Київ-Прага, 29 грудня 2003 року.
Василь Зілгалов
Добрий вечір, шановні слухачі!
У прямому ефірі “Вечірня Свобода”. Перед мікрофоном у празькій студії Василь Зілгалов, допомагає мені Сергій Балабанов. А в київській студії гості сьогоднішньої “Вечірньої Свободи”, про яких я вам поки що нічого не скажу. Хай це буде початком нашого детективного сюжету.
Ключем до цього можуть бути слова: “Коли я постану із праху, то поведу за собою світ”. І для ще більшої детективності скажу, що сьогодні минає 65 років від дня розстрілу людини, котра єдина у 1934 році , коли нібито були вже розстріляні всі сміливі, чесні українські інтелігенти, але знайшовся все ж ще один незламний, котрий єдиний з прорідженої, перевіреної НКВС Академії Наук України у Києві не підписав акт про знесення Михайлівського собору.
Я поки що не називаю її імені, цієї людини, це теж своєрідний ключ до нашої сьогоднішньої розмови. Бо сьогодні ми знову говоримо про український характер, про українську душу в літературі, в житті у переломний час, на рубежі років, на початку ери Водолія, з якою пов’язував нову долю України француз Нострадамус. “Коли я постану із праху, то поведу за собою світ”. Чи дійсно станеться щось подібне, про це ми дискутуватимемо із нашими гостями “Вечірньої Свободи”.
Я нагадаю слухачам “Вечірньої Свободи” номер телефону київського бюро, куди можна телефонувати і ставити свої запитання нашим гостям і ведучому: 490-29-05, код Києва - 044.
І я нарешті вітаю наших шановних гостей. Сьогодні з нами у київській студії радіо “Свобода” такі гості: Василь Шкляр, письменник, головний редактор видавництва “Дніпро”, і Костянтин Родик, головний редактор журналу “Книжник-ревю”.
Я вас вітаю, шановні гості, і радий, що ви до нас завітали, відгукнулися на наше прохання.
Пане Шкляр, Ви, напевне, почули, що ми на початку передачі процитували фрагмент із Вашого роману “Ключ”. Я ще раз нагадаю його слухачам: “Коли я постану із праху, то поведу за собою світ”. Дуже гарна така цитата. Правда, не всі, напевне, знають, що за нею стоїть, і важко, мабуть, так відразу відповісти на це запитання. І у Вашому романі “Ключ” є такі слова: “Я навіть не маю цикути, щоб перейти у порох землі, звідки потім мушу вернутися”. Що стоїть за цим реченням, за цією цитатою? Я не знаю, бо читач, мабуть, кожен по-своєму може вкладати якийсь зміст у ці слова, розшифровувати їх. Чи це якийсь перегук з даосизмом, зі Сходом? Чи щось староукраїнське, знахарське? Чи в цих словах є якийсь прихований зміст? | Василь Шкляр
Пане Василю, я, мабуть, і сам не знаю, який там зміст. Якби я так чітко розумів все до найпевнішої глибини, то я, напевне, і не писав би, та й не було б сенсу про це писати. В літературі є речі, які на рівні інтуїції робиш і сам до кінця того не розумієш, а потім уже навіть перечитуєш це по-новому. Це, до речі, найвищий момент творчості, коли ти щось робиш , що сам не розумієш.
Щодо тієї фрази, про яку Ви казали (“Коли я постану із праху, то поведу за собою світ”), то вона перегукується з біблійним каменем, яким знехтували будівничі, але він став наріжним. Але та фраза ще давніша (“Коли я постану із праху, то поведу за собою світ”), вона не тільки мудра, а й красива. І перед тим, як писати роман, я її роками леліяв у собі. Вона в першому варіанті звучала так: “Коли я воскресну із праху”. Потім Тарас Мельничук, наш знаменитий поет, коли я йому це все розповідав, сказав: “А от не “воскресну”, а “постану” з праху”.
За змістом – це думка ще давніх магів єгипетських, не якихось там мудреців, а пастухів, які спостерігали за зірками і вже тоді дійшли висновку, що людина має вічність своїх перетворень. А в моєму суто українському контексті це, звичайно, мало трохи інше значення. Я його не буду пояснювати. Для цього, очевидно, треба читати роман, щоб це зрозуміти.
Василь Зілгалов
Дякую, пане Шкляр. І я продовжу, бо одна знахарка, яку я колись знав у Східному Поділлі в Рахнівці, казала мені, що давно, давно люди знали секрет завмирання на термін пропащого часу, коли ніщо і ніхто не міг зарадити катастрофі. Так от, людина приймала своєрідну цикуту чи відвар блекоти і дубіла, вмирала, дерев’яніла, але після якогось дуже довго періоду вона знову оживала, немов вставала із землі знову живою людиною з плоті і кісток. Я питав цю знахарку: “У чому ж сенс такого страшного обряду, і скільки міг тривати час такого омертвіння?” Вона мені сказала, що сенс знали лише ті, хто знав цей обряд, і що у такому стані людина могла бути й століття. Це нібито легенда чи страшна оповідь, але якщо ми говоримо про Україну, то інколи філософи наші кажуть, що відбувається лише пробудження її від якогось страшного сну, оціпеніння.
Тут щось таке гоголівське. Я знаю, що пан Родик дуже любить читати Гоголя уважно. Я навіть читав в одній із його книжок останніх про Гоголя. Як перекликаються ці образи, якщо говорити про сучасний стан України, про її державність, про її, так би мовити, образ в літературі? Тому, що таких книжок тепер з’явилося багато. Пане Родик?
Костянтин Родик
Перш за все, чим принаджує література? Тим, що слово є невичерпною субстанцією (справжня література), бо якщо на якийсь твір можна написати вичерпну рецензію і більше не повертатися, то, очевидно, це не література. Якщо на якийсь твір пишуться рецензії впродовж років і століть, як це буває... Для прикладу: конференції з творчості Достоєвського проводяться щороку і щороку це рецепції на його творчість. Отже, там залишилося щось не до кінця розкрите. При чому розкривається воно, як правило, людьми кожного покоління по-своєму. І справжня література, тому і справжня, що вона може трактуватися людиною 19 століття (якщо це роман 19 століття), людиною 20 століття і людиною 21 століття, яка знаходить щось у цьому. Гоголь з таких письменників. Його творчість саме така творчість, яка до кінця не розгадана і, очевидно, розгадана не буде. Це не дослідний центр, скажімо, критичний цех, немає потреби розгадати до кінця, але інтерпретації будуть.
В тому числі пан Василь зробив таку інтерпретацію у вигляді спроби повернути Ніколаю Васільєвічу його українське слово. Це теж сьогоднішня інтерпретація Гоголя. І тим він вічний.
Василь Шкляр
Я думаю, що Костя мав на увазі якраз переклад “Тараса Бульби”. Я зробив цього року переклад. Вийшла розкішна книжка двома мовами “Тарас Бульба”: українською, а потім російською. Власне, якщо ми зараз зайдемо до Гоголя, то ми від нього не вийдемо, бо про нього я можу говорити цілу добу...
Василь Зілгалов
Так, так.
Василь Шкляр
...і все життя. Але йдеться про цей переклад, бо зараз не всі навіть і фахівці пам’ятають, що було два варіанти “Тараса Бульби”. Перший Гоголь видав у збірці “Миргород” в 1835 році, а потім він через 7 років, у 1842 році, видав зовсім іншого “Тараса Бульбу”.
