Рим – Люди живуть серед руїн у горі, але не згасає надія. Стосовно чинного президента говорять і про, і контра, та всі чекають на лідера, який би покінчив із війною. На фронті вражає єдність військових і цивільних, волонтери привозять усе необхідне, і гарний настрій також. Так розповідає про чергову (четверту) поїздку на Донбас італійський журналіст і фотограф із Турина Роберто Траван. Від 2015 року він проїхав 400 кілометрів з півночі на південь по контрольованій Україною лінії фронту. Спочатку Дебальцеве, Авдіївка, Піски, минулого грудня його маршрут проліг через Маріуполь, Широкине, Павлопіль, Волноваху та Опитне. У розмові із Радіо Донбас.Реалії фоторепортер розповів про свої враження від останньої поїздки і про те, як він став жертвою російської пропаганди.
– Газета La Stampa надрукувала ваш розлогий репортаж і фотогалерею про побачене на Донбасі. Наприкінці розповіді ви описуєте селище Опитне біля Донецького аеропорту, розповідаєте про його мешканку бабу Раю, яка живе без світла й газу, та завершуєте: «У тому селі не залишилося нічого, окрім руїн, болю і надії: Донбас». Які з перелічених сентиментів превалюють серед місцевого населення?
– Певно, найбільш підходяще слово – надія, бо незважаючи на руїни, важку, драматичну воєнну ситуацію, сильно живе надія, сподівання, що все закінчиться, люди повернуться до нормального життя, щоб відбудовувати міста й села. Без сумніву, у зонах де йдуть бої, важко говорити про надію, про майбутнє. І пропри це, люди з тих територій не здаються, не залишають те останнє, що в них лишилося. Багато людей мені казали, що це наша земля, наша країна, і ми залишаємося тут. Про це мені говорили і місцеві мешканці, і військові.
– Так думають і жителі окупованих територій, з якими вам вдалося спілкуватися?
– Я був у Павлополі, де проходить коридор, що з’єднує українські урядові та окуповані території. Ситуація в людей у самопроголошених республіках, безумовно, надто складна. Щодня десятки машин їздять туди-сюди, щоб на українській території придбати речі і харчі, яких немає в тих окупованих краях. Багато з цих людей мали важкі, напружені, часто розлючені погляди. Очевидно, що ці люди – українсько- чи російськомовні – усі сподіваються якомога швидше на мирний час, щоб усе знову було, як до війни.
– Ви згадуєте про таксистів, які не беруть клієнтів, якщо ті звертаються українською. Окрім факту, що таксисти – категорія специфічна, чи дуже поширені антиукраїнські настрої на окупованих землях? Як багато людей відчувають себе з Україною і поза нею?
– Приклад із таксистом – це, можна сказати, мала форма спротиву, але не більше. Це у чомусь і смішний епізод, але певним чином це свідчить про те, що частина російськомовного населення далі відчуває себе прив’язаними до російського простору свого регіону. Взагалі я багато разів намагався порушувати цю тему у розмові з місцевими. Але як люди з українськими переконаннями, так і ті, що живуть російською соціокультурою, уникають розмов на подібні теми. У Маріуполі помітив, що люди бояться говорити про свою точку зору. Вони бояться, що місто можуть захопити проросійські сили, і потім почнуться гоніння та акти помсти.
– Наскільки помітна виборча активність в регіоні, чи взагалі переймається населення майбутніми президентськими виборами в Україні?
– Єдиними ознаками виборчої кампанії були великі білборди обабіч вулиць переважно із зображенням та гаслами чинного президента Петра Порошенка. Питання майбутніх виборів, як я помітив, дуже чутливе і делікатне для людей. Про це також мало хто хотів спілкуватися. Та я почув багато позитивних і негативних відгуків стосовно чинного глави держави. У суспільстві взагалі дуже помітна активна дискусія щодо поширеної корупції, яку не вдається подолати. Безумовно, всі чекають на президента, який би поклав край цьому конфліктові. Звісно, такі очікування цілком зрозумілі.
– На одній світлині вашої фоторозповіді у La Stampa українські солдати піднімають прапор ЄС на даху одного з будинків. Що це за момент?
