Що митець може сказати, проживаючи катастрофу? Чи здатне мистецтво передати сутність війни? Чому художник і його твори, як вияивлося, можуть зачепити людей поза межами України більше, ніж прямі репортажі з місця влучення російських ракет?

Про це Радіо Свобода поговорило із українським митцем Нікітою Каданом.

(Розмова була записана раніше)

Микита (Нікіта) Кадан (нар. 1982, Київ) – один із провідних сучасних митців України. Працює в інсталяції, живописі та графіці. Лауреат Шевченківської премії 2022 року за цикл робіт «Камінь б’є камінь», та низки національних премій. Роботи перебувають у паризькому Центрі Помпіду та низці європейських музеїв. У 2015 році роботи були представлені в Українському павільйоні Венеційської бієнале. Міжнародний куратор, дослідник і теоретик мистецтва, сфера інтересів – український авангард 1910-30-х років, політичне насильство, українська історична спадщина, руйнування, пам’ять і травма, пропаганда. Живе в Києві. Від початку російського вторгнення в Україну працює в майстерні, яка стала бомбосховищем. З 2022 року створив кілька значних проєктів, що рефлексують війну, в європейських художніх інституціях. Є членом групи художників Р. Е. П. та кураторського й активістського об'єднання «Худрада».

– Графічна серія із чорними тілами на полях, виконана вугіллям. Це ваша реакція на війну?

– Цикл «Тінь на землі» із силуетами на полях я почав малювати після 24 лютого 2022 року, перебуваючи в галереї, яка служила мені бомбосховищем.

У мене був невеличкий альбом і кілька вугільних олівців. Я повторював мотив чорного зораного поля і плаского чорного силуету на ньому.

Тоді популярності в мережі набув жанр, відомий як «дохла русня»: зображення окупантів, які вже почали фізично з’єднуватися із землею, за якою прийшли.

Іноді вони лежали частинами, іноді в якихось танцювальних позах. «Прості російські хлопчики», які зайшли прогулятися за кордон, що був, у їхньому розумінні, не зовсім реальним.

«Дохла русня» стала частиною української мем-культури.

Я відштовхувався від документальних зображень.

Але виникла тривожна нерозрізненність: це образ убивці й ґвалтівника чи його жертви? І діаметрально різне ставлення до їхньої смерті, до їхніх останків.

Також це чорне зоране поле – це чорна рілля, яка важлива і в українському фольклорі, і в національно-романтичній літературній традиції. Але це й про те, як на Україну дивляться колонізатори – усе це про «житницю», «родючі чорноземи». І на додачу до них якась особлива співучість та вітальність.

Не пам’ятаю, хто з російських авторів минулого писав: «у російському космосі Україна завжди займала місце раю».

Ну, от вам ваш рай, жеріть його повною ложкою.

– Цей чорний простір – це простір пекла, на яке обернулося для загарбника українське поле.

– Я б сказав, їхнє пекло і є ця «невинність», ця здатність бути просто «російськими хлопчиками», «простими російськими людьми», які ні на що не впливають, які вибору не роблять, «владу не обирали, все вирішено за них». Закономірним продовженням цього і є їхнє перетворення на «дохлу русню».

– Ще один графічний цикл був виставлений у Празькому центрі сучасного мистецтва DOX.

– Це великі малюнки вугіллям із фігурами в людський зріст.

Там убиті з фотографій, але кожне тіло, що лежить, поставлене вертикально. За цим дві лінії. Одна – це російське пропагандистське твердження, що «це все було постановкою».

Здається, чимала частина росіян бачать речі таким чином, ніби все це виявиться зворотним, що можна буде все символічно відмотати й повернути собі ту «невинуватість». Ні, не можна буде, ніколи!

А друга пов’язана з моїм досвідом.

Була людина, яка жила в Бучі, до якої я часто приїжджав у гості.

Коли я після деокупації побачив фотографії убитих, мені здавалося, що я пам’ятаю цього чоловіка з велосипедом, який лежав при дорозі.

Мені здалося, що якось я чекав на зупинці, а він сидів поруч зі мною. Або ось ця жінка... Я точно бачив її десь там.

Це, швидше за все, ілюзія, фіктивні спогади, але вони досить інтенсивно мене переслідували.

Я зняв квартиру у цієї знайомої людини на пару місяців, приїжджав туди часто. У мене є алоє, яке пережило окупацію без поливу, я його купив у Бучі на привокзальному базарчику.

Це безпосередній досвід місця, матеріальність утрачених життів, перетворення містечка на шрам.

І поруч – російські ілюзії, що війна та знищення мирного населення – це якесь видовище, спектакль, який ось-ось закінчиться і забудеться. І моє бажання цю ілюзію розірвати, позбавити її місця в дійсності.

– Одина з картин, що закарбовуються в пам’яті, – рука жінки з Бучі, яку поширили всі агенції. В одній з твоїх робіт присутня рука, що виступає із землі.

– Фотографія жіночої руки з нафарбованими нігтями – інша.

Були фото одного з місць масового поховання вбитих у лісі, там була рука, чоловіча, що стирчала із землі.

У моїй роботі «Притулок-2», двоповерховій конструкції, верхній поверх містить стіну з книжок. Фото захисної стіни з книжок, яку людина вибудувала у своїй кімнаті навпроти вікна. Нижня частина – кімната, зроблена з пресованого чорнозему.

