Три історії до Дня добровольця: «Це наша справа. Це наша земля. Ми її будемо захищати»

14 березня в Україні відзначають День добровольця. До цієї дати Радіо Свобода записало три історії добровольців, які самі, не чекаючи офіційної мобілізації, з власної ініціативи пішли на фронт, як у чинні військові, так і у добровольчі підрозділи.

• Перший загін добровольців відправився із Майдану на фронт у березні 2014 року.
• У перші тижні повномасштабного вторгнення Росії в Україну майже 100 тисяч добровольців вступили до лав Сил територіальної оборони ЗСУ.

Найкоротша історія російсько-української війни

«Ара», боєць 12-ої бригади спеціальної призначення «Азов» НГУ:

• 2014 року добровольцем прийшов до спецбатальйону МВС України «Миколаїв».
• У його складі виконував бойові завдання під час АТО-ООС у Луганській і Донецькій областях.
• 24-го лютого 2022 року «Ара» зустрів у Франції, де на той час служив у «Іноземному легіоні».
• У перші ж дні повномасштабного вторгнення РФ повернувся до України. Брав участь у боях в Київській області.
• У квітні 2022 року відгукнувся на заклик про деблокаду Маріуполя, та як доброволець долучився до батальйоно-тактичної групи ОЗСП «Азов», яку формували з цією метою.
• Нині відновлюється після отриманих на фронті поранень.

– Ми повернулись до Франції зі закордонної місії десь 19 лютого (2022 року – ред.) із Нової Каледонії. Тоді я служив у «Іноземному легіоні»

Ще у січні всіх українців викликав капітан, ротний, на інтерв’ю, як там це називається, і пояснював, що після місії українців додому відпускати не будуть.

Казали, що 90% у вас буде війна, вас мобілізують, а у вас з нами контракт… Це був перший дзвіночок. Хоч я особисто і не був упевнений, що буде війна, як і більшість людей.

19 лютого ми повернулись із місії, і нас відпустили на відпочинок. 24-го я був у частині. Заходжу до клубу, де всі збираються, і по телевізору показують, що бомблять Україну, перші кадри війни.

Ми ще з одним українцем були такі розгублені, розстроєні. Румун, заступник командира, дивився на нас і розумів, що ми можемо поїхати додому. Дивився і казав, що Україна не протримається довго, кілька днів максимум, все це безсенсово.

Я розумів, що совість мені не дозволить служити там, попивати каву, коли моя країна обливається кровʼю.

25-го зібрався по цивільному, з мінімумом речей, без тактичного спорядження, із однією сумкою вийшов з частини «у магазин». Заздалегідь купив квиток до Кракова з Парижа. У Кракові мене зустрів знайомий таксист-українець і довіз практично до кордону.

На кордоні побачив як пожежний польський автобус вивозив наших людей, що в'їжджають до Польщі. І цим пустим автобусом їхав на пункт пропуску в наш бік. 25-го ввечері я перетнув український кордон. Бачив цю паніку на кордоні. Багато людей було з дітьми. Як потім виявилося, черги на кордоні були по 3-4 дні, і затор – кілометрів десь 30.

За пару днів до початку повномасштабної війни спілкувався із своїм братом, Русланом «Давідом» (ветеран «Азову», один із добровольців, що в рамках операції ГУР полетів гелікоптером на підкріплення гарнізону Маріуполя і брав участь у боях за Маріуполь – ред.), який потім в Маріуполі втратив ногу. Він був у Києві, і на той час вже скооперувався зі своїми знайомими, побратимами з «Азову». Вони були в Києві з метою оборони столиці. Я долучився до них.

Сам же я з Миколаєва. І у мене на такий випадок вдома були за півтора року закуплені зброя, припаси, форма та все інше. Та довелося без цього всього приїхати одразу до Києва. Певний час був там. Виїздили працювати під Бучу.

В кінці березня-на початку квітня росіяни почали відходити з Київської області, і ми зрозуміли, що щось потрібно робити далі. В цей час переважно в Instagram були заклики, неофіційні, зібратися на деблокаду Маріуполя. І ми з братом поїхали з Києва з екіпіруванням, зі зброєю до Запоріжжя. На території однієї з частин НГУ було кілька «азовців», які займалися формуванням сил.

Що найбільше здивувало, що серед людей, які приходили, 90-95% ніколи раніше не тримали зброї у руках. Не зважаючи на це, через солідарність з ними вирішив залишитися, навіть коли стало зрозуміло, що деблокади Маріуполя не буде.

Я став добровольцем ще влітку 2014 року. Під час Майдану цікавило, що тоді відбувалося, але я не брав участь у цих подіях. Тоді я ще вчився у Харкові. А коли почалось АТО, то я дивився на батальйони «Донбас», «Дніпро-1» та інші, але вважав, що я для цього не навчений, не є ані військовим, ані СБУшником, ані силовиком, які мають до такого професійне відношення.

У липні був обстріл із території Росії нашого угруповання під Зеленопіллям. І я був присутній на похоронах військового, який там загинув. Не був із ним знайомий, однак, мене це дуже зачепило – як плакала його мама. І я зрозумів, що маю взяти участь.

На початку серпня я вступив до нашого місцевого добровольчого батальйону «Миколаїв» (батальйон патрульної служби поліції особливого призначення «Миколаїв» Головного управління МВС України у Миколаївській області. – ред. ). Він спочатку брав участь в АТО на луганському напрямку – район Лутугиного, Луганського аеропорту. Далі виконували завдання у Золотому, районі Попасної. А з кінця 2015-го і на початку 2016-го року – в Донецькій області.

