Складаючи присягу президента у перший раз у 1994 році, поклавши руку на конституцію, Олександр Лукашенко говорив, що в Білорусі єдиною диктатурою може бути тільки диктатура закону, перед яким мають бути рівні всі: від школяра до президента. Не минуло й року, як новообраний глава держави став перебудовувати країну під себе. Диктатура залишилася, закон – ні.
«Настоящее время» – телеканал, створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки» – згадує, що зробив Олександр Лукашенко за 26 років президентства, щоб закріпитися при владі.
Переписав Конституцію
Нехтувати законом новообраний президент почав практично зі самого початку свого правління. Три референдуми, ініційовані ним, і проведені з численними порушеннями законодавства і прав людини, розширили максимально можливо повноваження Олександра Лукашенка.
Після референдуму 1995 року президент Білорусі отримав право розпускати парламент «у разі систематичного або грубого порушення Конституції».
Цей референдум також:
- дав російській мові статус державної;
- змінив національну символіку – біло-червоно-білий прапор і герб «Погоня» на прапор і герб, які мало чим відрізняються від символів Білоруської РСР.
Ще одним питанням на голосування винесли «підтримку дій президента, спрямованих на економічну інтеграцію з Російською Федерацією».
За однією з версій, таким чином Лукашенко хоче завоювати популярність серед росіян і при слушній нагоді стати президентом Росії або очолити Союзну державу.
(Відео сайту «Настоящее время» мовою оригіналу)
Депутати Верховної Ради Білорусі відмовилися затвердити три питання з чотирьох і намагалися протестувати проти запропонованих Лукашенком питань для голосування: за місяць до референдуму вони оголосили голодування і залишилися в залі засідань парламенту на ніч.
Однак уночі їх у буквальному сенсі викинули з будинку і вивезли в автозаках у різні частини Мінська. Референдум відбувся.
Друге «волевиявлення народу» пройшло в 1996 році з іще жорсткішим протистоянням президента і парламенту. Крім питань про смертну кару, купівлі-продажу землі і перенесення Дня незалежності, Лукашенко пропонував у ході нового референдуму значно змінити Конституцію і надати президентові право призначати суддів Конституційного суду і міністрів, видавати декрети, які за силою прирівнюються до законів.
Норма, згідно з якою президент міг бути відправлений у відставку через порушення Конституції, була вилучена.
Голова Центрвиборчкому Віктор Гончар відмовився затвердити результати референдуму: він говорив про аномальну вечірню явку (з 18-ї до 22 години проголосували 20% виборців, хоча в цей час зазвичай на дільниці приходять 7-9% білорусів), про підозріло високий відсоток тих, хто проголосував достроково (в деяких регіонах – 50%) і, врешті, про те, що дострокове голосування почалося вже 9 листопада, а остаточний текст поправок з’явився лише 21-го.
Того ж дня Лукашенко президентським указом звільнив Гончара з посади голови ЦВК. Це також було порушенням законодавства, оскільки призначати і знімати главу Центрвиборчкому міг тільки парламент.
Кілька міністрів і голова Конституційного суду звільнилися на знак протесту. Однак референдум відбувся, Лукашенко отримав «царські», як він пізніше говорив сам, повноваження.
Республіка з президентсько-парламентської фактично перетворилася на президентську.
На референдумі 2004 року білорусам запропонували лише одне питання: чи можна Олександру Лукашенкові брати участь у виборах президента (за Конституцією, він не міг стати президентом утретє), а також закріпити необмежену кількість термінів президентства для однієї й тієї ж людини в Конституції.
Виборчий кодекс Білорусі забороняє виносити на референдум питання, пов’язані з обранням та звільненням з посади президента, однак голосування відбулося і цього разу – позитивно відповіли 87,9% білорусів.
Президентська гвардія
Лукашенко захищав себе не тільки юридично, він також одразу ж постарався оточити себе відданою охороною. На посаду глави держави він увійшов 20 липня 1994 року, а вже в жовтні була створена Служба безпеки президента. До неї увійшли силовики з групи КДБ «Альфа» і головного управління держохорони МВС.
Наприкінці 1990-х, коли в країні стали зникати відомі опоненти Лукашенка, в Білорусі заговорили про «ескадрони смерті»: туди нібито увійшли бійці зі спеціального загону швидкого реагування (між собою його називають СОБР), створеного в 1999 році у внутрішніх військах МВС Білорусі.
Побічно наявність загонів, які чинили самосуд, підтверджував і сам президент. Він розповідав, як у 90-ті відправляв «надійних людей із автоматами», щоб «навести лад». І як «змушений був ухвалити радикальне рішення», позбуваючись злочинних угруповань «на цій трасі – від вашого кордону до Бресту»: «Всіх, хто чинив опір із бандитів, розстрілювали на місці. Три групи таких знищили. Четвертої не було. І досі тихо і спокійно», – говорив Лукашенко представникам російських регіональних ЗМІ.
