорити про внутрішнє життя у в’язниці. Знаємо лише, що дуже обмежені умови перебування. Не може виходити на вулицю, бо з інших відділень там дозволяють виходити на побачення на вулицю. Сам теж не може бути на свіжому повітрі. Коли минулого року його возили на засідання суду, то і все свіже повітря було. Є місце без даху, оточене стінами, там може часом побігати. Є можливість двічі на тиждень ходити в спортзал.

– Як Віталій пережив у тюрмі два місяці карантину через пандемію? Можливо, саме він давав вам поради психологічного виживання в ізоляції?

– Вітчим йому жартуючи казав, що ми також під домашнім примусовим арештом. Але він відповідав: «Хочете помінятися зі мою? Я готовий поміняти це на ваш карантин». Не можна було порівнювати наш карантин, з місцем, де він перебуває. Решту інформації заборонено поширювати, Віталій не любить говорити про тюремні будні.

– Як він отримує новини? Чи ви фільтруєте свої розмови з ним?

Ми підтримуємо зв’язок з його побратимами в Україні, дехто пише листи, хтось через телефон передає вітання, його чекають

– Звісно, фільтруємо. Негативу не передаємо, лише позитив. Якщо є можливість передати українську пресу, тоді він сам довідується і робить свої висновки. Ми підтримуємо зв’язок з його побратимами в Україні, дехто пише листи, хтось через телефон передає вітання, його чекають. Я це все синові розказую, він би хотів бути між ними, але…

– Розумію абсурдність наступного запитання, але наважусь: чи є в нього якісь приємні моменти у тюрмі?

– Які там можуть бути приємні моменти? Тюрма суворого режиму говорить сама про себе. Йому дуже допомагають триматися книжки, особливо на історичну патріотичну тематику. Більшість книжок йому передавала дружина. Кожну книжку ми змушені були розбирати, робити фотокопію, бо туди не дозволено з твердими обкладинками передавати. Серед перечитаних ним творів «Кобзар» Тараса Шевченка, «Скандинавська міфологія» Ніла Ґеймана, «Notre Dame D’Ukraine» Оксани Забужко, «Слово о полку Ігоревім», «Наодинці з собою» Марка Аврелія, «Міфи й легенди України».

Віталій Марків з дружиною Діаною (фото із сімейного архіву)
Віталій Марків з дружиною Діаною (фото із сімейного архіву)

– Можливо, йому допомагають і листи?

Він прикрасив свою камеру дитячими малюнкам, на яких були синьо-жовті стяги, так він має шматочок України у тюрмі

– Справді, це велика підтримка від побратимів. Навіть від незнайомих людей отримує листівки, зі шкіл діти пишуть, висилають малюнки. Якось ми хотіли передати український прапор йому – не дозволили. Тоді він прикрасив свою камеру дитячими малюнкам, на яких були синьо-жовті стяги, так він має шматочок України у тюрмі. Це, певно, і є ті приємні моменти для нього. Часом люди присилали конверти з марками, щоб він не витрачав гроші і висилав відповідь (посміхається).

– Чи Віталій веде щоденник ув’язнення, якщо є така можливість ?

– Не знаю. Кажу йому, колись вийдеш – напишеш книжку.

– Протягом цих трьох років, яким був найбільш болючий момент для родини і для нього?

– День вироку. День вироку, звісно.

– Коли ви почули обвинувальні слова судді і термін ув’язнення (24 роки), що промайнуло в голові?

– Я подумала зразу: будемо продовжувати боротьбу, ми не можемо здатися. Ми дуже вірили, майже були впевнені, що всі обвинувачення з нього знімуть, бо доказів не було. Це був шок для нас. Ми таки бути оптимістами.

Віталія Марківа супроводжують у день вироку, 12 липня 2019 року, Павія
Віталія Марківа супроводжують у день вироку, 12 липня 2019 року, Павія

– У день оголошення вироку 12 липня 2019 я вперше побачила сльози на ваших очах, на попередніх сімнадцяти засіданнях ви трималися. Цю внутрішню силу характеру син перейняв від матері?

Коли під час побачення йому розказую про проблеми в Україні, мене щось дуже непокоїть, переповнюють емоції, а він навпаки мене заспокоює

– Так, від мене. Ми обоє леви за зодіакальним знаком, він 16 серпня народився, а я 19 – серпня. Під час побачень, коли бувають якісь емоційні моменти і вітчим просльозиться, то Віталій цього не любить, не любить бачити нашу слабкість. Від нашого стану залежить і його стан. Він таким сильним і справді є. Коли під час побачення йому розказую про проблеми в Україні, мене щось дуже непокоїть, переповнюють емоції, а він навпаки мене заспокоює, щоб не вірила всьому написаному. Там є люди з розумінням ситуації і ухвалять правильне рішення, говорить мені син. Тобто який він на вигляд ззовні, такий він i внутрішньо.

– Період ув’язнення не змінив вашого сина? Чи якісь зміни в ньому таки помітні?

– У грудні 2013 перед різдвяними святами він поїхав в Україну, бо вже давно там не був. Мені нічого не говорив, з якою метою їде, навіть з бабцею там не зустрівся, написав їй записку: «Їду на Майдан». Я не бачу зміни в ньому, він не сумнівається у зробленому виборі.