Коли його, Гоголя, тобто звинуватили Лінський і компані в непатріотичності. Саме там з’явилися слова уже і “Руская земля”, і “козаки помирають за “рускую землю”. А в кінці цієї повісті, цього шедевру, еволюція геніального Гоголя до малороса, коли вже Тарас Бульба вигукує (я не слово в слово): “ще з’явиться російський цар, від якого здригнуться всі народи”.
І саме цей другий варіант привітала і канонізувала російська критика, ми його вчили і зараз його вчать у школі і в університетах, але це не є той справжній Бульба. І коли вийшов справжній, який я інтерпретував українською мовою, я переконаний, що це гарний переклад. Можна себе похвалити, так?
Василь Зілгалов
Правда.
Василь Шкляр
Це гарний переклад, Гоголю він сподобався б. Гоголь якби прочитав цей переклад, він би спалив те ,що написав сам. І от розумієте, це було, я вважаю, що це було дуже таке нормальне явище в нашій літературі, якого чомусь не помітили наші люди, але наші опоненти це помічають відразу.
І з’явилися всілякі критичні стріли, а потім з’явилося одне інтерв’ю Віктора Чорномирдіна, всіма нами знаного, посла Росії в Україні . Правда, він як дипломат, так хитро сказав в інтерв’ю, що от, мовляв, з’явився переклад недавно в Україні. Я не знаю, він не називає ні видавництва, ні перекладача, тобто це може стосуватися і варіанту, який видав Малкович в “А-ба-ба-га-ла-ма-га” видавництві.
Але він каже, що ось у Гоголя “Русь вєздє замєнєна на Козацкая зємля, Гоголь би нікогда такого нє мог напісать. Ето подлость!” Ви розумієте, чоловік втручається в ...
Василь Зілгалов
Черкаська земля.
Василь Шкляр
Черкасів, бо у давніх актах Росії і ХVІ століття нас називали черкасами. От, то це я до того, щодо Гоголя, і я думаю, що про цей контракт Гоголя з імперією, як зараз казала одна критикиня дуже мудра, мабуть, припинимо зараз, бо ми просто не вийдемо з цієї теми.
Костянтин Родик
Повернімося, мабуть, до ілюзій на сучасність, яка там висновується з наведеної на початку цитати, де йшлося про цикуту, а потім йшлося про завмирання, про анабіоз. Зараз настільки цікаво жити, спостерігати за тим, що відбувається навкруги, що багато хто вважає, що такий стан заважає розвиватися літературі. Цікавіше спостерігати, озираючись навкруги, ніж читати книжки, як не дивно.
Не хочеться впадати в отой анабіоз, тим більше, що ми з вами так і не знаємо, для чого ж вони впадали. Аби не пропустити цікавих речей.
От, наприклад, я сьогодні узнаю таку, ну, знову ж невисоку, непатетичну річ, що книжкова фабрика “Книга” вперше за 6 років не відпускає своїх працівників на різдвяні канікули на місяць, а буде працювати, і вже працює в три зміни. Це означає, що замовлень сьогодні стільки, що не можна зупинити, як це було раніше.
А це означає, що книжок завтра буде більше, зрештою читати нам буде більше і буде з чого вибирати. От така, здавалася б, дивна річ на тлі неприйняття закону про “Державну підтримку”. На тлі абсолютної неуваги держави до проблем читання. Чомусь там Німеччина, Польща, навіть Росія приймають державні програми про підтримку читання, не книжки. Книжка сама виживе, якщо буде інтерес до читання.
А у нас нічого цього немає, ніхто про це не думає, але ж книжки з’являються. От не хотілося б пропускати таких дивних речей, впадаючи в анабіоз. Мені здається, що роман “Ключ” пана Василя був спробою якось розколихати сонну українську людину, аби вона подивилася на себе трошки збоку і збагнула, що вона на щось здатна. І таки може досягти того, чого хоче. І герой цього фактично досягає.
Василь Зілгалов
Дякую, пане Родик. Я хочу Вас перервати на хвилинку, бо у нас є слухач, який має до нас усіх якесь питання важливе. Алло, Ви нас чуєте?
Слухач
Добрий вечір. Пане Василю, чи є в Києві солідний бульвар і пам’ятник Гоголю, дуже видатному українському письменнику? В Москві є бульвар, а в Києві щось я не зустрічав. Я зі Львова дзвоню.
Василь Зілгалов
Питання дуже резонне, мабуть, і я думаю, що Василь Шкляр на нього відповість.
Слухач
Бо вулиця Леніна є, може перейменувати.
Василь Зілгалов
Дуже слушна пропозиція. Дякуємо. Пане Шкляр, будь ласка.
Василь Шкляр
Справа в тому, що Микола Васильович Гоголь не є українським письменником. Він є вихідцем з України от, але мене дивує ця боротьба, що от ми повіддавали... Шукають коріння: Достоєвський – українець, і Гоголь.
Ми недаремно збилися на цю тему, бо ми наближаємося до Різдва, це письменник всіх таємниць, але попри моє схиляння найнижче перед ним, як перед літератором, письменником геніальним, я мушу сказати, що це є ренегат, що це людина, яка відчула, що їй комфортніше в іншій культурі і пішла в ту культуру, де було їй зручніше.
І сьогодні, коли мені кажуть, що ти там в теплі, добрі живеш, а от Гоголь там підняв віки. Мовляв, який це був нещасний чоловік. То я хочу сказати, що ні. Матеріальне у нього було дуже нормальне життя, він закордоном прожив собі ,де хотів, багато років. І коли він їздив потім, паломництво робив аж до Палестини, йому все цар російський оплачував, всі видатки.
Тобто, не треба казати, що Гоголь є український письменник. Це сьогодні ціла полеміка . Я знаю, що от Кость Родик мені заперечить, ми можемо перейти на дискусію.
Василь Зілгалов
Ну, це довга дискусія буде.
Василь Шкляр
Люди, які живуть в Україні, пишуть російською мовою, про них кажуть,що це українські письменники. Та ні, я ж теж жив у Вірменії, але не був вірменським письменником. Рей Бредбері живе в Парижі, але він не є французьким письменником. Гоголь є російський великий письменник! І через те, на пам’ятнику ( сьогодні згадали пам’ятники) написано: “Гоголю - благодарная Росія”, на Новодєвічєм кладбіще.
Василь Зілгалов
Дякуємо. З Вами, пане Шкляр, багато не погодяться, той же Євген Сверстюк, і той же Костянтин Родик, але в нас є слухачка, яка має до нас питання. Алло, Ви нас чуєте? Добрий вечір.
Слухачка
Добрий вечір, пане Шкляр. Чи будете Ви у своєму журналі висвітлювати антинародну політику Віктора Медведчука, який пограбував своїми трастами і продовжує дальше грабувати український народ? Крім того, разом з Симоненком домігся, щоб олігархи проголосували за зміну Конституції.
Василь Зілгалов
Ось так, бачите, пане Шкляр.
Слухачка
Голосували вони, ці олігархи двома руками, це я вчора бачила по телебаченню. Мені, Ви знаєте, аж приступ був тоді, коли вони дві руки піднімали, це було щось неможливе. І начебто український народ уже такий дурний, що нічого не розуміє.
Василь Зілгалов
Дякуємо Вам. Пане Шкляр, бачите, тут про Гоголя...
