Війна – неможлива\реальна
Багатьом донеччанам зараз вже важко пригадати довоєнний Донецьк в його соціальній та культурній складовій.
Шикарні ресторани, вуличний бордюр з граніту, міжнародні мистецькі та наукові виставки, кришнаїти крокують зі своїми співами, новий аеропорт та залізничний вокзал, світовий футбол... Все це не просто в минулому, а в неможливому.
У цьому Київ з Донецьком – міста-побратими.
Березневий Київ 2022 року – такий самий неможливий, як весняний Донецьк 2014-го.
Росія однаково забирає життя з двох столиць – чи то Донбасу, чи то країни в цілому.
Другого березня я йшов абсолютно порожніми вулицями Києва, на яких вже стояли блокпости побратимів з тероборони, та зловив себе на думці, що вже колись бачив таке: травень та червень 2014-го у Донецьку.
Тільки блокпости тоді були не на Хрещатику, а на Ілліча, і стояла на них не тероборона, а бойовики. А все інше – таке ж: абсолютно порожні вулиці міста і тиша, що перебивається звуками артилерії чи стрілецької зброї.
Шок пристосування
Абсолютно схожа і психологічна реакція на «початок» війни – коли та торкнулася тебе особисто.
Спочатку – шок та хаос серед населення, спроба втечі з міста, а у тих, хто лишився – поступова повна психологічна атрофія та звикання.
У Донецьку я пам’ятаю зупинку на Університетській, на якій стояло з десяток людей, що чекали на транспорт, поки з боку парка Щербакова в бік аеропорту випускали пакети «Граду». Ніхто навіть не ворухнувся.
У березні вже під вечір я йшов у розташування нашої бази в Києві, коли мені на зустріч вибіг молодий хлопець, що робив вечірню пробіжку. І це під час гуркоту російської артилерії, повітряної сирени та активних боїв.
Ввічливе місто
Ще одна схожість – це ввічливість. Абсолютно дивна, малопомітна і мінлива річ, яка зникає з міста тим скоріше, чим скоріш до нього повертається звичайне життя.
Я неодноразово писав про це ще з окупації навіть у 2015-му.
Війна згуртувала людей в окупації, і в найбільш критичні дні – коли не було, ані їжі в магазинах, ані води у крані – спостерігався не хаос та роздратування, а взаємодія і взаємодопомога між людьми.
Те саме було і у Києві протягом березня: у величезних чергах до ще працюючих магазинів чи аптек можна було почути переважно українську, а тероборону, поліцію чи військових пропускали без черги, часто ще й купували їм їжу прямо у магазині.
Все це зникає, як тільки фронт відходить від міста та відкриваються перші кафе.
Інфраструктура
До речі, щодо роботи інфраструктури. Тут є відмінність: у Києві досі закриті торгівельні центри, а в березні працювали лише продуктові магазини та аптеки.
В Донецьку було трохи інакше: сфера обслуговування у вигляді маленьких кафе залишалась у місті навіть під час потужних обстрілів (вже не кажучи про роботу Львівської майстерні шоколаду), а одяг у 2014-му продавали напівлегально.
Наприклад, пам'ятаю, як я йшов Університетською влітку 14-го і спробував зайти в добре відому мені раніше крамницю зі взуттям. Двері там виявились зачиненими, а світло вимкненим. Але вже за хвилину до мене з другого поверху спустився господар та запросив всередину. Магазин працював, але – як і більшість таких закладів у Донецьку тоді – з заходами безпеки через мародерство так званого ополчення.
Свято серед чуми: ресторани
Ще одна тема, яка однаково постала у Києві та Донецьку – повернення до життя під час війни. При чому – з однаковими оцінками та реакцією. Справа в тому, що поки йшли важкі бої за аеропорт чи Дебальцево, частина донеччан (здебільшого молодь) сиділа у кафе та смалила кальян.
Пізніше, вже в 2016-2017 роках, у Донецьку запрацювали й деякі нічні клуби, де молодь не просто танцювала під гуркіт гармат ззовні, а ще й після комендантської години. Час від часу окупаційні структури на кшталт «МГБ» чи «комендатури» уривалися в такі клуби та вивозили учасників танців на передові позиції до Спартака.
Звичайно, під час боїв за столицю у Києві нічого подібного не було. Але коли фронт відійшов від міста, а основні бої перемістились на схід, на вікенд у Києві важко знайти вільне місце в кафе та ресторанах – столики в деяких закладах бронюють за день.
Бойовики, що повертались до Донецька на ротацію з передової, часто ставили це питання у соцмережах: чому і за що ми воюємо, якщо комусь відірвало руку, а хтось в цей саме час на бульварі Пушкіна курить кальян?
Приблизно таке ж питання зараз виникає і в багатьох бійців ЗСУ, що повертаються на якийсь час до столиці.
Але якщо в Донецьку я чув повальне засудження цієї ситуації, то серед своїх українських друзів-бійців час від часу наштовхуюсь на таку відповідь: «Я воюю за це. За те, щоб вони могли сидіти в цьому кафе, водити дітей до школи та не вдягали загального трауру по всій країні, аби тривало життя».
Обстріли: хто в них винен
Нарешті, ще одна ключова відмінність, яка одразу кидається в очі тим, хто мешкав у воєнному Києві та Донецьку – це обстріли. Всі вісім років – включно з теперішнім часом – у Донецьку не припиняються суперечки, хто ж насправді обстрілює місто та навіщо.
За весь час обстрілів Києва жодного разу не постало таке питання серед містян чи навіть бойовиків: всі обстріли міста відбуваються виключно росіянами, і це тут ні в кого не викликає жодних сумнівів чи суперечок.
Станіслав Асєєв – письменник, журналіст і блогер, колишній в’язень російських гібридних сил
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
