Її п’єси ставлять у Лондоні. Як біженка з України знайшла контакт із західним глядачем

П'єсу переселенки з України Поліни Положенцевої «Фанатка війни» про українських воєнних мігрантів, перекладену англійською, покажуть у листопаді на театральному фестивалі Viola в Лондоні. Раніше її п’єси вже були представлені в британських Barons Court Theatre, The Jack studio theate, їх перфомативні читання проводилися у США та в Гонконзі. А одна з п’єс перекладена та видана у Польщі.

Поліна – учасниця та лауреатка різних конкурсів та проєктів сучасної української драматургії. На початку повномасштабного вторгнення РФ до України вона виїхала закордон разом із донькою, нині мешкає та працює у Британії.

Проєкт Радіо Свобода «Ти як?» розпитав Поліну про театральні проєкти та як їй вдається знайти контакт із іноземною аудиторією.

– У листопаді одну з ваших п’єс покажуть у Лондоні на театральному фестивалі. Що це за п’єса? Що будете презентувати на фестивалі?

– «Фанатка війни» – це п’єса про українських воєнних мігрантів. І вона саме про те, що людина переживає, коли живе між двох світів, коли ти намагаєшся будувати повністю життя наново, вчити мову, шукати роботу, будувати стосунки. І тут же у тебе сім’я в Україні, мама, яка не хоче виїздити, і все з цим пов’язане – мама кожного разу дзвонить, розказує про обстріли.

В центрі п’єси – стосунки, кохання української дівчини з французьким хлопцем. Героїня намагається поговорити зі своїм хлопцем про це, а хлопець їй говорить: «Я не хочу, я втомився», мовляв, багато негативу. І вона шукає, з ким цим поділитися, ці всі телеграм-канали.

Ця п’єса вже була показана в Лондоні сім разів, ми вже робили покази, і майже всі шість із них були sold out (продані всі квитки на показ – ред.). Ми знайшли відгук не тільки в української аудиторії. Українська аудиторія – насправді у нас меншість, тому що п’єса йде англійською.

Я була дуже здивована, тому що ми знайшли великий відгук в ірландців. У них були події в 1996 роціКонфлікт у Північній Ірландії тривав десятиліттями між католиками-республіканцями (які прагнули об’єднання з Ірландією) та протестантами-лоялістами (які виступали за союз із Британією), але у 1996 році крихке перемир’я було порушене терактом ІРА в Лондоні через застій у переговорах. Остаточне припинення вогню та політичне врегулювання відбулося лише у 1998 році після підписання Белфастської угоди.. Я насправді не знаю, як вони це називають: вуличні заворушення у них були, коли Північна Ірландія намагалася відділитися від Великої Британії. І там частина людей була за те, щоб відділитися, частина – проти.

До мене навіть колись підійшов ірландець, такий похилого віку, років 60-70, і він аж майже плакав. Говорив: «Я те ж саме відчував, тому що я дуже просив свою маму виїхати». А вона говорила: «Ні», що хоче померти в Ірландії, на своїй землі. І він дуже сильно дивувався, тому що я порушую тему того, що краще: померти на своїй землі чи жити на чужій.

І ми вирішили цей текст знову показати, знову повернути його на сцену, і він буде показаний на Voila Festival. На цьому фестивалі реєструється багато театрів і багато п’єс, які вже готові, тобто є повноцінні вистави, і потім вони між собою домовляються про показ.

Нам запропонували декілька театрів, вони готові взяти нашу п’єсу, і ми обирали той, який розташований у Камден-Тауні (район Лондона – ред.). Це територія, де жила Емі Вайнгауз (відома британська співачка – ред.). Це такий творчий, артрайон. Для мене це був би великий ріст, тому що це популярна театральна зона.

На всі фестивалі в Лондоні дуже складно потрапити. Практично немає безкоштовних можливостей – потрібно платити всі внески за участь. Я зараз відкрила платформу для збору. Я можу заплатити внесок сама, але насправді це дуже дорого, тому що там майже 500 фунтів треба заплатити за участь, а ми з вистави можемо заробити близько 100, якщо буде повний зал. У кожного театру є свої прайси: якщо говорити про маленький театр, то в середньому місце коштує 20-25 фунтів. Тобто це фізично неможливо оплатити самим усі збори без залучення коштів.