Василь Шкляр
Моя світла пані, я не працюю в журналі. Очевидно, у Вас виникла асоціація з журналом “Дніпро”. Я зараз головний редактор видавництва “Дніпро”, займаюсь книжками. Щодо всіляких оцих людей, про яких Ви говорите, то, Ви знаєте, я свого часу був прес-секретарем Української Республіканської партії, коли нам вибивали і ребра, і зуби, і цькували на нас собак, тоді я міг боротися. Коли пішла боротьба на рівні грошей, я не вмію цього, я не фінансист. Але я знаю, хто наші вороги і хто наші друзі. Я з Вами цілком згоден.
Василь Зілгалов
Так. Пане Шкляр, у Вас в романі “Ключ” є такі слова: “Того вечора, бачили люди, теж заходив. Це коли той уже перед дзеркалом. Тепер Гольденберг на тому світі, Ярчук бізнесмен, а я без зубів, – підсумував Григорій Іванович.” Так що, бачите, Ви згадали про зуби, і ми також про зуби з Вашого роману згадали.
Але я хочу повернутися все ж таки, як нас змушує наша слухачка шановна, до нашої грішної землі. Пане Шкляр, я знаю, що у Вас у Вашій автобіографії такий момент згадується, що колись, у середині 90-х років, Ви якийсь час не писали. Був довгий період, коли Ви не писали після того, як у Москві видали Вашу велику товсту книжку, а потім раптом Ви пережили, одним, мабуть, з найперших серед письменників українських, той перелом, злам, ту епоху, яку переживає тепер вся Україна і переживали фактично всі люди в Україні.
Ви написали за 60 днів такий відомий тепер сьогодні вже не лише в Україні, а й в Швеції, Росії, Болгарії і в інших країнах роман “Ключ”. Так я от хочу Вас запитати, щоб слухачі почули, може, Ви з ними поділитеся. Що допомогло Вам пережити цей переломний період і по-іншому побачити своє місце в літературі, в творчості? Бо й сам роман “Ключ” не є таким простим романом, як здається на перший погляд. Він не є просто детективом, не є просто еротичним і не є просто містичним. От перше питання таке: що Вам допомогло пережити той злам епохи і знову вийти на шлях творчості?
Василь Шкляр
Дякую за високу оцінку роману, який справді я вважаю ще непрочитаним до кінця. Костянтин Родик першим, до речі, його нормально прочитав, але так загально це висловив у ЗМІ, а глибоких критичних розвідок на нього практично не було.
Що допомогло? Я не знаю. У 90-х роках, справді, в мене була перерва десь 8 років, коли я абсолютно нічого не писав. Це знову ж таки я згадую: коли я пішов в УРП, я думав, що щось можна змінити важелями політичними. Я думав, що я буду якимось таким “гвинтиком”, який щось зробить. Я був тим “гвинтиком”, який писав оті перші заяви, від яких мороз у декого йшов по шкірі, бо то були часи, коли (ви знаєте, УРП постала ще за часів комуністичного режиму і проголосила відкрито свою мету : незалежність України) я пішов, я подумав: “Ну що література? Ось зараз все відбувається конкретно, практично на очах...” Але потім, відверто вам скажу, справді настало якесь розчарування.
І ще особисті фактори. У письменника мені здається, що в особистому житті коли відбуваються якісь такі штуки, вони дуже мають великий вплив на його подальшу творчість. У мене справді було таке, коли я, рибалка запеклий, підхопив лептоспіроз. Казали, що він взагалі не лікується. Мені тоді трапився один дуже цікавий лікар, який сказав: “У тебе є 3% на те, щоб ти вижив.” Ви знаєте, лікарі завжди кажуть, навіть тому, хто вже помирає, безнадійну хворобу має : “Та ні, все буде гаразд”.
А це такий крутий лікар попався, каже: “Ні, тобі кінець. В тебе 3%.” І ви розумієте, він запалив у мені якусь таку жагу боротьби життєвої. Я думаю: “Ці 3% все-таки це багато. Це не один, це три. Я виживу.” Коли потім той лікар зайшов до мене у реанімацію (я в реанімації лежав під крапельницею), він дивиться – а я закурив. У мене були цигарки заховані. Я собі лежу під крапельницею, курю і кажу: “Старий, все буде о”кей” .
Ви знаєте, коли я вижив, от цікаву річ я скажу (вона, можливо, не для ефіру, вона така інтимна): коли ти помираєш і виживаєш, настає навіть якийсь момент певного розчарування, бо ти вже змирився зі смертю фактично. А потім тобі ще раз це пережити. Розумієте, після оцих всіляких таких речей, я почав там і свій роман “Ключ”, який я і сам, чесно вам скажу, до кінця не розумію.
Василь Зілгалов
Дякую, пане Шкляр. Мушу дати слово слухачеві. Алло, Ви нас чуєте? Добрий вечір.
Слухач
Добрий вечір. У мене запитання до наших гостей.
Василь Зілгалов
Будь ласка.
Слухач
Значить, на початку бесіди казали, що Україна зараз виходить з анабіозу, прокидається. Так от, чи сприяє виходу з анабіозу вето нашого Президента на закон про скасування ПДВ на українські книжки? Дякую за відповідь.
Василь Зілгалов
Дякую. Чудове питання. Пане Родик, колись Езоп казав, що держава – це такий вогонь, що якщо від нього дуже далеко, то замерзнеш, а коли дуже близько, то згориш. А я знаю, що Ваше гасло, журналісти підмітили, таке: “Подалі від держави”.
Костянтин Родик
Насправді це не моє гасло. Це поляки, коли домагалися від власного уряду нульової ставки на податок на додану вартість (ПДВ), вони вийшли з гаслом “Подалі від держави”. Як на мене, то це дуже мудре гасло. От уявіть, приймуть сьогодні на завтра цей закон : нульова ставка ПДВ, пільги по всіх податках. І що, завтра з’явиться море гарних книжок? Ні, на жаль, не з’явиться, бо психологія змінюється важче, ніж якісь законодавчі акти, хоч вони у нас дуже важко змінюються.
А більшість, на жаль, українських видавців сьогодні живуть у напів-анабіозному стані зі звичками 13-річної давнини досвіду. Вони звикли до патріотичного такого життя: от держава нам допоможе, то ми розквітнемо. Ні, всі гарні справи робилися не завдяки чиїйсь підтримці, а тільки завдяки енергії на реалізацію власної мрії.
У нас не так багато видавців, які можуть сьогодні дати нам з вами гарну книжку. Не ті тисячу, які є на обліку в Книжковій палаті (їх там тисячі зареєстровані, а, може, більше вже), а справжніх видавців, видавців “завтрашнього дня”, які не озираються на державу, не більше трьох десятків, на жаль. З ними я й пов’язую в першу чергу завтрашній день сучасного читача, який матиме широкий вибір.
Тобто, для того, щоб щось робити, не треба на когось озиратися. Треба робити. А інша річ – лобістські зусилля, змушувати державу. Так, це теж треба робити, але не забувати, що коли тобі скажуть “Все, працюй без податків!”, ти мусиш щось видати. У нас, на жаль, сьогодні книговидавці не готові до цього.
Хоча, ясна річ, я обома руками за те, щоб податки були скасовані. Це треба було, очевидно, зробити 5 років тому, в той самий момент, коли це зробили росіяни. Сьогодні б у нас не було такого страшного становища, коли з десяти книжок, проданих в Україні, дев’ять належать російським виробникам.
