Діти виїжджають з окупованого Донбасу, щоб здобути українську вищу освіту – попри те, що їм треба було приховувати підготовку до вступу, боротися з нав'язаними російською пропагандою страхами і долати до свого студентства сотні кілометрів. Самі абітурієнти пояснюють: хочуть почувати себе українцями на вільній території, а не жити з «русским миром».
З якими труднощами вони стикаються під часу вступу, які питання за 9 років війни вирішив Київ, щоб полегшити цей шлях для них, та як це – цілеспрямовано готуватися до вступу з 2 класу – розповіли Радіо Донбас Реалії випускники з окупованих територій Донбасу, які в різні роки вступали в університети на вільній території України.
Катерина, окупована частина Донеччини
До останнього тримали в школі прапор України
Наша родина на початку війни виїхала з окупації. Батьки сподівалися, що найближчим часом все закінчиться. Якраз ЗСУ активно просувалися в нашому напрямку – місто за містом звільняли, тож батьки думали: «А може, наступне звільнене місто буде нашим?». Але цього не сталося. Коли у нас закінчилися гроші, ми повернулися додому – в окупацію.
Дехто каже, що української мови не було на Донбасі. Це неправда – я навчалася в україномовній школі. Після окупації вчителі почали викладати все російською, десь за півроку почали скорочувати кількість уроків української мови та літератури. Коли я закінчувала навчання, їх взагалі об'єднали і лишили один урок раз на тиждень.
В 2014 році ми до останнього тримали в школі прапор України, в класі зберігали портрет ШевченкаКатерина, закінчила школу на окупованій частині Донеччини
У 2014 році ми до останнього тримали в школі прапор України, в класі зберігали портрет [Тараса] Шевченка. Але коли почали показово приходити «герої війни» (бойовики угруповання «ДНР» – ред.), а це вже за місяць-півтора з початку війни, ми були змушені зняти українську символіку, бо це стало небезпечним.
Учителька, знаючи про проукраїнську позицію моєї родини, порадила нам спробувати навчатися екстерном в українській школі. Ми виїхали на підконтрольну Україні територію, домовилися зі школою в найближчому до нас місті й у восьмому класі я вже вчилася на дві школи. Це було дуже важко.
Ти спочатку вчишся в школі в окупації, потім вдома робиш «домашку», яку там задавали, а ще ж тебе чекає українська програма. І знову конспекти, завдання, самостійні роботи. У мене не було вчителів чи онлайн-курсів, я вивчала все самостійно.
І це було ще терпимо у 8-9 класах, бо у нас була приблизно однакова програма – і в моїй окупованій школі, і в українській. Потім стало важче, тож мої батьки знайшли в окупації репетиторів, які додатково займалися зі мною українською, історією України, англійською.
Читайте також: «Черги немає». Хто навчається і викладає у псевдовишах в окупації?
Крім того, ще й постійний стрес з поїздками з окупації на вільну територію. Мені ж треба було раз на кілька місяців їздити в українську школу і здавати контрольні. У той час угруповання «ДНР» часто «гралося» з блокпостами – хочемо відкриваємо, хочемо не випускаємо.
Ми часто стояли на їхній стороні по 18-20 годин, і я добре пам’ятаю, що там не було жодної вбиральні. А ти ж не підеш в посадку, бо там все заміновано. То я спеціально нічого не пила і не їла в цей день, бо розуміла – якщо захочу у вбиральню, то все, я цього не зможу зробити. Ось такі «веселі» спогади про навчання.
«Не бійтеся»
У випускному класі, це був 2018 рік, я планувала складати ЗНО під час основної сесії ЗНО, але дати збіглись із моїми обов’язковими іспитами в школі і Єдиним державним іспитом, як в Росії. Тому ЗНО складала під час додаткової сесії, але результат був не дуже. Перескладала іспит з історії України та англійської мови. По-перше, рівень знань все ж таки в окупації був гіршим. По-друге, це великі нерви, бо окупація і вільна територія – як два світи.
