Пристрасть Бориса Возницького. Нині рятівникові шедеврів було б 100 років

ЛЬВІВ – 16 квітня вшановують 100-ліття від дня народження Героя України, мистецтвознавця Бориса Возницького, який пів століття керував Львівською картинною галерею, а нині це Галерея мистецтв його імені.

Возницький увійшов в історію України як великий рятівник мистецьких скарбів, як той, хто збирав і оберігав музейні колекції, як відкривач скульптурних шедеврів Йогана-Георга Пінзеля...

Борис Возницький загинув в автокатастрофі внаслідок серцевого нападу 23 травня 2012 року. Тоді їхав у Золочівський замок у справах.

У Національній галереї мистецтв до сторіччя відкрили виставку «Борис Возницький. Пам’ять і час». Вшанували пам'ять мистецтвознавця у Бережанському замку, який він рятував від руйнувань.

Радіо Свобода нагадує віхи життя видатного рятівника шедеврів.

Борис Возницький прийшов працювати у Львівську картинну галерею у 1962 році і цей запис у його трудовій книжці залишився до дня смерті 23 травня 2012 року.

З 1961 року Борис Возницький вів щоденники, в яких описував поїздки, роботу, свої знахідки і що вдалося врятувати. Власне там і пояснив, як опинився у музеї. На початку 60-х минулого століття його рідні не могли зрозуміти його професію.

«Доля привела мене в музей. Рятування національної спадщини для мого життя – призначення з Вище. Це – моя доля», – писав Возницький.

Він і справді в останню хвилину встигав врятувати ікону, скульптуру від нищення.

Борис Возницький міг написати довідку радянським органам, що скульптура, мовляв, нібито, підробка. В результаті, цю нібито фальшивку вилучали і зберігали шедевр для потомців.

Як, для прикладу «Розп’яття Христа» Йогана Пфістера, що збереглося у Гарнізонному храмі святих Петра і Павла.

Борисові Возницькому вдалося довести радянським чиновникам, що шедевр не має жодної цінності. Оригінальне розп’яття відреставрували і виставили пізніше у храмі.

Із Жидачівського храму, в якому радянська влада облаштувала автобусну станцію, демонтував з однодумцями надгробок дітей Даниловичів. У Бережанах у костелі, де облаштували склад, а потім спортивний зал, забрав дві епітафії з алебастру.

У ХХ столітті, як писав Борис Возницький, Україна втратила 80% національної культурної спадщини. Зруйновано близько 15 тисяч храмів, знищено понад пів мільйона ікон.

Він, фактично, вирвав сокиру з рук людини, щоб зберегти твори Пінзеля.

У 2001 році на території палацу Лянцкоронських Борис Возницький знайшов античні мармурові скульптури. Виявилось, що вони оригінальні, з ІІ століття. За припущеннями, меценат і заможний чоловік Кароль Лянцкоронський привіз їх із багатьма іншими мистецькими творами наприкінці ХІХ століття в Галичину з археологічних розкопок у Малій Азії.

Врятовано бронзову фігурку ХV століття «Путто з дельфіном», яку вивезли вже на металобрухт. Автором роботи є вчитель Леонардо да Вінчі – Андре дель Вероккіо.

Разом із колегами Возницький зібрав і врятував від знищення понад 36 тисяч унікальних експонатів, серед яких твори Йогана-Георга Пінзеля, Мартино Альтамонте, Торвальсена, надгробні скульптурні композиції, гобелени, меблі, вівтарі, дерев’яні поліхромовані скульптури, предмети ужиткового мистецтва.

На момент призначення Возницького на посаду директора, колекція картинної галереї налічувала близько 8 тисяч експонатів, переважно західноєвропейського мистецтва. За його праці стало понад 60 тисяч творів мистецтва.

Львівська галерея стала найбільшим музейним комплексом України, що включав десятки філій і пам’яток архітектури. Було відкрито шістнадцять музейних відділів.

Каплиця Боїмів, Олеський, Підгорецький, Золочівський замки, садиба Шашкевича, «Русалка Дністровая», «Мистецтво давньої книги», музей Йогана-Георга Пінзеля ‒ це праця Бориса Возницького.

Коли Борис Возницький очолив картинну галерею, то одразу створив реставраційну майстерню і почав організовувати експедиції містами і селами Львівщини, Тернопільщини, Франківщини.

Група мистецтвознавців, науковців їхала автобусом галереї. Часто виїзди були вночі, щоб ніхто не знав, щоб не протестувала громада, коли оглядатимуть об’єкт, щоб просто не створювати зайвого галасу.

Друзі згадують, що Борис Возницький мав дар шукача скарбів. У нього були свої інформатори.

«Він їздив на мотоциклі, у нічні поїздки. Це була його пристрасть ‒ знайти і врятувати. І він це робив. Несамовиті, анекдотичні речі розповідав. Ночували в копицях сіна. Вмів заражати своєю пристрастю людей і такими ж людьми оточувати себе. І до радянської влади вмів знаходити підхід. Він проводив екскурсії для різних делегацій і розповідав їм щось нове, видумував легенди, а не просто науково пояснював.