Василь Шкляр
Мені коли ставлять такі запитання, я розгублююся цілковито, тому що мені здається, що ніякі закони, ніякі податки, я, правда, не знаю, що це таке, воно нічого не допомагає, коли ми живемо в абсолютно чужому інформаційно-культурному просторі. Імперія збережена, як інформаційно-культурний простір, досі імперія збережена. Ми є малесенькою маргінальною часточкою цієї імперії, і які тут нам пільги дадуть чи податки...
Колись козаки весь час пільг просили.
Василь Зілгалов
Ясно.
Василь Шкляр
Ми все одно будемо на другорядному плані, і пільгами знову будуть користуватися російські видавці, які будуть видавати книжки не десь там, а прямо тут і користуватися нашими пільгами. Оце таке.
Василь Зілгалов
Дякую, пане Шкляр. І в нас є слухач, який має питання. Ви нас чуєте?
Слухач
Добрий день.
Василь Зілгалов
Добрий вечір.
Слухач
Це Микола дзвонить із Києва. Дуже радий, що можу почути Василя Шкляра, ми колись з ним познайомились у нас тут, у Києві, він мені тоді свою книгу подарував, першу, і там записав: “Миколо, пам’ятай, хто ти є такий”.
Василь Шкляр
Це, напевне, до революції? До нашої української...
Слухач
Я хотів би сказати Василю: кріпіться, тримайтеся, бо якщо такі люди, як Ви, є у нас на Україні, то ми ще почуємо слово, яке ще поведе нас вперед .
Костянтин Родик
Краще не чути, а читати це слово.
Василь Шкляр
Бачите, я ще і досі на “Свободі”.
Василь Зілгалов
І от знову я нагадую ці слова: “Коли я постану із праху, то поведу за собою світ”. Так, і я хотів би знову ж таки про божевільно-кримінальну історію, бо Ваш новий роман “Червоний кажан” чи “Кров кажана” називають критики божевільно-кримінальною історією.
Я не знаю, як Костя Родик погоджується з тим, але я хочу такий один факт навести. Днями один із американців, професор політології Єльського університету Кейт Дарден у інтерв’ю з нашим кореспондентом сказав таке, що, на його думку, основою державного управління в Україні стало заохочення злочинної корупції на усіх щаблях цієї держави.
І далі він сказав: “Головна відмінність корупції та злочинності на Заході від злочинності на Україні є в реакції на неї правоохоронних органів”. І далі Дарден: “В Україні ці органи знають про злочинність, про злочини, вони сприяють їм, відслідковують їх та використовують для шантажу. І в цьому є головна різниця. На Заході злочинність існує через те, що правоохоронцям не вдається схопити усіх злодіїв, а в Україні вона стала базовим елементом політичного контролю”.
Це сказав професор Дарден з Єльського університету. І от мені здається, що роман “Ключ” раніше дав нам цей сценарій, про який сказав професор Єльського університету. Пане Родик, як Ви вважаєте?
Костянтин Родик
Що дивного, коли література, справжня література відбиває якісь реалії? Будь-який справжній твір так чи інакше є невеличким дзеркальцем того, що відбувається навкруги. Романи пана Василя – не виняток, а яскраве підтвердження цього. Щодо того, як називати який твір ...
Направду, для письменника найгірше, коли нічого не говорять про його твір. А коли говорять, коли вживають таких епітетів, а може ще й гостріших, то це тільки на користь, бо хтось, почувши таку несподівану оцінку, може ж таки простягне руку і відкриє книжку, а може і захопиться нею, прочитає. Власне, це і мета автора – поділитися тим, що він через свою інтуїцію поклав на папір, з іншим.
Тому я тільки за те, що сьогодні називається гучною промоцією в будь-яких формах, щоб тільки достукатися до людини, що ось є те, чого, можливо, тобі дуже довго не вистачало. Коли Василь казав про імперську окупацію інформаційного простору, так все це є. І ,на жаль, є більше.
Якщо ми згадаємо найтиражнішу в Україні газету, то ми ясно будемо бачити, що ця газета свідомо грає на пониження інтелектуального рівня читача. А це ж величезні наклади. Робиться все для того, щоб людина не думала собі, користувалася якимось набором, мінімальним набором, набором МакДональдса, давайте його назвемо, і була цим задоволена.
Її вже не цікавлять ані вибори, ані новини, що там відбувається, вона всім задоволена. Це своєрідна “жуйка”, до цього привчається маса.
Василь Зілгалов
Пане Родик, я дуже дякую Вам, але час невпинно втікає. Я хотів Вам ще одне питання поставити. Я хочу повернутися до початку нашої програми, коли ми говорили про людину, яка в 1934 році, член Академії наук України, єдина, яка не поставила підпис під актом знесення Михайлівського Золотоверхого собору.
Це був Микола Макаренко, видатний український науковець, археолог, перший директор музею мистецтв Української Академії наук ім. Ханенка, взагалі видатна людина, яка була розстріляна в 1938 році в Томській в’язниці, 65 років тому.
Я до чого веду? Я веду до того, що навіть у найжахливіші часи оціпеніння, змертвіння все-таки знаходяться люди і серед українців, які здатні на такі кроки, які зробив Микола Макаренко. Я хотів вас двох запитати, бо наш час завершується вже за 2 хвилини, за 3.
Література фіксує і минуле, але вона дивиться і в майбутнє. Якщо говорити, підсумовувати розвиток літератури в 2003 році, сказати про те, що чекає Україну, наприклад, у 2004 році, в 2005 році, що несе наступний рік. Що ви можете дуже коротко, по хвилині вам даю, сказати? Пане Шкляр, будь ласка.
Василь Шкляр
Я згадую свого земляка Агатангела Кримського, який єдиний з того свого товариства не підписав всі звинувачення, єдине, що він зробив, це взяв цей протокол слідчого, як геніальний лінгвіст, виправив усі граматичні помилки у звинуваченнях, але їх не визнав.
Щодо нашої перспективи, то хотілося б бажати і мріяти про щось добре, але я чоловік песимістичний, я думаю, що наступний рік буде нам дуже тяжкий. Це не тільки моя думка, більшість з нас так думає, бо ми знаємо, що буде відбуватися. Я тільки хочу сказати, щоб до синьої мавпи додалося жовтого кольору.
Василь Зілгалов
Дякую. Пане Родик.
Костянтин Родик
Українська література 2003 року розвивалася доволі інтенсивно, доволі яскраво. Вона була більш резонансною, ніж рік тому, не кажучи вже про те, що було 2 роки тому. Це дуже добре. Єдине, чого нам всім сьогодні не вистачає, це часу на читання гарних книжок. Якщо буде цей час, то, можливо, у нас здетонує всередині енергія втілення власних мрій.
Василь Зілгалов
Дякую дуже вам, шановні наші гості. Нагадаю слухачам “Вечірньої Свободи”, що у нас сьогодні в гостях були Василь Шкляр, письменник, автор відомих романів “Ключ”, “Червоний кажан”, головний редактор видавництва “Дніпро”; Костянтин Родик, видавець, головний редактор видавництва “Книжник-ревю”, який мріє відкрити своє видавництво, чого ми йому побажаємо в наступному році.
Програму з Праги вів Василь Зілгалов. Допомагав мені Сергій Балабанов. Я дякую нашим слухачам за терпіння, за питання, з якими вони телефонували до нас, до київської студії. Говорить радіо “Свобода”.
