«Хохол, коли у тебе закінчиться тушонка?» Як Росія забирала Крим

Був шанс «викурити росіян з Криму», впевнений Ігор Воронченко, заступник командувача флотом з берегової оборони у 2014 році. Досі твердо впевнений, що треба було штурмувати парламент Криму, коли його захопили невідомі озброєні люди. І діяти можна було так само рішуче, як у Москві у 1993 році, коли розстріляли Білий дім.

До сьомої річниці окупації Криму журналісти проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії поспілкувалися з Ігорем Воронченком. Читайте першу частину розмови з адміралом Військово-морських сил ЗСУ.

Повну версію відеоінтерв’ю дивіться тут:

Перевірка «Тузлою»

‒ На вашу думку, коли Росія почала готуватися до анексії?

‒ На мій погляд, задовго до 2014 року. Тренувалися вони ще у 2003 році, коли були події навколо острова Тузла. Я тоді був командиром полку окремого 32-го армійського корпусу, який дислокувався в Керчі. І Тузла була від нас за 4 кілометри. Завдяки рішучості тоді були вжиті всі заходи і цей конфлікт був нівельований.

‒ Ви думаєте, ще тоді на Тузлі Росія перевіряла, як буде реагувати Україна? Наскільки рішуче?

‒ Впевнений, це був крок, щоб подивитися, розкачували таку ж ситуацію. З тієї сторони дамби кричали «казаки», що «ми браття на віки». З їхнього боку готувалася 7-ма повітряно-десантна дивізія і проводили командні навчання, і тактичні. З нашого боку – морська піхота, авіація, і армійська, і авіація Повітряних сил.

Також тоді в склад полку входив реактивний дивізіон на «Градах». І ми демонстративно поставили дивізіон на позиції.

‒ Тоді продемонстрували силу?

‒ Кораблі з морською піхотою були завантажені і сиділи в готовності. Були підготовлені відповідні ротно-тактичні групи для посилення. Перекинули підрозділи спеціального призначення Державної прикордонної служби. Тоді реагували швидко. Якщо взяти 2003-й і 2014-й ‒ це дві різні ситуації.

‒ У чому різниця 2003-го і 2014-го?

‒ Не було президента-втікача! Який знав розвідувальну інформацію і мав дати вказівки силовим структурам посилити цей напрямок, він цього не зробив. Армію постійно скорочували. У 2010 році було рішення РНБО щодо нарощування силового компоненту в Криму. Але його не виконали. Чому? Тому що в 2010 році змінився вектор розвитку нашої держави.

«Ми були вже практично адаптовані під натовську структуру»

‒ Що було ключовим і важливим для Збройних сил, але після приходу Януковича було зруйновано?

‒ Я хотів колись про це розказати. З усіх програм розвитку Збройних сил найбільш вдалою я вважаю програму розвитку 2006–2011 років. Там був чіткий напрямок руху до натовської моделі. Були розділені функції генерування і управління. Пропонувався оптимальний склад Збройних сил ‒ 110 тисяч. Коли ці плани опрацьовували, зовнішня розвідка не передбачала в середньостроковій перспективі внутрішнього конфлікту будь-якої інтенсивності.

У 2006 році було створене Об’єднане оперативне командування. Це той орган управління, який брав на себе функцію управління оперативно-тактичними групами. Я був начальником управління, заступником начальника штабу. І скажу так, що кожні пів року ми проводили командно-штабні навчання за процедурами планування НАТО.

Ми вже були практично адаптовані під натовську структуру. Знали, що таке центр ваги, вирішальна точка, лінія операції. Знали, що таке структура операції НАТО. У 2010 році з приходом і зміною політичного вектора перший удар був нанесений по цьому Об’єднаному оперативному командуванню. Зруйнували цю вертикаль.

‒ Це було за часів міністра Михайла Єжеля?

‒ Так, Єжель це і зробив.(Михайло Єжель, міністр оборони України з березня 2010-го до 8 лютого 2012-го – ред.). Мабуть, вказівку з Москви отримав. Як флот валив (у 2001–2003 роках Михайло Єжель був головнокомандувачем ВМСУ), так і поліз валити Міністерство оборони. У 2012 році в Криму всі частини ВМС були зав’язані на командувача, на одну людину. І флот, і берегові війська, і авіаційний компонент.