У 2020 році, менш ніж за два місяці до виборів президент підписав указ про створення приватної охоронної компанії з правом носіння і застосування зброї. У Білорусі це перший випадок, коли приватна компанія отримує можливість широко використовувати зброю і фізичну силу.
Викрадення в центрі Мінська
Протягом 1999-2000 років у Білорусі були викрадені кілька відомих політиків. Усі вони колись працювали разом із Лукашенком, але пізніше через розбіжності у поглядах пішли в опозицію.
У квітні 1999 року за загадкових обставин у віці 49 років помер Геннадій Карпенко. У 1996 році він був одним із ініціаторів імпічменту Лукашенка, потім очолив альтернативний до влади Національний виконавчий комітет і вважався потенційним конкурентом Лукашенка на виборах 2001 року. Але 31 березня 1999 року Карпенка забрали до лікарні з діагнозом «крововилив у мозок», де він добу пролежав без медичної допомоги. Потім йому зробили операцію з видалення гематоми. Через п’ять днів Карпенко помер. Раніше він ніколи не скаржився на здоров’я: родичі і представники опозиції сумніваються в природній причині його смерті. Вдова і діти Геннадія Карпенка через постійне переслідування і пресинг з боку влади змушені були виїхати до Німеччини, де отримали статус політичних біженців.
Через місяць безслідно зник один із найближчих соратників Карпенка – колишній керівник МВС Білорусі Юрій Захаренко.
Напередодні референдуму 1996 року Захаренка відправили у відставку і понизили у званні: за офіційною версією, «за грубі фінансові порушення та недоліки в роботі». Однак сам він розповідав, що відмовився виконувати злочинні накази Лукашенка. Захаренко перейшов в опозицію, створив Союз білоруських офіцерів і став організатором Конгресу демократичних сил. Увечері 7 травня 1999 року невідомі силоміць заштовхнули Юрія Захаренка в автомобіль і відвезли.
Ще через пів року в центрі Мінська був викрадений колишній голова ЦВК Віктор Гончар. Після зняття з посади через відмову визнати референдум 1996 року він очолив альтернативний Центрвиборчком і збирав докази порушення президентом Лукашенком законів Республіки Білорусь, щоб згодом усунути його від влади. Віктор Гончар і його друг бізнесмен Анатолій Красовський зникли ввечері 16 вересня 1999 року, коли поверталися з лазні. Пізніше на імовірному місці викрадення виявили осколки скла автомобіля і кров викрадених (це підтвердила ДНК-експертиза).
(Відео сайту «Настоящее время» мовою оригіналу)
У грудні 2019 року колишній співробітник спецзагону МВС Білорусі (СОБР) Юрій Гаравський в інтерв’ю Deutsche Welle розповів , що брав участь у вбивствах опозиційних політиків – опонентів Лукашенка наприкінці 1990-х років.
За його словами, Гончара та Красовського розстріляв у Вітебській області засновник СОБРу підполковник Дмитро Павличенко: нібито «у Гончара був 100-відсотковий компромат для відсторонення Лукашенка», і «нагорі сказали: його треба прибрати».
Переслідування журналістів
Викрадали в цей період не тільки політичних опонентів Лукашенка, але і журналістів. У липні 2000 року в Мінську дорогою в аеропорт зник оператор Дмитро Завадський – з 1994 року він був учасником президентського пулу Лукашенка, потім перейшов у корпункт російського ОРТ і працював із Павлом Шереметом (той за три роки до цих подій був висланий із країни за репортажі, що містили, на думку влади, «явні спотворення інформації про події в Республіці Білорусь, образливі для почуттів усього білоруського народу»).
Машину Завадського пізніше знайшли в аеропорту. У березні 2002 року за викрадення і вбивство (на суді воно доведено не було) Завадського засудили двох колишніх офіцерів МВС Білорусі і засудили до 10 років позбавлення волі. Засуджені свою провину не визнали.
Ситуація з вільною пресою в Білорусі почала погіршуватися відразу після приходу Лукашенка до влади. Практично всі телеканали – державні, вони займають пропрезидентську позицію, хоча в 1993 році майбутній глава держави обіцяв, що, обійнявши посаду, ніколи не буде утискати свободу ЗМІ, незважаючи на «суцільну брехню на держканалах».
У 1994 році білоруські газети вийшли з «білими плямами»: на цьому місці мала бути доповідь про корупцію в оточенні президента, підготовлена одним із депутатів. Але в останній момент друкарням заборонили її друкувати.