Василь Зілгалов
Добрий вечір, шановні слухачі!
У прямому ефірі “Вечірня Свобода”. Перед мікрофоном у празькій студії Василь Зілгалов, допомагає мені Сергій Балабанов. А в київській студії гості сьогоднішньої “Вечірньої Свободи”, про яких я вам поки що нічого не скажу. Хай це буде початком нашого детективного сюжету.
Ключем до цього можуть бути слова: “Коли я постану із праху, то поведу за собою світ”. І для ще більшої детективності скажу, що сьогодні минає 65 років від дня розстрілу людини, котра єдина у 1934 році , коли нібито були вже розстріляні всі сміливі, чесні українські інтелігенти, але знайшовся все ж ще один незламний, котрий єдиний з прорідженої, перевіреної НКВС Академії Наук України у Києві не підписав акт про знесення Михайлівського собору.
Я поки що не називаю її імені, цієї людини, це теж своєрідний ключ до нашої сьогоднішньої розмови. Бо сьогодні ми знову говоримо про український характер, про українську душу в літературі, в житті у переломний час, на рубежі років, на початку ери Водолія, з якою пов’язував нову долю України француз Нострадамус. “Коли я постану із праху, то поведу за собою світ”. Чи дійсно станеться щось подібне, про це ми дискутуватимемо із нашими гостями “Вечірньої Свободи”.
Я нагадаю слухачам “Вечірньої Свободи” номер телефону київського бюро, куди можна телефонувати і ставити свої запитання нашим гостям і ведучому: 490-29-05, код Києва - 044.
І я нарешті вітаю наших шановних гостей. Сьогодні з нами у київській студії радіо “Свобода” такі гості: Василь Шкляр, письменник, головний редактор видавництва “Дніпро”, і Костянтин Родик, головний редактор журналу “Книжник-ревю”.
Я вас вітаю, шановні гості, і радий, що ви до нас завітали, відгукнулися на наше прохання.
Пане Шкляр, Ви, напевне, почули, що ми на початку передачі процитували фрагмент із Вашого роману “Ключ”. Я ще раз нагадаю його слухачам: “Коли я постану із праху, то поведу за собою світ”. Дуже гарна така цитата. Правда, не всі, напевне, знають, що за нею стоїть, і важко, мабуть, так відразу відповісти на це запитання. І у Вашому романі “Ключ” є такі слова: “Я навіть не маю цикути, щоб перейти у порох землі, звідки потім мушу вернутися”. Що стоїть за цим реченням, за цією цитатою? Я не знаю, бо читач, мабуть, кожен по-своєму може вкладати якийсь зміст у ці слова, розшифровувати їх. Чи це якийсь перегук з даосизмом, зі Сходом? Чи щось староукраїнське, знахарське? Чи в цих словах є якийсь прихований зміст? | Василь Шкляр
Пане Василю, я, мабуть, і сам не знаю, який там зміст. Якби я так чітко розумів все до найпевнішої глибини, то я, напевне, і не писав би, та й не було б сенсу про це писати. В літературі є речі, які на рівні інтуїції робиш і сам до кінця того не розумієш, а потім уже навіть перечитуєш це по-новому. Це, до речі, найвищий момент творчості, коли ти щось робиш , що сам не розумієш.
Щодо тієї фрази, про яку Ви казали (“Коли я постану із праху, то поведу за собою світ”), то вона перегукується з біблійним каменем, яким знехтували будівничі, але він став наріжним. Але та фраза ще давніша (“Коли я постану із праху, то поведу за собою світ”), вона не тільки мудра, а й красива. І перед тим, як писати роман, я її роками леліяв у собі. Вона в першому варіанті звучала так: “Коли я воскресну із праху”. Потім Тарас Мельничук, наш знаменитий поет, коли я йому це все розповідав, сказав: “А от не “воскресну”, а “постану” з праху”.
За змістом – це думка ще давніх магів єгипетських, не якихось там мудреців, а пастухів, які спостерігали за зірками і вже тоді дійшли висновку, що людина має вічність своїх перетворень. А в моєму суто українському контексті це, звичайно, мало трохи інше значення. Я його не буду пояснювати. Для цього, очевидно, треба читати роман, щоб це зрозуміти.
Василь Зілгалов
Дякую, пане Шкляр. І я продовжу, бо одна знахарка, яку я колись знав у Східному Поділлі в Рахнівці, казала мені, що давно, давно люди знали секрет завмирання на термін пропащого часу, коли ніщо і ніхто не міг зарадити катастрофі. Так от, людина приймала своєрідну цикуту чи відвар блекоти і дубіла, вмирала, дерев’яніла, але після якогось дуже довго періоду вона знову оживала, немов вставала із землі знову живою людиною з плоті і кісток. Я питав цю знахарку: “У чому ж сенс такого страшного обряду, і скільки міг тривати час такого омертвіння?” Вона мені сказала, що сенс знали лише ті, хто знав цей обряд, і що у такому стані людина могла бути й століття. Це нібито легенда чи страшна оповідь, але якщо ми говоримо про Україну, то інколи філософи наші кажуть, що відбувається лише пробудження її від якогось страшного сну, оціпеніння.
Тут щось таке гоголівське. Я знаю, що пан Родик дуже любить читати Гоголя уважно. Я навіть читав в одній із його книжок останніх про Гоголя. Як перекликаються ці образи, якщо говорити про сучасний стан України, про її державність, про її, так би мовити, образ в літературі? Тому, що таких книжок тепер з’явилося багато. Пане Родик?
Костянтин Родик
Перш за все, чим принаджує література? Тим, що слово є невичерпною субстанцією (справжня література), бо якщо на якийсь твір можна написати вичерпну рецензію і більше не повертатися, то, очевидно, це не література. Якщо на якийсь твір пишуться рецензії впродовж років і століть, як це буває... Для прикладу: конференції з творчості Достоєвського проводяться щороку і щороку це рецепції на його творчість. Отже, там залишилося щось не до кінця розкрите. При чому розкривається воно, як правило, людьми кожного покоління по-своєму. І справжня література, тому і справжня, що вона може трактуватися людиною 19 століття (якщо це роман 19 століття), людиною 20 століття і людиною 21 століття, яка знаходить щось у цьому. Гоголь з таких письменників. Його творчість саме така творчість, яка до кінця не розгадана і, очевидно, розгадана не буде. Це не дослідний центр, скажімо, критичний цех, немає потреби розгадати до кінця, але інтерпретації будуть.
В тому числі пан Василь зробив таку інтерпретацію у вигляді спроби повернути Ніколаю Васільєвічу його українське слово. Це теж сьогоднішня інтерпретація Гоголя. І тим він вічний.
Василь Шкляр
Я думаю, що Костя мав на увазі якраз переклад “Тараса Бульби”. Я зробив цього року переклад. Вийшла розкішна книжка двома мовами “Тарас Бульба”: українською, а потім російською. Власне, якщо ми зараз зайдемо до Гоголя, то ми від нього не вийдемо, бо про нього я можу говорити цілу добу...
Василь Зілгалов
Так, так.
Василь Шкляр
...і все життя. Але йдеться про цей переклад, бо зараз не всі навіть і фахівці пам’ятають, що було два варіанти “Тараса Бульби”. Перший Гоголь видав у збірці “Миргород” в 1835 році, а потім він через 7 років, у 1842 році, видав зовсім іншого “Тараса Бульбу”.
