ВАШИНГТОН – Поглиблення партнерських відносин Росії з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю, які разом утворюють так звану «вісь дестабілізації», стало одним із найважливіших геополітичних зрушень, спричинених війною Росії проти України.
Однак, за словами старшої наукової співробітниці та директорки Програми трансатлантичної безпеки Центру нової американської безпеки Андреа Кендалл-Тейлор, сприймати цю групу як традиційний військовий альянс означає не бачити ширшої картини.
«Росія допомагає Північній Кореї навчатись війни, покращує їхню зброю – дає їм досвід реального застосування зброї», – заявив 25 липня президент України Володимир Зеленський.
За словами Зеленського, Росія також прагне залучити ще 30 тисяч північнокорейських військових, а Пхеньян готується передати Москві нові пускові установки для балістичних ракет. Президент наголосив, що така співпраця загрожує не лише Україні, а й усім державам Азії, які перебувають у зоні досяжності північнокорейських ракет.
В інтерв’ю Радіо Свобода Андреа Кендалл-Тейлор пояснила, що Москва отримує від мережі партнерств, покликаної послабити американський вплив, знизити ефективність західних санкцій і закріпити становище Росії у багатополярному світі.
Росія, Китай, Іран, Північна Корея: «вісь дестабілізації»
– Якщо говорити про практичні наслідки, що робить цю динамічну мережу настільки небезпечною для безпеки західних держав?
– Я підсумовую вплив «вісі дестабілізації» так: ці партнерства посилюють військові можливості всіх противників США та їхніх союзників і водночас знижують ефективність таких інструментів зовнішньої політики, як санкції, на які ми покладаємося у протистоянні з ними.
Завдяки співпраці ці держави стають сильнішими у військовому сенсі, тоді як наші санкції та інші форми тиску стають менш ефективними.
– Що Володимир Путін отримує від цих партнерств такого, чого Росія не могла б досягти самостійно?
– Найпомітніше переваги проявилися під час війни проти України, яка стала потужним каталізатором поглиблення цих відносин.
Китай, Іран і Північна Корея допомогли Росії продовжувати війну у спосіб, який без їхньої підтримки був би просто неможливим.
Північна Корея поставила величезні обсяги боєприпасів. Навіть якщо значна їхня частина була низької якості, сама кількість відіграла критично важливу роль у ключові моменти. Ми також знаємо, що Північна Корея відправила війська до Курської області Росії та інших районів, надавши Москві ще одну важливу форму допомоги.
На початку війни Іран постачав Росії безпілотники та інші боєприпаси. Відтоді Росія локалізувала значну частину виробництва і вдосконалила ці технології, однак початкова підтримка Ірану забезпечила їй суттєву перевагу на полі бою.
Китай загалом був найважливішим партнером. Він дозволив Росії обходити західні санкції та експортні обмеження, забезпечивши доступ до напівпровідників, комплектувальних деталей та інших критично важливих технологій, необхідних для роботи російської оборонної промисловості.
Не менш важливо, що Китай продовжував купувати великі обсяги російської нафти, забезпечуючи російську економіку необхідними доходами й допомагаючи фінансувати війну.
Навіть після завершення війни проти України, на мою думку, Росія продовжуватиме цінувати ці відносини, оскільки її протистояння із Заходом, особливо зі Сполученими Штатами, нікуди не зникне. У Кремлі вважають, що Росія є менш ізольованою та вразливою, коли діє разом із державами, які мають схожі погляди. Це ставить її у сильнішу позицію для тривалого стратегічного суперництва.
Росія дедалі більше потребує Китаю, тоді як Пекін має значно ширший простір для маневру
Китаєзнавець Юрій Пойта з MERICS у квітні 2026 року також звертав увагу, що поглиблення російсько-китайського партнерства покращує економічне становище Росії, зміцнює стабільність російського режиму і розширює доступ Москви до китайських технологій, які використовуються у війні проти України. Водночас ця залежність залишається асиметричною: Росія дедалі більше потребує Китаю, тоді як Пекін має значно ширший простір для маневру.