Але самі завдання, які виконували тоді добровольчі батальйони, що входили до складу МВС, були на другій лінії. Мені це було нецікаво.

Характер війни змінився на млявий. До 2019 року я прослужив, можна сказати, за інерцією. І в 19-ому році, наприкінці травня я звільнився і приїхав до Парижу до рекрутингового центру.

Але я для себе одразу вирішив, що якщо знову війна спалахне з новою силою, то я повернуся і знову буду воювати.

«Професор», доброволець ротно-тактичної групи «Степові вовки»

• До повномасштабного вторгнення РФ до України «Професор» займався власною справою у сфері авторемонту.
• З початку великої війни «волонтерив», потім допомагав збирати установки міні-«Градів» для українських бійців, а згодом і сам долучився до добровольчого підрозділу, якому допомагав.
• За ґрунтовні знання у сфері автомобілебудування та автоспорту, які стали в нагоді на фронті, бойові побратими дали йому позивний «Професор».

– До 24 лютого 2022 року працював на СТО, керував СТО, робив форсунки, паливну систему. Чому «Професор»? Бо в окулярах… (сміється – ред.). До військової справи відношення взагалі не мав.

24 лютого 2022 року у мене було гучним. Дружина розбудила. Каже: «Все. Почалося». Обдзвонив всіх друзів, хто не виїхав: «Що робити?». Поїхали – почали будувати блок-пости. Допомагали з медициною. Шукали хлопцям броніки, каски. Робили все, що могли.

Віддав на фронт свої дві автівки. Завдяки тому, що займався мотоспортом, було дві «бойові» машини. Одна більш-менш цивільна, а одна «бойова» – така, що могла проїхати всюди.

Друзі кажуть, що треба негайно автівку. Подзвонив їм, кажу «Приїздить – забирайте». Так і другу віддав – знав, що вони будуть у справі. Долю однієї автівки я не знаю, а одна – ще воює.

Все починалося з волонтерства. Потім мої друзі запропонували робити установки міні-«Градів» на пікапах – вони їх виготовляють. І так воно пішло, що я брав участь у процесі налагодження їх.

Плюс до війни займався офф-роудом (різновид активного відпочинку та спорту, що передбачає подолання бездоріжжя на різних видах повнопривідного транспорту – ред.). Це змагання по бездоріжжю. Тобто я знаю де можна проїхати, як проїхати на цих установках. І так почав по троху допомагати підрозділу.

Останньою краплею стало те, що в мене брат загинув в 2023 році під Бахмутом.

Зараз всі цивільні навички стали в нагоді. Це і спорт офф-роудз, яким займався, і вміння ремонтувати автівки, і навички водіння.

Щодо роботи, то люблю, щоб все було чітко.

Найкращий був у своїй сфері, тому так і тут у нас зараз – все має бути до міліметра налаштовано, налагоджено. Це все і допомагає.

Що для мене бути добровольцем? Навіть не знаю як відповісти. Це наша справа. У нашому підрозділі зібралися ті, кого не прийняли у військкоматі – і мене, і всіх інших. Це наша земля. Ми її будемо захищати.

«Худя», доброволець медичного добровольчого батальйон «Госпітальєри»:

• Від 2015 року «Худя» є добровольцем «Госпітальєрів».
• Також до повномасштабного вторгнення РФ в період між ротаціями на фронті займався розвитком власної справи.
• Найближчим часом планує укласти контракт одним з десантно-штурмових підрозділів ЗСУ.

– Ще в 14-му році ми з Ігорем Лукашенком (один з лідерів місцевого Автомайдану у 2014 році – ред.), відомим запорізьким волонтером, їздили, допомагали на той час спочатку 51-й бригаді. А потім на одному з блок-постів нас зупинив «Правий сектор» просто для перевірки документів, і з’ясувалося, що всі їдуть повз них, і до них ніхто не заїжджає.

Ми почали їздити до них, до 5-го батальйону «Правого сектору», і там я познайомився із «Госпітальєрами», з Яною Зінкевич.

Це було в серпні 2014 року, і з цього все почалося.

Спочатку був як волонтер, а потім у 2015 році пройшов вишкіл у «Госпітальєрів».

Я маркетолог. В мене був свій бізнес. Моя компанія робила дитячі вігвами. А потім коли зовсім не до них стало, то закінчилась робота і тепер вже тільки фронт.

З того, що робив у цивільному житті стовідсотково знадобились навичками комунікації, роботи з скаргами. Напевно це головне. На війні по-іншому сприймають слова, жарти, будь-що, ніж тут (не на фронті – ред.). Якщо комунікуєш, вмієш знайти спільну мову – то буде всім добре.

Бути добровольцем? Це з одного боку, свобода. Через те, що я можу обирати графік чергування, я можу бути вільний в той час, коли мені потрібно. З іншого боку, це велика честь і відповідальність. Бо я розумію, що всім страшно, і ніхто не народжений для війни.

Якщо чесно, то я пішов у двіж з суто егоїстичних причин – я хотів, щоб скоріше все закінчилося, щоб скоріше ми перемогли, і скоріше можна було знову почати жити і заробляти гроші. І це реально така суто меркантильна справа.

Я розумію, що зараз я попрацюю добре – рік-два, і тоді вже після перемоги зможемо нормально двіжувати і заробляти гроші, все буде окей. Трошки не виходить поки що...