Знаю, що зараз є можливість готуватися дистанційно, на онлайн-курсах, абітурієнти можуть вступати за спрощеною програмою, підготуватися за інформацією на спеціальних платформах. Це дуже допомагає. Мені ж можливість здійснити свою дитячу мрію – вступити в Донецький національний університет (релокований у Вінницю – ред.) – довелося вигризати.
Донецький університет – це любов. Його вивозили з окупації викладачі й студенти, тож і ставлення тут до переселенців зовсім інше. Коли викладачі дізналися, що я з Донеччини, відчула величезну підтримку. Одна викладачка запропонувала якось сходити на каву, якщо мені буде важко.
Моя головна порада майбутнім випускникам, які зараз в окупації: не бійтесяКатерина, закінчила школу на окупованій частині Донеччини
Донецький університет дійсно об’єднував «донецьких» і «луганських», він давав відчуття швидкої інтеграції. Зараз я розумію, що пройшла складний шлях, але жодного разу не пожалкувала про це.
У мене є багато прикладів, коли друзі залишилися в окупації, вони теж здавали ЗНО, мали можливість виїхати, але чомусь не ризикнули. І потім не виходили по кілька місяців з дому, бо на них полювали через призовний вік і могли мобілізувати.
Тому моя головна порада майбутнім випускникам, які зараз в окупації: не бійтеся. Набагато краще виїхати й спробувати побудувати своє життя тут, на вільній території України, відчуваючи та ідентифікуючи себе українцем, ніж сидіти в окупації з «русским миром».
Як виїхати, якщо немає паспорта України – дивіться тут
Ще більше рекомендацій про безпеку під час виїзду – тут
Сергій, окупована частина Донеччини
Три роки за один
Коли почалася війна, в моїй школі українською мовою демонстративно нехтували: що вчителі, що ми. Викладач прийшов на урок, дав вправи та пішов по своїх справах, ну хто буде щось робити? Звичайно, що ми просто сиділи й спілкувалися між собою. В старших класах – цей предмет взагалі прибрали. А от кількість годин російської мови збільшили до 5 уроків на тиждень буквально за кілька років.
Історію України ми взагалі не вчили. Вчили про Росію. Десь історія перетиналася – Київська Русь, Російська імперія, Радянський Союз, тож мені доводилось тільки довчити якісь конкретні події, що пов'язані із Україною – Запорізька Січ, гетьмани. Тобто була різниця в програмі, але це все легко надолужувалося.
На той момент у мене вже починалися проблеми через те, що я маю проукраїнську позиціюСергій, закінчив школу на окупованій частині Донеччини
В 11 класі почали думати з батьками, куди вступати. Я подорослішав, зважив, що відбувається навколо, зробив свої висновки. На той момент у мене вже починалися проблеми через те, що я маю проукраїнську позицію. Тому я зрозумів – або буду тут мовчати й терпіти цей «русский мир», який мені взагалі не подобається, або я виїду і буду жити у вільній Україні, хоча і не знав, чого мені там чекати.
Звичайно, що родичі, які були зі мною в окупації, радили університети при так званому «Міносвіти ДНР». А ті, які були на вільній території, домовилися із сільською школою, щоб я там вчився дистанційно. Я обрав другий варіант.
Рідні спочатку були проти такого рішення. А в мене увімкнувся якийсь підлітковий максималізм, і ці всі вмовляння тільки зміцнили бажання виїхати. Це мотивувало здати за один рік програму 9, 10 та 11 класу. Це були величезні стоси зошитів. Але насправді – галопом по Європах. За рік вивчити все те, що мав би вивчити за три, ще й маючи навчання в окупації, випускний клас, нереально. Точніше, мені здавалося, що все нормально, але коли вступав, то відчув, що знань бракує.
Я здавав ЗНО в школі на вільній території. Мені, як і всім, прийшло запрошення, де було прописано – куди і коли з’явитися. Чимало відповідей давав навмання. Особливо в математиці, де були десятки термінів, які я не міг згадати українською. І з мовою теж були проблеми. Я ж вчив, читав, але не мав практики.
Проте я був впевнений, що українською мовою вільно володію. Думав так до першого спілкування (сміється). А у мене не мова, а якийсь суржик – багато помилок, русизмів. Я і зараз над цим продовжую працювати, бо відчуваю, що в мові і літературі – дуже велика «просадка». Тому результати ЗНО не допомогли мені під час вступу, а потрапив я в університет за внутрішнім конкурсом і програмою «Донбас–Україна».
«Вагомий вплив – це твій страх»
Батькам учнів 8-11 класів раджу замислюватися вже зараз і шукати варіанти вступу на наступний рік за українською програмою. Насправді викладачі [на вільній території України] готові допомогти, підказати. Немає відчуття, що ти – біла ворона. Але краще навчатися потроху, а не наздоганяти все останньої миті.
Найбільші труднощі, які чекали – це виїзд: дорога і ставлення до людей. Бо, по-перше, дуже дорого, ми витратили десь 30 тисяч рублів (близько 12 тисяч гривень – ред.), по-друге, фізично і психологічно важко.
Насправді викладачі готові допомогти, підказати. Немає відчуття, що ти – біла воронаСергій, закінчив школу на окупованій Донеччині
У той час було рішення української влади, що якщо ти виїжджаєш з окупованих територій через Росію, то порушуєш незаконну ділянку кордону. І через це ми мали проходити ще окрему чергу, щоб отримати усі необхідні папери, їх заповнити, поспілкуватися з працівниками СБУ. Тобто мала бути серйозна причина, чому я взагалі їду. У мене був документ з собою – запрошення на вступ, це дуже допомогло.
І, звичайно, вагомий вплив – це твій страх. Бо ти не знаєш, що тебе чекає [на вільній території]. З усіх боків лякають, що тебе заберуть в армію, що будеш блукати там вулицями. Ні. На порожнє місце, де ви нікому не будете потрібні, ви не приїдете. Університет, волонтери, місцева влада: точно знайдуться люди, які про вас на першому етапі попіклуються. А далі – залежить тільки від вас. Спробуйте.
Анастасія, окупована Луганщина
Вчити українську – як гра в шпигунів
Я найстарша в багатодітній родині. Коли місто окупували в 2014 році, мені було 8 років, молодшій сестрі – 2 місяці. З таким «табором» виїжджати мамі було дуже важко, та й нас ніхто не чекав, бо не було родичів в інших областях.
У школі дуже швидко вчителі «перефарбувалися», майже одразу скасували українську мову та літературу. Залишили гурток щось на кшталт мовознавства. Ми там мали вчити шкільну програму з української мови та літератури, але заняття постійно переносили.
У школі дуже швидко вчителі «перефарбувалися», майже одразу скасували українську мову та літературуАнастасія, закінчила школу на окупованій частині Луганщини
В Луганській обласній бібліотеці, вона ж «Горьковка», книжки українською залишилися. До окупації ми туди їздили ледь не щотижня, але після того, як прийшла Росія, мама вже не могла нам брати щось з творів дитячих українських письменників. Бо це викликало підозру.
Мені пощастило, що в місті залишилася мамина вчителька української мови та літератури. Спочатку вона просто давала мені читати дитячі книжки українських письменників, закохувала в цю літературу. І це був ще той виклик.
На літні канікули ж завжди задавали перелік книг, які треба прочитати та ще записати в «щоденнику читача» свої враження. Я ж не могла написати, що читаю усі канікули українську літературу, а вести щоденник треба було. То ми шукали світову літературу, але в українському перекладі.
Читайте також: Уроки «православ’я» і «патріотичного виховання». Як РФ «зомбує» дітей в окупації
З 5 класу почалася моя особиста війна за українську мову. Бо почалися фонетика, синтаксис, пунктуація – теми, які сама дитина не могла вивчити, то ця вчителька займалася зі мною.
Я тоді все сприймала як якусь гру шпигунів. Тобі не можна нікому розповідати, що ти вчиш додатково українську. Робиш це потайки, бо це «для порятунку твого майбутнього і, можливо, всієї країни» – так себе мотивувала. Тільки зараз розумію, як ризикувала моя репетиторка. Дякую їй за це.
Тільки зараз розумію, як ризикувала моя репетиторка. Дякую їй за цеАнастасія, закінчила школу на окупованій частині Луганщини
З 8 класу з мамою була домовленість, що я буду виїжджати навчатися в Україну. Вона не контролювала мої оцінки, їй було важливіше, щоб я могла приготувати собі їсти, знати щось про медицину, розуміти, до кого звернутися, якщо щось зламається, бо я виїду і буду жити сама. Ця довіра з її боку навпаки мене підштовхувала навчатися добре.
Ми розуміли, що звільнення наших територій – процес тривалий, ми обов'язково знову будемо під контролем України, але це не завтра, а отже, треба мати запасний варіант. Я хотіла вступити в українську школу ще у 8 класі і навчатися дистанційно, але спочатку була епідемія коронавірусу, то угруповання «ЛДНР» перекрило можливості виїжджати. Потім Росія почала повномасштабне вторгнення.
Відмовлятися від ідеї – жити на вільній українській території, відчувати себе українкою і не боятися цієї ідентифікації – я не збиралася. Крім того, я знала, що мені треба ще пізніше перетягнути сюди молодших братів і сестер і маму.
Понад усе боялася втратити шанс
Я так довго чекала, коли з’являться умови вступу у 2023 році. Понад усе боялася, що через постійні обстріли, збільшення окупованих територій, можу втратити свій шанс на навчання. Але я не стикнулася з жодними проблемами. Створила свій кабінет вступника, подала заявку і на НМТ, і на вступ за співбесідою, бо я з окупації. І чекала, коли мені прийде повідомлення з датами.
Коли отримала, то був новий рівень страху (сміється). Важливо було, щоб мені вдалося приєднатися до мережі, бо в окупації обмежений зв’язок і ми не можемо заходити на українські сайти. Поки реєструвалася на іспити, кілька разів викидав VPN, уявляла, що буде під час співбесіди, і дуже хвилювалася.
Я шалено хвилювалася, розуміла, що це та мить, до якої я йшла майже 9 років.Анастасія, закінчила школу на окупованій частині Луганщини
Але розмова була успішною. Екзаменатори бачили, що я хвилююся, розуміли, що іноді гублюся в якихось термінах, бо російською знаю, розумію про що йдеться, а термінологія українською іноді вилітала з голови. Тому підтримували, давали час подумати. А я шалено хвилювалася, розуміла, що це та мить, до якої я йшла майже 9 років.
Я показала свій максимум і залишилося тільки дочекатися результатів і офіційного запрошення. Але далі знову нерви – а як їхати? Мені здається, що це головна проблема, з якою стикаються ті, хто хоче виїхати з окупації і вчитися в Україні.
Нас тут постійно лякають, якщо є російський паспорт чи свідоцтво про народження російського зразка, то більше ви – не українці. Розповідають, що хлопців-абітурієнтів українські прикордонники одразу в армію забирають, а дівчат допитують, як інформаторів угруповання «ЛДНР». Брехня.
Насправді коли їдеш з окупації через Росію, Європу і в Україну, то найгірше відношення саме з боку російських силових структур, – кажу з власного досвіду.
Шлях до університету з окупації на вільній території України – це виклик. Бо дорога триває близько тижня і вартує чималих грошей. Ми заплатили майже $1200, щоб проїхати з окупованої Луганщини в Київ. Але воно того варте.
Я знаю, що є діти, які розуміють, що дипломи університетів в окупації, попри визнання в Росії, нічого не дають – навіть в РФ. І знаю, що чимало випускників з територій, які Росія захопила у 2022-2023 роках, готові приїхати на навчання, але їх щось зупиняє. Ті, хто в окупації з 2014, мені здається, сильніше бояться, що їм тут (на вільній території України – ред.) будуть не раді.
Але я знаю тих, хто також з окупованого Луганська і Донецька чекають свій 11 клас, щоб потім здобути українську освіту – хтось, як я, йде до цього з дитинства за підтримки батьків, інші – мають проукраїнську позицію на відміну від батьків.
Не бійтеся. Ризикуйте. Нам постійно кажуть у школі, що ми Україні не потрібні, от приїде Росія, і все зміниться, але ми – і є Україна. І вступаючи на вільній території ми можемо показати, що люди в окупації теж чекають на повернення України.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