– Європейський стяг привіз італійський волонтер. Прапор ЄС підняли неподалік синьо-жовтого стягу на даху будинку у місті Широкине. Українські військові встановлювали його з великим ентузіазмом. Тема Європи, (яка доволі неуважно відстежує цей конфлікт), достатньо присутня, особливо у військовому середовищі. Як я зрозумів, із боку України є великі сподівання щодо Європи. А місцеві жителі про ЄС не дуже хотіли говорити, як і про саму війну, до того ж іноземному репортерові.
– Ви побували у різних зонах воєнних конфліктів у світі, чим є особливою ситуація в Україні?
Існує надзвичайна мережа солідарності серед волонтерів, які безперервно доставляють цю допомогу. І йдеться не лише про доставку харчів чи матеріальних речей, але й про гарний настрій
– Я був в Афганістані, на Балканах, у Центральноафриканській Республіці, двічі у Нагірному Карабасі. Те, що вражає на Донбасі, це єдність військових і цивільних. Воюють усі у свій спосіб, засобами, які мають. Солдати воюють на передовій, воюють також цивільні: хто відправляє гуманітарну допомогу з України, з Італії, з інших країн, роблять те, що в їхніх силах. Існує надзвичайна мережа солідарності серед волонтерів, які безперервно доставляють цю допомогу. І йдеться не лише про доставку харчів чи матеріальних речей, але й про гарний настрій. Волонтери, які імпровізують маленькі концерти, піднімають настрій бійцям. Солдати дійсно чекають цих волонтерів. Все добре організовано у волонтерській мережі, ці люди віддають максимум сил, долаючи численні кілометри під прицілом артилерії проросійських сил.
– Під час четвертої поїздки у ці місця помітили якісь суттєві зміни?
Видно, що уряд доклав певних зусиль для підтримки війська на фронті
– Так, я помітив значні зміни на краще, передусім в армійських лавах. Адже на початку війни українське військо було майже не готове до оборони. Велика частина військової підтримки здійснюється силами волонтерів. Мені пощастило зустрітися з бійцями, яких я бачив раніше. Не говорячи про їхню втому, у них таки залишається сильна мотивація. Поліпшився рівень їхнього вишколу, вони мають краще військове спорядження. Видно, що уряд доклав певних зусиль для підтримки війська на фронті.
– У Європі по-різному називають криваві події на сході Україні. Яке враження склалося у вас стосовно того, що ж там відбувається п’ятий рік поспіль?
Підтримка Росії у цьому конфлікті абсолютно очевидна. На Донбасі йде війна у всіх її вимірах
– Передусім, йдеться про справжню, реальну війну. Нелегко потрапити у пастку і дати хибне визначення, що це громадянська війна: внутрішнє зіткнення між двома частинами населення, які належать до різних культур. Насправді підтримка Росії у цьому конфлікті абсолютно очевидна, доведена, що власне і спричинило запровадження міжнародних санкцій проти Москви. На Донбасі йде війна у всіх її вимірах.
– Думаєте ще повернутися у ті краї?
–Так, але я мрію повернутися до мирного Донбасу. Безумовно, буду далі висвітлювати цей конфлікт, намагатимуся розказувати інші історії, є ще багато чого там відкривати, фотографувати і розповідати.
– У січні, вже після повернення до Італії, російські ЗМІ поширили неправдиву новину про ваше «зникнення» на Донбасі, ніби вам заважали працювати українські силовики. З чим ви це пов’язуєте і як пояснюєте факт появи такого фейку?
Цю війну називають гібридною, бо йде у хід не лише зброя, а й пропаганда
– Зі мною такого ще не траплялося, і, звичайно, мене це вразило. Я пов’язую це з тим, що недавно моє фото загиблого українського солдата Сергія Кобченка отримало золоту медаль Міжнародного конкурсу в Японії (Tokyo International Foto Awards). Певно, комусь не сподобалася слава про цю фотографію і задумали поширити неправдиву вістку про моє зникнення. Ще є одне пояснення. Цю війну називають гібридною, бо йде у хід не лише зброя, а й пропаганда. Те, що сталося зі мною, і належить до другої складової – дезінформаційної війни. Один колега потрактував цей епізод як попередження. Але я не злякався. Якщо дійсно хотіли отримати такого ефекту, то це значить, що я зробив свою роботу добре і буду продовжувати її робити.