– Якщо основою цих партнерств є радше ситуативна вигода, ніж спільна ідеологія, що насправді утримує їх разом? І що зрештою могло б їх роз’єднати?
– Найпростіша відповідь – спільне неприйняття Сполучених Штатів та їхньої могутності. Усі чотири держави вважають, що нинішня міжнародна система не дає їм того впливу і статусу, на які вони, на власну думку, заслуговують. Спільні дії дозволяють їм ефективніше кидати виклик цій системі.
Китай, наприклад, виграє від нестабільності, яка відволікає Захід. Іран отримує перевагу, сковуючи американські військові ресурси на Близькому Сході. Разом вони розуміють, що скоординований тиск може змусити Сполучені Штати розпорошувати сили між кількома регіонами.
Мені складно назвати чинники, які у найближчі кілька років могли б роз’єднати ці держави. Їхні уряди дедалі частіше сприймають сучасне міжнародне середовище як простір, у якому результат визначає сила, а слабші держави залишаються вразливими. Таке сприйняття посилює стимули для співпраці.
Їхні партнерства допомагають кожній із держав зберігати вплив і покращувати позиції у суперництві зі Сполученими Штатами, які, з їхнього погляду, дедалі більше відштовхують власних союзників. Разом вони сильніші.
Альянс без договору
– Оскільки це об’єднання діє як гнучка коаліція, а не як традиційний альянс, пов’язаний договірними зобов’язаннями, чи робить така невизначеність протидію йому значно складнішою для США та їхніх партнерів?
– Так. У Вашингтоні та урядах союзних держав тривали серйозні дискусії про те, як саме характеризувати ці відносини. Одні ставлять під сумнів їхню глибину та довговічність. Інші побоюються, що визначення цих держав як нового блоку може стати самоздійснюваним пророцтвом і ще сильніше підштовхнути їх одна до одної.
Мені складно назвати чинники, які у найближчі кілька років могли б роз’єднати ці держави
Оскільки це не формальний альянс, а сукупність гнучких і прагматичних партнерств, Сполученим Штатам та їхнім союзникам складніше спочатку узгодити оцінку характеру загрози, а потім розробити ефективну політичну відповідь. Без спільного розуміння проблеми побудувати цілісну стратегію стає набагато важче.
– Війна проти України зробила Росію дедалі залежнішою від партнерів. Що Москва надає їм натомість?
– Це одне з головних питань. Значна частина уваги зосереджена на тому, що отримує Росія, однак не менш важливо розуміти, що вона віддає натомість. Росія суттєво посилює військові можливості кожного зі своїх партнерів.
Її відносини з Північною Кореєю, імовірно, зазнали найбільших змін під час війни. Тепер між двома країнами діє договір про взаємну оборону. Хоча значна частина співпраці залишається прихованою, ми знаємо, що Північна Корея прагне отримати допомогу із супутниковими технологіями, точністю та дальністю ракет, можливостями підводних човнів та іншими сучасними військовими системами. Росія має досвід у багатьох із цих сфер.
З Китаєм ситуація дещо інша, оскільки модернізація китайської армії зменшила кількість напрямків, у яких Росія може зробити вагомий внесок. Проте технології, пов’язані з атомними підводними човнами, особливо зі зменшенням їхньої акустичної помітності, залишаються надзвичайно важливими. Такі можливості мали б безпосереднє значення у разі кризи навколо Тайваню.
Росія також передає оперативні уроки, засвоєні під час війни проти України. Цей досвід особливо цінний, оскільки китайська армія не має нещодавнього досвіду ведення масштабних бойових дій. Спільні навчання та вивчення досвіду війни допомагають Пекіну зменшити один із головних недоліків його збройних сил.
У випадку Ірану ми спостерігаємо розвиток співпраці в реальному часі. За повідомленнями, Росія надала розвідувальну підтримку і передала вдосконалені технології безпілотників, доопрацьовані на основі бойового досвіду, отриманого в Україні. Ці вдосконалення посилюють військові можливості Ірану вже сьогодні, а не в якомусь гіпотетичному майбутньому.