Коли його, Гоголя, тобто звинуватили Лінський і компані в непатріотичності. Саме там з’явилися слова уже і “Руская земля”, і “козаки помирають за “рускую землю”. А в кінці цієї повісті, цього шедевру, еволюція геніального Гоголя до малороса, коли вже Тарас Бульба вигукує (я не слово в слово): “ще з’явиться російський цар, від якого здригнуться всі народи”.
І саме цей другий варіант привітала і канонізувала російська критика, ми його вчили і зараз його вчать у школі і в університетах, але це не є той справжній Бульба. І коли вийшов справжній, який я інтерпретував українською мовою, я переконаний, що це гарний переклад. Можна себе похвалити, так?
Василь Зілгалов
Правда.
Василь Шкляр
Це гарний переклад, Гоголю він сподобався б. Гоголь якби прочитав цей переклад, він би спалив те ,що написав сам. І от розумієте, це було, я вважаю, що це було дуже таке нормальне явище в нашій літературі, якого чомусь не помітили наші люди, але наші опоненти це помічають відразу.
І з’явилися всілякі критичні стріли, а потім з’явилося одне інтерв’ю Віктора Чорномирдіна, всіма нами знаного, посла Росії в Україні . Правда, він як дипломат, так хитро сказав в інтерв’ю, що от, мовляв, з’явився переклад недавно в Україні. Я не знаю, він не називає ні видавництва, ні перекладача, тобто це може стосуватися і варіанту, який видав Малкович в “А-ба-ба-га-ла-ма-га” видавництві.
Але він каже, що ось у Гоголя “Русь вєздє замєнєна на Козацкая зємля, Гоголь би нікогда такого нє мог напісать. Ето подлость!” Ви розумієте, чоловік втручається в ...
Василь Зілгалов
Черкаська земля.
Василь Шкляр
Черкасів, бо у давніх актах Росії і ХVІ століття нас називали черкасами. От, то це я до того, щодо Гоголя, і я думаю, що про цей контракт Гоголя з імперією, як зараз казала одна критикиня дуже мудра, мабуть, припинимо зараз, бо ми просто не вийдемо з цієї теми.
Костянтин Родик
Повернімося, мабуть, до ілюзій на сучасність, яка там висновується з наведеної на початку цитати, де йшлося про цикуту, а потім йшлося про завмирання, про анабіоз. Зараз настільки цікаво жити, спостерігати за тим, що відбувається навкруги, що багато хто вважає, що такий стан заважає розвиватися літературі. Цікавіше спостерігати, озираючись навкруги, ніж читати книжки, як не дивно.
Не хочеться впадати в отой анабіоз, тим більше, що ми з вами так і не знаємо, для чого ж вони впадали. Аби не пропустити цікавих речей.
От, наприклад, я сьогодні узнаю таку, ну, знову ж невисоку, непатетичну річ, що книжкова фабрика “Книга” вперше за 6 років не відпускає своїх працівників на різдвяні канікули на місяць, а буде працювати, і вже працює в три зміни. Це означає, що замовлень сьогодні стільки, що не можна зупинити, як це було раніше.
А це означає, що книжок завтра буде більше, зрештою читати нам буде більше і буде з чого вибирати. От така, здавалася б, дивна річ на тлі неприйняття закону про “Державну підтримку”. На тлі абсолютної неуваги держави до проблем читання. Чомусь там Німеччина, Польща, навіть Росія приймають державні програми про підтримку читання, не книжки. Книжка сама виживе, якщо буде інтерес до читання.
А у нас нічого цього немає, ніхто про це не думає, але ж книжки з’являються. От не хотілося б пропускати таких дивних речей, впадаючи в анабіоз. Мені здається, що роман “Ключ” пана Василя був спробою якось розколихати сонну українську людину, аби вона подивилася на себе трошки збоку і збагнула, що вона на щось здатна. І таки може досягти того, чого хоче. І герой цього фактично досягає.
Василь Зілгалов
Дякую, пане Родик. Я хочу Вас перервати на хвилинку, бо у нас є слухач, який має до нас усіх якесь питання важливе. Алло, Ви нас чуєте?
Слухач
Добрий вечір. Пане Василю, чи є в Києві солідний бульвар і пам’ятник Гоголю, дуже видатному українському письменнику? В Москві є бульвар, а в Києві щось я не зустрічав. Я зі Львова дзвоню.
Василь Зілгалов
Питання дуже резонне, мабуть, і я думаю, що Василь Шкляр на нього відповість.
Слухач
Бо вулиця Леніна є, може перейменувати.
Василь Зілгалов
Дуже слушна пропозиція. Дякуємо. Пане Шкляр, будь ласка.
Василь Шкляр
Справа в тому, що Микола Васильович Гоголь не є українським письменником. Він є вихідцем з України от, але мене дивує ця боротьба, що от ми повіддавали... Шукають коріння: Достоєвський – українець, і Гоголь.
Ми недаремно збилися на цю тему, бо ми наближаємося до Різдва, це письменник всіх таємниць, але попри моє схиляння найнижче перед ним, як перед літератором, письменником геніальним, я мушу сказати, що це є ренегат, що це людина, яка відчула, що їй комфортніше в іншій культурі і пішла в ту культуру, де було їй зручніше.
І сьогодні, коли мені кажуть, що ти там в теплі, добрі живеш, а от Гоголь там підняв віки. Мовляв, який це був нещасний чоловік. То я хочу сказати, що ні. Матеріальне у нього було дуже нормальне життя, він закордоном прожив собі ,де хотів, багато років. І коли він їздив потім, паломництво робив аж до Палестини, йому все цар російський оплачував, всі видатки.
Тобто, не треба казати, що Гоголь є український письменник. Це сьогодні ціла полеміка . Я знаю, що от Кость Родик мені заперечить, ми можемо перейти на дискусію.
Василь Зілгалов
Ну, це довга дискусія буде.
Василь Шкляр
Люди, які живуть в Україні, пишуть російською мовою, про них кажуть,що це українські письменники. Та ні, я ж теж жив у Вірменії, але не був вірменським письменником. Рей Бредбері живе в Парижі, але він не є французьким письменником. Гоголь є російський великий письменник! І через те, на пам’ятнику ( сьогодні згадали пам’ятники) написано: “Гоголю - благодарная Росія”, на Новодєвічєм кладбіще.
Василь Зілгалов
Дякуємо. З Вами, пане Шкляр, багато не погодяться, той же Євген Сверстюк, і той же Костянтин Родик, але в нас є слухачка, яка має до нас питання. Алло, Ви нас чуєте? Добрий вечір.
Слухачка
Добрий вечір, пане Шкляр. Чи будете Ви у своєму журналі висвітлювати антинародну політику Віктора Медведчука, який пограбував своїми трастами і продовжує дальше грабувати український народ? Крім того, разом з Симоненком домігся, щоб олігархи проголосували за зміну Конституції.
Василь Зілгалов
Ось так, бачите, пане Шкляр.
Слухачка
Голосували вони, ці олігархи двома руками, це я вчора бачила по телебаченню. Мені, Ви знаєте, аж приступ був тоді, коли вони дві руки піднімали, це було щось неможливе. І начебто український народ уже такий дурний, що нічого не розуміє.
Василь Зілгалов
Дякуємо Вам. Пане Шкляр, бачите, тут про Гоголя...