А на фронтальній стіні – рука з бронзи, у чорній патині. І це не тільки могила, яку, як коробку, поставлено на бічну стінку, це ще й неможливість пам’ятника: пам’ятник уже закопаний.

Робота ця є продовженням роботи «Притулок» 2015 року.

Там була сцена з Донецького краєзнавчого музею, опудала тварин, які стоять серед уламків після ракетного прильоту. А внизу – сцена бетонного бомбосховища, де на двоярусних ліжках земля.

– Є ідея, що концепція посткатастрофічного світу, у якій люди жили до початку повномасштабної війни в Україні (маються на увазі європейці та деякі «хороші росіяни»), – це була райська концепція. Тобто закінчилася Друга світова війна, уроки Голокосту засвоєно, головна катастрофа цивілізації відбулася, ми можемо жити у світі postwar (повоєнному), як говорив Тоні Джадт. У твоїй художній свідомості катастрофа не закінчувалася?

– Ні. Поширене сприйняття 22-го року як початку війни пов’язане з тим, що з 14-го цю війну не визнавали як російську війну проти України.

У постійній обмовці «з початку війни, ну, ви зрозуміли, з 22-го», звучить вибачення перед собою за те, що називали війну «конфліктом на сході України» або «збройними сутичками на сході України». А хтось дозволяв собі й словосполучення «громадянська війна».

Бажання поставити віху початку катастрофи – це зняття з себе відповідальності за те, що було до.

Я маю на увазі й ту категорію, яку стереотипно прийнято називати «хорошими росіянами», і багатьох людей на Заході, які жили з відчуттям, що їх-то це точно не торкнеться, і намагаються триматися за це.

Але вирішальний момент війни відкритої, повномасштабної, і є способом виключити з картини власну «участь через неучасть», власну згоду через мовчання.

Наприклад, у роки так званої путінської стабільності, коли зберігався весь цей «прекрасний світ» навколо московських галерей та ярмарків, інтелектуальної, літературної сцени.

– Український художник приїжджає до Європи. Чого чекає від нього Європа?

– Мені звично опинятися в ситуації, коли інтерв’юють із деякими очікуваннями, а я кажу не те, чого чекають. У якийсь момент потрібно піти всупереч запиту і говорити не про те, як ми всі хочемо миру, а «давайте зброю, без неї війна продовжуватиме з’їдати українські території, українські життя і поповзе далі на Захід».

І про те, що всі «червоні лінії для Путіна» є частиною великої системи ілюзій, у якій живе західний світ.

Ніяких «червоних ліній» немає, є його нестримне бажання ввірвати скільки зможе.

Потрібна підтримка України зброєю, ембарго на російські енергоносії. Ці конкретні речі потрібно говорити у відповідь на абстрактні запитання.

І є моя робота як художника, яка узгоджується, але не зливається з моїми завданнями як громадянина. Ця робота – розуміння.

У цьому випадку будь-який пропагандистський регістр буде принципово чужим.

Запитання: наскільки у звужуваному просторі воєнної реальності, у зменшуваному ряду можливостей я можу продовжувати те, у чому зацікавлений насамперед: роботу свого розуміння.

– При вигляді «Гостомельської скульптури» (відсилання до захисту міста навесні 2022 року під час російського вторгнення; Гостомель нагороджений званням «Місто-герой України» – прим. РС) у мене було відчуття, що це статуя з римських руїн.

– «Гостомельська скульптура» – це такий прапорець на камені. Сам прапорець – шматок металу з даху одного з будинків у Гостомелі.

З 2014–15 років я збирав матеріали руйнувань, їздив у Луганську область – у ту частину, яка була під контролем України, але де пройшли російські обстріли, або в ті частини, які перебували під окупацією, а потім були деокуповані.

І тоді, у 2015-му, я зробив роботу «Газелька»: прапор із порваного шрапнеллю заліза кузова ГАЗика, «Газельки», маленької вантажної машини із Сєвєродонецька. Я вигинав із металу форми цієї звисаючої тканини. А в «Гостомельській скульптурі» металевий лист узятий як він є. Він пом’ятий вибуховою хвилею, у ньому дірки від шрапнелі.

– Одна з твоїх думок – що опис страждань може нічого не дати глядачеві, його досвіду. А досвід матеріалу дає наочність страждання. Твій метал, твої камені волають.

– Слово – непристойно пластичний матеріал.

Порване шрапнеллю залізо – це остання межа, у яку воно впирається і з якої має брати приклад, якщо хоче співвідноситися з істиною.

Те саме стосується й візуальних образів: вони мають упертися в матеріал. Це поріг, який немає можливості переступити.

Коли ти стоїш перед ним, максимально прояснюються питання твоєї відповідальності, питання про те, що взагалі ти тут робиш.

– Що митець може сказати, проживаючи катастрофу?

– Моя книжка, зроблена в Музеї Першої світової війни в Іпрі, називається «Поетика свідчення. Поетика доказу».

З 2014 року в моїх роботах виникла виразна історіографічна лінія, мені було важливо, говорячи про війну, що почалася, розглядати її у причинно-наслідкових зв’язках, знаходити історичний вимір.

Я представляв свої роботи як експонати такого «універсального критичного музею», не поступливого сильним колективним афектам. Така холодна істина.

А у 2022 році цей мій музей перетворився на суд, на трибунал. Багато моїх робіт – докази для цього суду.