Із Костянтинівки Донецької області, яку вже кілька місяців намагається окупувати російська армія, для місцевих жителів майже не залишилося можливості евакуюватися. Єдина дорога, якою можна вийти з міста, контролюється роями російських дронів. Там побував кореспондент телевізійної та онлайн-мережі «Настоящее время» (створеної Радіо Свобода для російськомовної аудиторії).
Дорогу, що веде до Костянтинівки, називають «трасою життя». Вона пролягає до однієї з найскладніших ділянок фронту. Нею пересуваються українські військові та евакуюються місцеві жителі. Трасу цілодобово атакують російські дрони, щоб перерізати логістику.
Над будівлями видніється дим. Під’їхавши ближче, стає зрозуміло, що якась бронетехніка потрапила під удар. Дуже небезпечними є так звані «ждуни» –дрони, які сідають на перехрестях і чатують на транспорт, що проїжджає повз.
«Ці «ждуни»... це ж ми ходимо, контролюємо: якщо бачимо – розстрілюємо. Щоб техніка виживала, заїжджала цілою і виходила цілою. Якщо техніка жива, значить і в техніці люди, боєприпаси, їжа – все необхідне», – розповідає військовослужбовець ЗСУ Михайло.
У Костянтинівці все розбито. Дрони атакують без зупину.
«Із напливом дронів із російського боку ми свою ініціативу втратили. Коли мали. А вони її наростили. Така ситуація у нас вийшла, що зараз вони панують», – продовжує Михайло.
На тлі стрілянини та руйнувань бачимо, як місцевий житель, не лякаючись, набирає з колодязя воду. Його звати Андрій.
«Побігли, дров набрали, піч розтопили. Живу з матір’ю. Якби не мати, я б уже давно [виїхав]», – каже він.
Мати Андрія Антоніна Токарєва – вчителька української мови, 44 роки пропрацювала в школі:
«Куди їхати – не знаємо. Поїхали б, та нікуди. Я б поїхала на Сумщину, бо у мене там усі мої близькі. Але до кого? Там теж усе розбито».
Родичі жінки жили в тій частині Сумської області, де зараз також тривають сильні бої. Попри постійні обстріли, як тільки потеплішає, Антоніна Токарєва збирається навіть садити город.
«І цибулю посаджу, і картоплю. Ми ж між прольотами. Вони пролетять, а ми раз-раз – і тікаємо. А що робити? З голоду помирати? Тут хоча б вижити, аби тільки стіни були цілі. І знаєте, на дрони ми вже якось не реагуємо. Ми знаємо, що хлопці їх збивають, а КАБів боїмося смертельно. Дах уже чотири рази перекривав [син]. Спочатку наймали, а потім уже самі лазили», – продовжує Антоніна Токарєва.
Андрій за одну ніч нарахував 28 ударів російських авіабомб.
«А так щодня, це у них стабільно: три пуски по чотири штуки – 12 штук. Це вони відпрацюють куди заманеться: у будинок, не в будинок, у посадку, на цвинтар, по мосту», – каже Андрій.
Сусіди здебільшого роз’їхалися.
«Ті виїхали, ті зникли, того вбили. Вчора було шість сусідів, а сьогодні – не знаю. Ми людей ховаємо в мішках. У нас родича в целофановому пакеті поховали. І на тачці відвезли. Але це велике щастя, що він потрапив на цвинтар, а не в городі закопаний», – продовжує Андрій.
Гинуть місцеві жителі і від дронів, і від артобстрілів, і від авіабомб. В Костянтинівці все розбито, зруйновано, вирви від авіабомб, роями літають FPV-дрони, а люди ходять вулицями, їздять на велосипедах. І, на жаль, гинуть.
Військовослужбовець ЗСУ Михайло розповідає, що люди з Костянтинівки намагаються вийти і дістатися траси на Краматорськ, але це стало дуже небезпечно.
«Коли можна було – треба було виїжджати або виходити. Йдуть вулицею – бабах, і все. Я не бачив, хлопці розповідали: баба з дідом – що він, що вона лежать із тією ковдрою і тачкою. І все, собаки розтягли, дочекалися», – каже Михайло.
Виїхати з Костянтинівського напрямку так само складно, як і потрапити туди. Бронемашина, оминаючи вирви та руїни, мчить туди, де безпечно лише умовно. Зараз головне – виїхати із зони ураження. Український військовий із позивним «Кент» розповідає, що нас намагався атакувати дрон. Каже, що пройшов по дотичній. Того ж дня стало відомо, що волонтери намагалися евакуювати місцевих жителів з того напрямку, де були ми. Потрапили під атаку безпілотників – загинула жінка.