І ось до чого це призвело у 2014 році, коли знищили керівництво, росіяни прибрали його до себе. І Березовський дав команду здати зброю(Денис Березовський, командував ВМСУ 1 та 2 березня 2014 року – ред.).

‒ Були якісь дзвіночки, ознаки у 2013 році, що у Криму щось готується?

‒ За моїми спостереженнями, безпосередню підготовку Росія почала приблизно восени 2013 року. Це 100%, є такий факт, в листопаді 2013 року для російської авіаційної бази у Гвардійське приходить замість звичних 12 цистерн авіаційного газу 45 цистерн. Чому?

Це було паливо для тих Ілів, які прилетіли в лютому 2014 року.

У січні 2014 року в мене була інформація від розвідки, що у Криму готувались 4 російські бригади. Вони почали інтенсивну підготовку ще у 2012 році. Це – контрактники на нових зразках техніки. Це озброєння ми побачили у 2014 в Криму: БТР-82, «Тайфуни», «Тигри».

Дізнавшись про це і оцінивши ситуацію, я провів штабне тренування свого управління. Загальний задум був такий: утримати аеродром в Кіровському, Ангарський перевал.

Танками планували блокувати злітно-посадкову смугу в Гвардійському. В районі Орлівки виставити артилерійську батарею, щоб блокувати вхід кораблів до Севастополя.

І було ухвалене рішення на підготовку зведених підрозділів. Батальйон морської піхоти в Феодосії був готовий. З батальйону в Керчі була готова ротно-тактична група. З бригади у Перевальному був готовий 1-й гірсько-піхотний батальйон. І була зведена реактивна артилерійська батарея 406-ї бригади.

На той час за списком у мене було до 2 000 осіб. Після розгортання строки готовності – від 18 до 30 діб.

‒ Як ви оцінюєте боєготовність своїх частин? У той період говорили про розруху в армії…

‒ Я вам 100% даю гарантію, що перший гірсько-піхотний батальйон завдання виконав би. За технічною готовністю 1-й батальйон був на високому рівні, були танки. Зараз деякі воєначальники кажуть: лапки склали і все. Лапки не склали! Начальник Генштабу мені сказав: тягни час! Тягни час, щоб пройшли заходи мобілізації на материковій частині.

‒ Вже у 2013 році розвідка ж доповідала, якісь висновки ж мали робитися з цих даних?

‒ Розвідка все знала, ознаки підготовки були стовідсоткові. Знали перелік номерів частин ‒ 31-ша бригада, розміщена в Улянівську, 96-та парашутно-десантна дивізія, на яке озброєння переозброєнні. Вони були передислоковані в Краснодарський край, начебто для забезпечення безпеки проведення зимової Олімпіади. Це було прикриття. Вони були заточені на Крим. З Новоросійська їх доставляли десантними кораблями.

«Треба було штурмувати парламент Криму»

‒ Коли для вас особисто почалась окупація? Коли ви зрозуміли, що почалось невідворотне?

‒ Мабуть, 1 березня. У нас був шанс, але ми ним не скористалися. Це деблокування адміністративних будівель. Якби ми показали тоді рішучість, але у нас було дуже мало часу.

Треба було в той страшний і, як кажуть, трагічний день, 27 лютого, коли захопили парламент Криму, дати команду на штурм. Два танки були у мене завантажені боєприпасами. Як у 1993 році Єльцин розстріляв Білий дім, так і в Криму можна було розстрілювати.

Єлисєєв (Сергій Єлисєєв, у 2014 -му перший заступник командувача ВМСУ – ред.) тоді мені сказав: «Що ти тут влаштовуєш війну?» На нараді в штабі антитерористичної операції в приміщенні главку міліції, я теж говорив: давайте діяти, давайте…

Вже у 2014 році у Краматорську ми зустрілися з генералом Радченком (Валерій Радченко з листопада 2013 був в.о. начальника ГУ МВСУ у Криму – ред.), тоді він очолював міліцію Криму, і перші слова, які він мені сказав: «Ігорю, твоя була правда».