Василь Шкляр
Моя світла пані, я не працюю в журналі. Очевидно, у Вас виникла асоціація з журналом “Дніпро”. Я зараз головний редактор видавництва “Дніпро”, займаюсь книжками. Щодо всіляких оцих людей, про яких Ви говорите, то, Ви знаєте, я свого часу був прес-секретарем Української Республіканської партії, коли нам вибивали і ребра, і зуби, і цькували на нас собак, тоді я міг боротися. Коли пішла боротьба на рівні грошей, я не вмію цього, я не фінансист. Але я знаю, хто наші вороги і хто наші друзі. Я з Вами цілком згоден.
Василь Зілгалов
Так. Пане Шкляр, у Вас в романі “Ключ” є такі слова: “Того вечора, бачили люди, теж заходив. Це коли той уже перед дзеркалом. Тепер Гольденберг на тому світі, Ярчук бізнесмен, а я без зубів, – підсумував Григорій Іванович.” Так що, бачите, Ви згадали про зуби, і ми також про зуби з Вашого роману згадали.
Але я хочу повернутися все ж таки, як нас змушує наша слухачка шановна, до нашої грішної землі. Пане Шкляр, я знаю, що у Вас у Вашій автобіографії такий момент згадується, що колись, у середині 90-х років, Ви якийсь час не писали. Був довгий період, коли Ви не писали після того, як у Москві видали Вашу велику товсту книжку, а потім раптом Ви пережили, одним, мабуть, з найперших серед письменників українських, той перелом, злам, ту епоху, яку переживає тепер вся Україна і переживали фактично всі люди в Україні.
Ви написали за 60 днів такий відомий тепер сьогодні вже не лише в Україні, а й в Швеції, Росії, Болгарії і в інших країнах роман “Ключ”. Так я от хочу Вас запитати, щоб слухачі почули, може, Ви з ними поділитеся. Що допомогло Вам пережити цей переломний період і по-іншому побачити своє місце в літературі, в творчості? Бо й сам роман “Ключ” не є таким простим романом, як здається на перший погляд. Він не є просто детективом, не є просто еротичним і не є просто містичним. От перше питання таке: що Вам допомогло пережити той злам епохи і знову вийти на шлях творчості?
Василь Шкляр
Дякую за високу оцінку роману, який справді я вважаю ще непрочитаним до кінця. Костянтин Родик першим, до речі, його нормально прочитав, але так загально це висловив у ЗМІ, а глибоких критичних розвідок на нього практично не було.
Що допомогло? Я не знаю. У 90-х роках, справді, в мене була перерва десь 8 років, коли я абсолютно нічого не писав. Це знову ж таки я згадую: коли я пішов в УРП, я думав, що щось можна змінити важелями політичними. Я думав, що я буду якимось таким “гвинтиком”, який щось зробить. Я був тим “гвинтиком”, який писав оті перші заяви, від яких мороз у декого йшов по шкірі, бо то були часи, коли (ви знаєте, УРП постала ще за часів комуністичного режиму і проголосила відкрито свою мету : незалежність України) я пішов, я подумав: “Ну що література? Ось зараз все відбувається конкретно, практично на очах...” Але потім, відверто вам скажу, справді настало якесь розчарування.
І ще особисті фактори. У письменника мені здається, що в особистому житті коли відбуваються якісь такі штуки, вони дуже мають великий вплив на його подальшу творчість. У мене справді було таке, коли я, рибалка запеклий, підхопив лептоспіроз. Казали, що він взагалі не лікується. Мені тоді трапився один дуже цікавий лікар, який сказав: “У тебе є 3% на те, щоб ти вижив.” Ви знаєте, лікарі завжди кажуть, навіть тому, хто вже помирає, безнадійну хворобу має : “Та ні, все буде гаразд”.
А це такий крутий лікар попався, каже: “Ні, тобі кінець. В тебе 3%.” І ви розумієте, він запалив у мені якусь таку жагу боротьби життєвої. Я думаю: “Ці 3% все-таки це багато. Це не один, це три. Я виживу.” Коли потім той лікар зайшов до мене у реанімацію (я в реанімації лежав під крапельницею), він дивиться – а я закурив. У мене були цигарки заховані. Я собі лежу під крапельницею, курю і кажу: “Старий, все буде о”кей” .
Ви знаєте, коли я вижив, от цікаву річ я скажу (вона, можливо, не для ефіру, вона така інтимна): коли ти помираєш і виживаєш, настає навіть якийсь момент певного розчарування, бо ти вже змирився зі смертю фактично. А потім тобі ще раз це пережити. Розумієте, після оцих всіляких таких речей, я почав там і свій роман “Ключ”, який я і сам, чесно вам скажу, до кінця не розумію.
Василь Зілгалов
Дякую, пане Шкляр. Мушу дати слово слухачеві. Алло, Ви нас чуєте? Добрий вечір.
Слухач
Добрий вечір. У мене запитання до наших гостей.
Василь Зілгалов
Будь ласка.
Слухач
Значить, на початку бесіди казали, що Україна зараз виходить з анабіозу, прокидається. Так от, чи сприяє виходу з анабіозу вето нашого Президента на закон про скасування ПДВ на українські книжки? Дякую за відповідь.
Василь Зілгалов
Дякую. Чудове питання. Пане Родик, колись Езоп казав, що держава – це такий вогонь, що якщо від нього дуже далеко, то замерзнеш, а коли дуже близько, то згориш. А я знаю, що Ваше гасло, журналісти підмітили, таке: “Подалі від держави”.
Костянтин Родик
Насправді це не моє гасло. Це поляки, коли домагалися від власного уряду нульової ставки на податок на додану вартість (ПДВ), вони вийшли з гаслом “Подалі від держави”. Як на мене, то це дуже мудре гасло. От уявіть, приймуть сьогодні на завтра цей закон : нульова ставка ПДВ, пільги по всіх податках. І що, завтра з’явиться море гарних книжок? Ні, на жаль, не з’явиться, бо психологія змінюється важче, ніж якісь законодавчі акти, хоч вони у нас дуже важко змінюються.
А більшість, на жаль, українських видавців сьогодні живуть у напів-анабіозному стані зі звичками 13-річної давнини досвіду. Вони звикли до патріотичного такого життя: от держава нам допоможе, то ми розквітнемо. Ні, всі гарні справи робилися не завдяки чиїйсь підтримці, а тільки завдяки енергії на реалізацію власної мрії.
У нас не так багато видавців, які можуть сьогодні дати нам з вами гарну книжку. Не ті тисячу, які є на обліку в Книжковій палаті (їх там тисячі зареєстровані, а, може, більше вже), а справжніх видавців, видавців “завтрашнього дня”, які не озираються на державу, не більше трьох десятків, на жаль. З ними я й пов’язую в першу чергу завтрашній день сучасного читача, який матиме широкий вибір.
Тобто, для того, щоб щось робити, не треба на когось озиратися. Треба робити. А інша річ – лобістські зусилля, змушувати державу. Так, це теж треба робити, але не забувати, що коли тобі скажуть “Все, працюй без податків!”, ти мусиш щось видати. У нас, на жаль, сьогодні книговидавці не готові до цього.
Хоча, ясна річ, я обома руками за те, щоб податки були скасовані. Це треба було, очевидно, зробити 5 років тому, в той самий момент, коли це зробили росіяни. Сьогодні б у нас не було такого страшного становища, коли з десяти книжок, проданих в Україні, дев’ять належать російським виробникам.
Василь Шкляр
Мені коли ставлять такі запитання, я розгублююся цілковито, тому що мені здається, що ніякі закони, ніякі податки, я, правда, не знаю, що це таке, воно нічого не допомагає, коли ми живемо в абсолютно чужому інформаційно-культурному просторі. Імперія збережена, як інформаційно-культурний простір, досі імперія збережена. Ми є малесенькою маргінальною часточкою цієї імперії, і які тут нам пільги дадуть чи податки...
Колись козаки весь час пільг просили.
Василь Зілгалов
Ясно.
Василь Шкляр
Ми все одно будемо на другорядному плані, і пільгами знову будуть користуватися російські видавці, які будуть видавати книжки не десь там, а прямо тут і користуватися нашими пільгами. Оце таке.
Василь Зілгалов
Дякую, пане Шкляр. І в нас є слухач, який має питання. Ви нас чуєте?
Слухач
Добрий день.
Василь Зілгалов
Добрий вечір.
Слухач
Це Микола дзвонить із Києва. Дуже радий, що можу почути Василя Шкляра, ми колись з ним познайомились у нас тут, у Києві, він мені тоді свою книгу подарував, першу, і там записав: “Миколо, пам’ятай, хто ти є такий”.
Василь Шкляр
Це, напевне, до революції? До нашої української...
Слухач
Я хотів би сказати Василю: кріпіться, тримайтеся, бо якщо такі люди, як Ви, є у нас на Україні, то ми ще почуємо слово, яке ще поведе нас вперед .
Костянтин Родик
Краще не чути, а читати це слово.
Василь Шкляр
Бачите, я ще і досі на “Свободі”.
Василь Зілгалов
І от знову я нагадую ці слова: “Коли я постану із праху, то поведу за собою світ”. Так, і я хотів би знову ж таки про божевільно-кримінальну історію, бо Ваш новий роман “Червоний кажан” чи “Кров кажана” називають критики божевільно-кримінальною історією.
Я не знаю, як Костя Родик погоджується з тим, але я хочу такий один факт навести. Днями один із американців, професор політології Єльського університету Кейт Дарден у інтерв’ю з нашим кореспондентом сказав таке, що, на його думку, основою державного управління в Україні стало заохочення злочинної корупції на усіх щаблях цієї держави.
І далі він сказав: “Головна відмінність корупції та злочинності на Заході від злочинності на Україні є в реакції на неї правоохоронних органів”. І далі Дарден: “В Україні ці органи знають про злочинність, про злочини, вони сприяють їм, відслідковують їх та використовують для шантажу. І в цьому є головна різниця. На Заході злочинність існує через те, що правоохоронцям не вдається схопити усіх злодіїв, а в Україні вона стала базовим елементом політичного контролю”.
Це сказав професор Дарден з Єльського університету. І от мені здається, що роман “Ключ” раніше дав нам цей сценарій, про який сказав професор Єльського університету. Пане Родик, як Ви вважаєте?
Костянтин Родик
Що дивного, коли література, справжня література відбиває якісь реалії? Будь-який справжній твір так чи інакше є невеличким дзеркальцем того, що відбувається навкруги. Романи пана Василя – не виняток, а яскраве підтвердження цього. Щодо того, як називати який твір ...
Направду, для письменника найгірше, коли нічого не говорять про його твір. А коли говорять, коли вживають таких епітетів, а може ще й гостріших, то це тільки на користь, бо хтось, почувши таку несподівану оцінку, може ж таки простягне руку і відкриє книжку, а може і захопиться нею, прочитає. Власне, це і мета автора – поділитися тим, що він через свою інтуїцію поклав на папір, з іншим.
Тому я тільки за те, що сьогодні називається гучною промоцією в будь-яких формах, щоб тільки достукатися до людини, що ось є те, чого, можливо, тобі дуже довго не вистачало. Коли Василь казав про імперську окупацію інформаційного простору, так все це є. І ,на жаль, є більше.
Якщо ми згадаємо найтиражнішу в Україні газету, то ми ясно будемо бачити, що ця газета свідомо грає на пониження інтелектуального рівня читача. А це ж величезні наклади. Робиться все для того, щоб людина не думала собі, користувалася якимось набором, мінімальним набором, набором МакДональдса, давайте його назвемо, і була цим задоволена.
Її вже не цікавлять ані вибори, ані новини, що там відбувається, вона всім задоволена. Це своєрідна “жуйка”, до цього привчається маса.
Василь Зілгалов
Пане Родик, я дуже дякую Вам, але час невпинно втікає. Я хотів Вам ще одне питання поставити. Я хочу повернутися до початку нашої програми, коли ми говорили про людину, яка в 1934 році, член Академії наук України, єдина, яка не поставила підпис під актом знесення Михайлівського Золотоверхого собору.
Це був Микола Макаренко, видатний український науковець, археолог, перший директор музею мистецтв Української Академії наук ім. Ханенка, взагалі видатна людина, яка була розстріляна в 1938 році в Томській в’язниці, 65 років тому.
Я до чого веду? Я веду до того, що навіть у найжахливіші часи оціпеніння, змертвіння все-таки знаходяться люди і серед українців, які здатні на такі кроки, які зробив Микола Макаренко. Я хотів вас двох запитати, бо наш час завершується вже за 2 хвилини, за 3.
Література фіксує і минуле, але вона дивиться і в майбутнє. Якщо говорити, підсумовувати розвиток літератури в 2003 році, сказати про те, що чекає Україну, наприклад, у 2004 році, в 2005 році, що несе наступний рік. Що ви можете дуже коротко, по хвилині вам даю, сказати? Пане Шкляр, будь ласка.
Василь Шкляр
Я згадую свого земляка Агатангела Кримського, який єдиний з того свого товариства не підписав всі звинувачення, єдине, що він зробив, це взяв цей протокол слідчого, як геніальний лінгвіст, виправив усі граматичні помилки у звинуваченнях, але їх не визнав.
Щодо нашої перспективи, то хотілося б бажати і мріяти про щось добре, але я чоловік песимістичний, я думаю, що наступний рік буде нам дуже тяжкий. Це не тільки моя думка, більшість з нас так думає, бо ми знаємо, що буде відбуватися. Я тільки хочу сказати, щоб до синьої мавпи додалося жовтого кольору.
Василь Зілгалов
Дякую. Пане Родик.
Костянтин Родик
Українська література 2003 року розвивалася доволі інтенсивно, доволі яскраво. Вона була більш резонансною, ніж рік тому, не кажучи вже про те, що було 2 роки тому. Це дуже добре. Єдине, чого нам всім сьогодні не вистачає, це часу на читання гарних книжок. Якщо буде цей час, то, можливо, у нас здетонує всередині енергія втілення власних мрій.
Василь Зілгалов
Дякую дуже вам, шановні наші гості. Нагадаю слухачам “Вечірньої Свободи”, що у нас сьогодні в гостях були Василь Шкляр, письменник, автор відомих романів “Ключ”, “Червоний кажан”, головний редактор видавництва “Дніпро”; Костянтин Родик, видавець, головний редактор видавництва “Книжник-ревю”, який мріє відкрити своє видавництво, чого ми йому побажаємо в наступному році.
Програму з Праги вів Василь Зілгалов. Допомагав мені Сергій Балабанов. Я дякую нашим слухачам за терпіння, за питання, з якими вони телефонували до нас, до київської студії. Говорить радіо “Свобода”.