З 1997-го по 2004 рік було закрито понад 10 великих недержавних видань. У 2005 році з державної системи поширення вилучили недержавну пресу – 15 республіканських і місцевих суспільно-політичних видань.
У 2018 році в незалежних виданнях БелаПАН, TUT.BY пройшли обшуки , загалом були затримані 16 журналістів, включно з головними редакторами видань. У 10 журналістів обшуки пройшли вдома, самі вони були затримані на три доби. Приводом став позов державного агентства БелТА про нібито викрадення інформації. Єдиною обвинуваченою у справі проходила головний редактор TUT.BY Марина Золотова. У підсумку журналісти змушені були виплатити штрафи. Правозахисники і міжнародні медіа назвали «справу БелТА» політично мотивованою.
Із грудня 2018 року в країні закон забороняє анонімні коментарі та обговорення. Ті, хто бажає висловитися, зобов’язані підтвердити свою особу за допомогою мобільного телефону.
У 2019 року в рейтингу свободи преси Білорусь посіла 153 місце зі 180-ти (для порівняння: Україна у цьому ж списку на 96 позиції – ред..)
Переслідування активістів і опозиції
Будь-яка політична активність у Білорусі переслідується. Особливо жорсткими були розгони незгодних із підсумками президентських виборів у 2006-му і 2010 роках.
Перший жорсткий розгін демонстрацій при Лукашенкові мав місце у 1996 році. Тоді в березні в Мінську пройшов багатотисячний День Волі, в квітні – хода проти угоди про співдружність Білорусі та Росії, а 26 квітня від 30 до 60 тисяч людей вийшли на «Чорнобильський шлях». Майже 200 учасників були затримані.
У 2006-му протестувати проти фальсифікацій вийшли близько 30 тисяч людей, на головній площі Мінська незгодні з підсумками голосування поставили намети. На четверту добу протестувальників жорстоко розігнав ОМОН: екскаватори знесли намети (їх було близько 35), людей закидали в автозаки. Понад 500 осіб заарештували, десятки учасників акції постраждали.
У 2010-му за різними оцінками від 30 до 50 тисяч людей вимагали повторних виборів без Лукашенка. Але силовики розігнали протестувальників, сотні людей були затримані, в тому числі сім кандидатів у президенти. Всього за один вечір за ґратами опинилися щонайменше 780 людей.
(Відео сайту «Настоящее время» мовою оригіналу)
У 2011 році Білоруссю прокотилися «мовчазні акції протесту». Громадяни, незадоволені діями влади, виходили на вулиці і площі міст, і мовчки, без скандування гасел, без закликів і вимог – висловлювали протест оплесками.
Акції проходили щотижня практично протягом усього літа, координувалися через фейсбук і «Вконтакте», тому отримали назву «Революція через соціальні мережі». Перша акція пройшла мирно, але на інших білорусів стали жорстко затримувати. Наприклад, 3 липня, в державний День незалежності, затримали і кинули в автозак вагітну жінку. Її чоловіка заарештували, він отримав «добу», сама ж вона після акції втратила дитину.
В цей час чи не вперше в Білорусі хапати і затримувати мирних громадян на вулицях без пояснення причин стали люди в цивільному. Після «мирних акцій» така «традиція» в країні закріпилася.
Лукашенко, висловлюючись про «мовчазні» акції протесту, заявив, що у держави є «ресурси і сили для того, щоб поставити на місце всіх тих, хто порушує закони і Конституцію»:
«Тупотінням, грюканням, муканням, гарчанням на площах, на вулицях проблем не вирішиш. І найголовніше – грошей-то не заробиш. І всі, хто гарчать і мукають на площах, ми подивилися на них. Це не бідні люди, так що ж їм потрібно? Потрібен хаос і безчинства в країні. Цього ми допустити не можемо».
Із кінця 2016 року податкові інспекції стали брати так званий «податок на дармоїдство»: під спеціальний декрет президента потрапили понад 400 тисяч людей. Декрет зобов’язав їх оплачувати всі комунальні послуги без державних субсидій.
Безробітні також повинні були виплатити збір сумою, яка дорівнює приблизно 180 доларам США. У лютому 2017 року у Мінську та інших містах Білорусі стали проходити протестні «Марші недармоїдів».
Загалом протягом року в 12 містах пройшли 20 акцій протесту. Щонайменше 200 людей були затримані.
За місяць до шостих президентських виборів у Білорусі налічували 25 політв’язнів. Серед них – блогери, потенційні кандидати в президенти і звичайні громадяни, які виходили на мирні акції солідарності.
(Відео сайту «Настоящее время» мовою оригіналу)