‒ 22 лютого Анатолій Могильов (голова Ради міністрів Криму з 2011-го до лютого 2014-го – ред.) збирає силовиків. І ви були на цій нараді. Про що там йшла мова?

‒ Могильов каже, що ситуацію потрібно врегульовувати. Я завтра їду в Сєвєродонецьк, де буде з’їзд, президент Янукович поставить завдання. Могильов ще був впевнений, що все це врегулюється.

З іншіого боку столу сидів Константінов, який провів весь грудень в Москві. І каже: в Сєвєродонецьк не треба їхати, треба їхати в Москву. Просити, руку протягувати. Це я дослівно пам’ятаю.

‒ Ільїн, Березовський, Єлисєєв, Шакуро, Стороженко, Саєнко зламали присягу і перейшли на інший бік. Як ви зараз оцінюєте, це так людські якості проявилися чи це були кадрові помилки?

‒ Вплинули, мабуть, ті умови, які тоді були. Може, рідня, яка була в Криму, яка вже коріння пустила. Стороженко (Сергій Стороженко був комбригом 36-ї бригади берегової охорони ЗСУ – ред.) – він мій земляк, з Харківської області. На той час батьки його померли. Одна сестра була в Харкові, друга – в Євпаторії. Я тоді йому казав: Сергію, ми ж з України, ми ж не з Криму.

Росіяни впливали на всі больові точки.

Коли мене почали блокувати, під’їжджає комісар від Аксенова і каже: «Здавайте зброю». Я кажу: «А ти хто такий? Що буде?». Він каже: «Ми не ручаємось за безпеку вас і вашої дружини. Вона в шпиталі працює? А мати одна живе в Харкові?». Я кажу: «Так». Ось такі важелі вони знаходили.

Казали про Березовського, що росіяни нейтралізували його дружину. Багато факторів, які сприяли зраді!

І до речі, коли виходив контингент, то було багато вихідців з Криму – Неїжпапа, Доската, Риженко.

Ще 23 лютого ми святкували з українськими військовослужбовцями 32-го армійського корпусу, які вже на пенсії. А вже 10 березня вони стояли навпроти мене і зовсім інші речі казали. «Переобувались» в повітрі. 16 березня о 2-й ночі під КПП приїхала машина – динаміки, гімн Росії і кричать: «Хохол, когда у тебя закончится тушенка?».

‒ Українські військові товаришували з російськими?

‒ Звичайно…

‒ У вас є друзі росіяни-військовослужбовці?

‒ По-перше, проводились спільні тренування, спільні навчання. Квітень 1999 року, бригадні навчання на десантному полігоні «Опук». Я – командир бригади Національної гвардії, відповідаю за ділянку протидесантної оборони. Командир 810-го полку – полковник Росляков. Я просив у них мішеневу обстановку, підйомники, мішені. Вони просили у мене танкову директрису для БМП у Перевальному. Була співпраця. «Фарватер миру» в 2011 році відпрацювали, спільні паради.

А у 2014 році Росляков очолив «самооборону Севастополя» (Олег Росляков був начальником штабу незаконного збройного формування «самооборона Севастополя» – ред.).

‒ Ви «зелених чоловічків» знали в обличчя і по прізвищах?

‒ На суді щодо визнання злочинних дій з боку командувача Чорноморського флоту віцеадмірала Вітка (Олександра – ред.) мене питають: як ви можете ідентифікувати «зелених чоловічків», які вас блокували?

Я кажу, а ми що, не знали їх в обличчя?

Перший батальйон морської піхоти, полковник Дмитро Делятицький, зараз заступник командувача морської піхоти України. А його блокує командир десантно-штурмового батальйону 810-ї бригади морської піхоти.

В обличчя знали один одного. З цим Путін промахнувся.

Продовження розмови з Ігорем Воронченком читайте згодом на сайті Радіо Свобода​

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Від Тузли до анексії. Чому Росії вдалося захопити Крим у 2014-му?

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Олександр Турчинов: «Там, де у Криму виконували наказ, виходили і зі зброєю, і з прапорами»