Йому надавали інформацію люди з районів, де закривається костел і що там щось є цікаве і цінне. Він врятував «Розп’яття», готичний хрест. Поїхав на місце, а там вже автобусна станція. Де хрест? Викинули. Борис Возницький шукав по ярах і кущах і знайшов цей хрест.

Ми їздили у Підгорецький замок, коли там був санаторій і ходили тими розбитими просторами, там були перегородки, сушили білизну у колишніх палацових бальних залах, стояли ліжка, лежали хворі і не завше хворі, а курили і пили. Він зумів довести до керівництва, що санаторій потрібно вивести і почати реставрацію.

Жовківський замок. Йому сказали беріть одну кімнату. А там ще розташовувався суд і школа. Я казав, що треба почекати, щоб все приміщення повернули. А він, навпаки, вважав, що треба брати, поки дають. На другий день там уже працювала бригада робітників, яка переїхала з Підгірців і почала робити ремонт. Стукали і грюкали, дзвонили, щоб суд і школу забрати звідти.

Завдяки Возницькому сформувалась велика колекція Пінзеля. Люди знали, що саме до нього треба звернутися. Він вмів тим компартійцям розказати так, що вони думали, що це корисно і цікаво. Це завдяки його освіченості, друзям, колегам, які працювали довкола нього. Він вмів заразити музейною пристрастю», ‒ пригадує музейний експерт Зеновій Мазурик, який товаришував з Борисом Возницьким.

На початках роботи Бориса Возницького площа картинної галереї зводилась до палацу Лозинського, де був кабінет директора музею.

«Борис Возницький працював у надзвичайно складний час. Антирелігійна кампанія розпочалася у 60-х роках при Хрущові і тривала, фактично, до кінця 80-х. З райкому партії виїжджала група і вдиралася до храмів, викидала ікони, скульптури на вулицю, дещо вантажила і кудись везла, можливо на знищення.

В якийсь момент мистецтвознавці Львові, в тому числі Борис Возницький, похопились, що, можливо, є шанс все таки з тих зачумлених рук висмикнути хоча б якісь твори, які мають загальнонаціональне значення. Бо є народна ікона, а є високого польоту. Те, що складає велику частину зібрань галереї це є власне речі, які вдавалося з цих зачумлених рук витягнути, по суті, в останні хвилини.

У цих людей була відвага і мистецтво переконання. Бо ж треба було переконати секретаря райкому, що об’єкт має загальнонаціональне значення і його викидати не можна. Борис Возницький багато знав і, з другої сторони, над цими мистецькими творами вже тоді працювали польські дослідники. До Другої Світової війни про Пінзеля писали і про його твори тоді було відомо», ‒ каже директор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького Тарас Возняк.

Діяльність Бориса Возницького відбувалась в умовах адміністративного тиску з боку компартії, але також і байдужості людей загалом.

Як зазначають мистецтвознавці, завдяки дослідженням і зусиллям Бориса Возницького сформовано цілісне уявлення про регіональну барокову школу, популяризовано українське барокове мистецтво на міжнародному рівні.

«У другій половині ХХ-на початку ХХІ століть українська музейна справа зазнала глибоких трансформацій, пов’язаних як із політичними змінами, так і з переосмисленням ролі культурної спадщини в суспільстві. Однією з ключових постатей цього процесу саме і був Борис Возницький – мистецтвознавець, музейник і організатор культури, плідна діяльність якого визначила розвиток музейної інфраструктури в західних областях України», ‒ зауважила під час відкриття виставки «Борис Возницький. Пам’ять і час» науковий співробітник галереї Соломія Вівчар.

Виставка, присвячена Борисові Возницькому представляє атмосферу його робочого кабінету, численні портрети Возницького, які у різний час намальовані львівськими художниками, з якими товаришував директор галереї.

Деякі портери створені після смерті Бориса Возницького.

«Також ми хотіли показати гроно людей, які творили в основному Львів у тому часі, це художники, мистецтвознавці, скульптури, тобто люди мистецтва, в колі яких, дискутуючи, не завжди погоджуючись працював пів століття Борис Возницький», ‒ зазначає Тарас Возняк.

Згадали про Бориса Возницького у Бережанському замку на Тернопільщині. Власне, він доклав багато зусиль, щоб врятувати цю пам’ятку від цілковитого знищення, вдалося зберегти роботи бережанського майстра Йогана Пфістера у замковій каплиці Синявських.

У день народження Бориса Возницького ‒ 16 квітня 1996 року у Львові відкрили музей сакральної барокової скульптури Йогана-Георга Пінзеля у приміщенні костелу Кларисок. З 1978 приміщення храму використовували як виставковий зал сучасного мистецтва, а відкрити Музей барокової скульптури Йогана-Георга Пінзеля тридцять років тому було дуже складно. Але Борисові Возницькому це вдалося.

Скульптури Пінзеля експонувались у європейських музеях, зокрема у Луврі. І це була мрія Возницького, який не дожив до цієї культурної події у Парижі кілька місяців. Під час однієї з зустрічей з французькими музейниками Борис Возницький сказав:

«Український художник ніколи не був, вочевидь, у Франції, бо його дорога пролягала через Чехію та Баварію, але виставлятиметься у найбільшій культурній столиці Європи».