– Попри передачу військових технологій і політичну підтримку, Москва послідовно уникала безпосереднього втручання, коли такі партнери, як Іран, стикалися з безпековими кризами. Чим пояснюється така стратегічна стриманість?
– Іран чудово демонструє, як працює «вісь дестабілізації». Співпраця є реальною і має дедалі серйозніші наслідки, однак її завжди обмежують власні пріоритети кожної держави, готовність ризикувати та прагнення уникнути прямого зіткнення зі Сполученими Штатами.
Для Росії війна проти України залишається безумовним пріоритетом. Готовність Путіна ризикувати переважно спрямована саме на цей конфлікт. Він неохоче вдається до дій в інших регіонах, які могли б загострити відносини з Вашингтоном або послабити основні військові зусилля Росії.
Для Росії війна проти України залишається безумовним пріоритетом
Після завершення війни така стриманість може змінитися. Коли Росія відновить збройні сили й поверне впевненість у власних можливостях, вона може погодитися надавати партнерам значно більшу підтримку.
Водночас жоден із цих урядів не прагне прямої війни зі Сполученими Штатами. Їхня мета полягає у збереженні дружніх режимів і збільшенні витрат, які Вашингтон змушений нести одночасно в кількох регіонах.
З погляду Росії, тривалий конфлікт за участю Ірану вигідний Москві, оскільки сковує американські військові ресурси, виснажує запаси засобів протиповітряної оборони США і відволікає увагу від України. Навіть якщо активні бойові дії припиняться, Росія продовжуватиме цінувати здатність Ірану відволікати Сполучені Штати завдяки конфронтації меншої інтенсивності на Близькому Сході.
– З погляду Москви, чи залишається Китай незамінним партнером Росії, або Іран і Північна Корея у довгостроковій перспективі стали не менш важливими?
– Китай із великим відривом залишається найважливішим партнером Росії. Путін не має тісніших відносин, ніж його відносини із Сі Цзіньпіном. Ми чули визначення «партнерство без обмежень». І хоча певні обмеження, безумовно, існують, ці відносини залишаються надзвичайно важливими.
Росія стала глибоко залежною від Китаю в економічному сенсі. Багато спостерігачів вважали, що Путін чинитиме опір перетворенню Росії на молодшого партнера в таких асиметричних відносинах. Але оскільки він сприймає війну проти України та ширше протистояння зі Сполученими Штатами як екзистенційні, то погодився на посилення цієї залежності.
Зрештою, Путін є опортуністом. Думаю, він вважає, що після завершення нинішньої кризи Росія зможе повернути собі частину впливу, який втратила від початку війни.
Китай із великим відривом залишається найважливішим партнером Росії
– Деякі аналітики стверджують, що це об’єднання є лише ситуативним партнерством, а не довгостроковим геополітичним перегрупуванням. Яка ваша позиція у цій дискусії?
– Я вважаю ці партнерства довговічними. Міжнародні відносини зміцнюються завдяки регулярній співпраці. Спільний досвід формує довіру, створює інституції та звички взаємодії, які можуть зберігатися тривалий час.
Росія й Іран разом воювали у Сирії. Потім Іран підтримав Росію під час війни проти України. Тепер Росія допомагає Ірану. Попри реальні обмеження і значну взаємну недовіру, постійна взаємодія створює основу для стійкіших відносин.
Іран, імовірно, є найбільш замінним партнером Росії. З Китаєм ситуація інша.
Російсько-китайські відносини виникли за десятиліття до війни проти України. Вони послідовно поглиблювалися ще з останніх років холодної війни. Економічні зв’язки продовжують розширюватися, а співпраця дедалі частіше виходить за межі контактів між найвищими керівниками і поширюється на нижчі рівні державного управління та суспільства.
Чим довше зберігаються ці зв’язки, тим міцнішим стає каркас партнерства, здатного проіснувати ще багато років.
– Чи існує між Москвою і Пекіном серйозна лінія розколу, якою західним політикам варто спробувати скористатися?
– Асиметричність відносин залишається найважливішою проблемою з погляду Росії.