– Віталій неодноразово з’являвся на суді у вишиванках...

Це було його рішення – одягати вишиванку

– Це було його рішення – одягати вишиванку. Одну, вишиту червоно-чорними нитками, йому подарувала дружина Діана і передала на день народження з України. А друга, вишита синьо-жовтими нитками, це йому подарувала українська громада з міста Брешії. Попри реакції італійської преси (яка називала вбрання націоналістичним- ред.), він продовжував одягати ці сорочки. Тим паче бачив українців в залі у сорочках і тому відчував себе разом з ними. І думки не мав відмовитися одягати вишиванку на суді.

– Чи говорить вам син про плани на майбутнє або ж ця тема поки що табу?

Як кожна нормальна людина він дивиться у майбутнє

– Як кожна нормальна людина він дивиться у майбутнє. Йому шкода, що вже пропустив три роки навчання у Київській військові академії, де рік він провчився. Планує повернутися в лави Нацгвардії у батальйон імені Кульчицького, у планах – військова кар’єра, хоче повернутися до сім’ї в Україну. Подружжя й раніше планувало жити в Україні, а не за кордоном.

– Окрім роботи й боротьби за визволення сина, ви також задіяні і у волонтерській діяльності в Італії…

– Це завдяки моєму синові почалася така моя діяльність. Я познайомилася з багатьма волонтерами в Україні, потім тут з місцевими асоціаціями за допомогою перевізників збираємо медикаменти, засоби гігієни, одяг та інше необхідне для бійців фронту і їхніх сімей.

Громада українців під час акції на підтримку солдата і його родини, 14 жовтня 2019 року, Толентіно
Громада українців під час акції на підтримку солдата і його родини, 14 жовтня 2019 року, Толентіно

– Відколи ця драма почалася у житті вашої родини, чи були серед друзів такі, що відвернулися від вас в Італії або Україні?

– Були і є такі. Але це не дуже мене засмучує. Кажуть, друзі пізнаються в біді. Я навпаки, щаслива, що моя родина настільки збільшилася: ті люди, з якими я познайомилася, які приїздили за 600-800 км на суд, втрачали робочі дні, стали нашою родиною і будуть з нами. А для Віталія дуже важлива ця підтримка. Ми стали рідними, нам треба бути разом у важкі моменти.

– У судовій залі родина загиблого фоторепортера завжди сиділа зручно з одного боку, родина ж підсудного (незрозуміло чому) протягом тривалих засідань завжди стояла у зоні для спостерігачів. Очевидно, ви не спілкувалися між собою. Але якби вам трапилася така нагода, що б ви сказали батькам Андреа Роккеллі?

– Як мати я б сказала їм, що мені шкода, що загинув їхній син. Я можу порівняти їхнього сина із 14 тисячами наших загиблих синів, батьків, братів, які продовжують гинути в російсько-українській війні. Ми 2014 року в Анконі (обласний центр Марке) вшановували громадою пам’ять про загибель Роккеллі. Ще я б додала: почувши скільки років дали моєму синову після вісімнадцяти засідань (де батьки Роккеллі і всі чули про відсутність доказів), чи вони спокійні і задоволені такою «правдою»?

– Після оголошення вироку в Україні та й світом серед діаспори помітно активізувався рух на підтримку, як наголошують, несправедливо засудженого солдата. Водночас дехто вбачає певну героїзацію образу вашого сина. Як ви особисто сприймаєте такі масові акції?

МВС України каже: «Своїх не залишаємо і до кінця будемо з вами»

– Ми нікого не просили і не змушували щось робити. Національна гвардія України та Міністерство внутрішніх справ на чолі з Арсеном Аваковим давали адвокатам Віталія всю необхідну інформацію для судових засідань. І завжди казали й кажуть: «Своїх не залишаємо і до кінця будемо з вами». А потім вирішили зробити більший розголос, щоб про це більше дізналися іноземці, туристи в Україні. Наприклад, в Італії газети взагалі майже не пишуть про цю справу.

Міністр Арсен Аваков спілкується з матір’ю солдата Марківа, 17 травня 2019 року, Павія
Міністр Арсен Аваков спілкується з матір’ю солдата Марківа, 17 травня 2019 року, Павія

– Роль вашого сина у справі називають «цапом відбувайлом» або «опинився не в тому місці, не в той час», або «став жертвою операції російських спецслужб в Італії». Ви до якого визначення більше схиляєтеся?

Те, що справа виглядає липовою і надуманою, ми й від початку це зрозуміли

– Те, що справа виглядає липовою і надуманою, ми й від початку це зрозуміли. Переконані у цьому і нині. Навіть необізнана людина, якщо прочитає матеріали справи, буде сміятися. Це не може бути правдою. Навіть італійські військові фахівці (не захисники Віталія) доводять, що просто технічно він не міг бути причетним до загибелі журналістів. Сподіваємося, суд на стадії апеляції це зрозуміє.

– Які уроки на сьогодні винесли ви і Віталій з цієї драматичної історії у вашому житті?

– Урок такий, що лише разом ми сильні, правда перемагає і ми віримо. І те, що ти вибираєш у житті, вибираєш один раз, і маєш залишатися собою. Які б скрутні обставини не були, вони не повинні міняти твого стану і переконань, і бачення твоєї ролі у житті.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG