Цими днями згадують про Володимира Яворівського, українського письменника, політичного і громадського діяча, який помер 17 квітня в віці 78 років.
Прощання із письменником Володимиром Яворівським у Києві (фоторепортаж)
Я теж хотів би сказати кілька слів про цю людину, яка справила велике враження і залишила свій слід у багатьох із нас. Особливо тому, що він пов’язаний у моїй пам’яті з двома датами, які ми скоро будемо згадувати, – 35-ми роковинами Чорнобильської атомної катастрофи і 30-ю річницею проголошення Незалежності України.
Яворівський був однією з тих несподіваних постатей, які з’явилися в політично упокореному, здавалося б, покірливому й поросійщеному радянському українському суспільстві другої половини 1980-х років, щоб виступити разом із дисидентами й недавно звільненими політичними в’язнями.
Разом вони не вагалися вповні скористатися з нового вікна можливостей, яке відкрило послаблення політичного контролю під назвами «гласності» й «перебудови» радянського лідера Михайла Горбачова.
Я пам’ятаю цього красивого, красномовного і чарівливого чоловіка, який 1990 року став моїм другом, як провідного активіста-патріота, який зробив визначний внесок у те, що Україна здобула і зміцнила свою незалежність 1991 року.
Він здобув славу добре сприйнятим романом про Чорнобильську катастрофу, що сталася 35 років тому – 26 квітня 1986 року. Вона вразила світ, а українців змусила замислитися: що ж це за система, за якої вони живуть, яка розмістила велику атомну електростанцію без їхньої згоди так близько до їхньої столиці і на їхній головній річці Дніпро?
На щастя для мільйонів киян, вітер тоді віяв на північ. Те, що сталося, було дуже поганим – але могло бути й іще значно гіршим.
Яворівський був одним із перших представників його молодшого покоління, хто висловився вголос
Таємничість навколо аварії відразу порушила й інші питання про те, що, власне, означала для України радянська влада, попри всі її твердження, що вона принесла індустріалізацію і модернізацію: втрату суверенітету і владу Москви, репресії, Голодомор, русифікацію і відмову в європейському майбутньому.
Яворівський був одним із перших представників його молодшого покоління, хто висловився вголос. Уже в серпні 1986 року він почав привертати увагу на сторінках преси до тієї шкоди, яку заподіяло Україні усунення 1972 року її проукраїнського комуністичного керівника Петра Шелеста за сміховинними звинуваченнями в українському націоналізмі.
У травні 1989 року він шокував комуністичних ретроградів
Умілий організатор, харизматичний і дуже щирий, Яворівський був одним із лідерів Руху, об’єднання національно-демократичних сил, наприкінці 1980-х років – він очолив його київську координаційну раду.
У травні 1989 року він шокував комуністичних ретроградів, які все ще контролювали Україну: на перших неодемократичних радянських виборах він був обраний від Києва депутатом З’їзду народних депутатів СРСР. Там він і інші його українські колеги-демократи приєдналися до росіян Андрія Сахарова і Бориса Єльцина в демократичному об’єднанні, що виступало за демократію і кінець радянської імперії, – Міжрегіональній депутатській групі.
Мої зв’язки з Володимиром тягнуться з того часу. Тоді ми поговорили між собою вперше, ще телефоном. 14 червня він став першим, хто не був колишнім політв’язнем, але відважно погодився дати інтерв’ю Українській редакції Радіо Свобода, яка тоді вела передачі на СРСР із Мюнхена і директором якої я тоді був.
У вересні 1989 року, на установчому з’їзді Руху в Києві, Яворівський виступив із незабутньою визначальною промовою, яка була водночас і провокаційною в позитивному сенсі, і дотепною.
Він запитав своїх співвітчизників, ким були українці в той критичний момент. «Що ж ми за народ такий, – сказав він. – Хто ж ми такі?» І як відповісти українцям на можливість, яку дала історія?
Очевидно, його послання було: українці мають щонайбільше скористатися з того шансу, який дала їм історія, подолати негативні і проблематичні моменти в своїй історії і характері і йти вперед і повернути собі владу над своєю долею.
Володимир продовжував задавати тон і організовувати підтримку рухові за незалежність і демократію.
У жовтні 1990 року він, тоді радянський депутат, погодився стати для мене щитом, коли мене запросила група безстрашних українських журналістів узяти участь у прямому ефірі на радіо, який передавався з республіканського телерадіоцентру на Хрещатику, 26 і в який слухачі могли телефонувати зі своїми проблемами.
А наступного року, виступивши проти спроби путчу в Москві разом зі своїми колегами з Руху, він став одним із тих, хто відіграв визначальну роль у проголошенні радянською Україною Незалежності 24 серпня.
Я брав інтерв’ю в Володимира в вересні 2019 року для українського радіо «Культура» на 30-у річницю установчого з’їзду Руху і його славнозвісної промови.
Він був демократом за світоглядом, толерантним і оптимістичним
Я запитав його, як би він сьогодні відповів на запитання, яке поставив усім нам тоді.
Активіст-ветеран був упевнений, що, незважаючи на все – досягнення, розчарування, зигзаги і ворожого сусіда Росію, яка нав’язала нам війну, – Україна втримається і вистоїть.
Він був демократом за світоглядом, толерантним і оптимістичним.
Шкода, що Володимир не дожив до святкування 30-ї річниці декларації Незалежності України разом із нами.
Але він був одним із тих творців цієї історичної події, про кого ми згадаємо того дня. І в думках, разом із такими, як Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та Іван Драч, він буде з нами.
Володимире, друже, дякую за все, і вічна пам’ять. Спочивай у мирі.
Богдан Нагайло – британсько-український журналіст, ветеран-фахівець із українських питань, який живе в Києві. Раніше був чільним посадовцем ООН, політичним радником і директором Української служби Радіо Свобода.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Стаття була опублікована у виданні Kyiv Post. Передрук здійснено з дозволу автора
1989 рік. Україна руйнує СРСР: Установчий з’їзд Руху у 20 фотографіях