Те, що Росія стає дедалі залежнішою від Китаю і ризикує перетворитися на його молодшого партнера, викликає занепокоєння в Москві. Підкреслення цієї залежності й постійне нагадування про неї можуть посилювати побоювання, які вже існують серед російських еліт.
Утім, скористатися цією напруженістю, на мою думку, буде складно. Політикам варто продовжувати шукати можливості, але водночас визнавати межі того, чого можуть досягти зовнішні гравці.
– Якщо визначальною рисою цієї осі є гнучкість, а не формальні зобов’язання, чи потребує це іншої відповіді з боку Вашингтона?
– Так. Я витрачала б менше часу на спроби вбити клин між цими державами.
Росія і Китай мають розбіжності щодо Арктики, Центральної Азії, Індії та інших питань. У їхніх відносинах існують реальні тріщини. Однак ми бачимо, що спільне прагнення протидіяти Сполученим Штатам постійно переважає ці розбіжності. Вони відокремлюють суперечки від інших напрямків співпраці, оскільки збереження ширшого партнерства для них важливіше, ніж урегулювання кожного окремого питання.
Сполучені Штати мають відносно мало важелів, щоб скористатися цими розбіжностями. Замість прямого протистояння з віссю Вашингтону варто діяти навколо неї. Це означає зміцнювати відносини з важливими державами, які балансують між центрами сили, зокрема Туреччиною, Бразилією, В’єтнамом і Південною Африкою, обмежувати доступ учасників осі до технологій, перешкоджати розширенню їхньої військової присутності та зменшувати вплив мережі за межами нинішнього складу.
Зрештою, метою має бути стримування цієї мережі, а не припущення, що її можна розколоти.
– Чи готові американські збройні сили стримувати вісь, здатну створювати одночасні кризи у Європі, на Близькому Сході та в Індо-Тихоокеанському регіоні?
– У цьому питанні насправді є дві частини. По-перше, коли Сполучені Штати відштовхують союзників, вони послаблюють одну зі своїх головних стратегічних переваг. Поки «вісь дестабілізації» поглиблює співпрацю, Вашингтон ризикує підривати власну мережу союзів, яка залишається однією з найбільших переваг Америки.
По-друге, з військового погляду спонукати Європу брати на себе більшу відповідальність за власну оборону – правильний підхід.
Структура американських збройних сил не розрахована на одночасне ведення великих воєн у Європі та Індо-Тихоокеанському регіоні. Якщо Європа зможе створити сильніше неядерне стримування Росії, це дозволить Сполученим Штатам зосередити більше ресурсів в Індо-Тихоокеанському регіоні, якщо там виникне криза.
Це поставило б Вашингтон у значно сильнішу позицію для реагування на одночасні виклики, які дедалі частіше створює ця вісь.
– Якщо дивитися за межі нинішньої війни проти України, за якими показниками або поворотними моментами варто стежити у найближчі роки, щоб зрозуміти, чи збереже ця мережа динаміку?
– Керівництво держав є однією з найважливіших змінних.
Немає очевидних ознак того, що Володимиру Путіну найближчим часом загрожує втрата влади, однак саме Путін і Сі Цзіньпін були головними архітекторами російсько-китайських відносин. Їхні близькі особисті стосунки значною мірою забезпечували розвиток співпраці на найвищому рівні.
Немає очевидних ознак того, що Володимиру Путіну найближчим часом загрожує втрата влади
Якщо в Росії зрештою відбудеться зміна керівництва, буде важливо простежити за тим, як новий лідер вибудовуватиме відносини з Китаєм. Будь-який майбутній російський уряд цінуватиме стабільні відносини з Пекіном: держави мають протяжний спільний кордон і вагомі стратегічні причини підтримувати співпрацю. Однак інший керівник може змінити тональність, глибину або напрямок партнерства.
Ще одним важливим показником буде можливе розширення осі. Я стежитиму за тим, чи будуть додаткові держави, зокрема Білорусь, Куба, Венесуела або інші, тісніше інтегруватися у цю мережу. Якщо осі вдасться розширити свій склад або вплив, це стане значною подією і важливим показником її довгострокової траєкторії.
Форум