– Це перша ваша п’єса, яку показували в Лондоні?

– Ми ставили тут три п’єси, зараз готуємо четверту. Три з них були про війну. Так просто склалося.

Найперша – «Заощаджуйте світло». Ми її показали у 2022 році. Вона була написана майже як щоденник, як фіксація реальності. Я просто описувала те, що відбувалося в перший місяць війни.

Я щойно виїхала з України. Тоді мешкала в будапештському хостелі. І там були складні для сучасної людини умови проживання: в одній кімнаті мешкало 26 осіб.

Я поспіхом виїхала з Києва і не взяла із собою навіть ноутбук. У мене була тривожна валізка, але її я зібрала так, щоб сидіти в підвалі чи в метро. Переважно там була їжа та вода, особистих речей я майже не вивезла.

У цьому будапештському хостелі з техніки я мала лише телефон. І мені замовив п’єсу амстердамський театр. Я подумала: «Яка п’єса?». А потім вирішила, що треба щось написати. Почала робити нотатки просто в телефоні, але надто затягнула з роботою. Вони хотіли текст буквально за тиждень-два, а я писала його понад місяць.

Мені було складно і ментально, і через побутові умови: навколо постійно розмовляли, адже в хостелі мешкало 26 людей і п'ятеро котів. Не було жодної можливості побути наодинці, бо зі мною була донька. Це був її другий виїзд за кордон, і вона ані кроку без мене не робила. Хоча їй тоді було 14 років, вона дуже прив’язалася до мене.

Багато дітей так поводилися в той момент, адже виїзд за кордон тебе «обнуляє». Навіть дорослі, виїжджаючи, часто опиняються в позиції дитини: ти не знаєш, як усе працює, як розв’язувати проблеми, і хочеш, щоб прийшов хтось дорослий і все владнав.

У мене не було часу. Писала вночі, коли всі вже спали. Я завершила роботу, але в театрі сказали, що вже взяли п’єсу іншої авторки, бо вона написала швидше. Тоді я відправила текст на український конкурс «Липневий мед» (щорічний конкурс української сучасної драматургії – ред.) і несподівано перемогла.

У попередні роки я ніколи не перемагала – завжди потрапляла лише до шортлиста. За умовами українських конкурсів, якщо ти у шортлисті, команда готує перформативне читання або ескіз вистави і презентує це на сцені.

Після конкурсу п’єсу «Заощаджуйте світло» відібрав Український інститут у Польщі. Там зробили аудіовиставу польською мовою, переклали текст і видали його в одній зі своїх збірок.

Згодом я запропонувала текст британському театру Barons Court Theatre. Коли я приїхала до Великої Британії, у мене не було жодних контактів у театральній сфері. На сайті Barons Court Theatre я побачила, що для українців квитки безкоштовні (ця опція діє й досі, якщо показати паспорт). Потрібно написати театру, і якщо є вільні місця, вони надсилають квиток. Я вирішила, що вони лояльні до українців, надіслала свій текст і не помилилася.

Вони якраз шукали матеріали, щоб підтримати Україну. У них уже був текст львівського драматурга Андрія Бондаренка, а моя п’єса стала другою.

У цей театр теж написала режисерка Анастасія Торос, що вона хоче щось робити. І вони нас познайомили. Режисерка Богдана Орлеанова поставила роботу Андрія Бондаренка тоді, а Анастасія Торос – мій текст. Ми зробили «театральний ран» – це коли упродовж тижня показують виставу, але не всі ці дні показ відкритий для всіх глядачів. Зробили п’ять показів, і вони були просто sold out – всі.

Це було вперше взагалі, коли я свій текст бачила англійською зі сцени. Багато емоцій викликало. На тій виставі дуже багато українців було, і вони взагалі просто ридали. Тоді зрозуміла, що це, в принципі, не моя мета. Що те, що я зробила, це була ретравматизація українців.

Після цієї вистави я взяла фокус на те, що я працюю саме з іноземною аудиторією, не з українцями. До нас приходять українці, вони мене підтримують, вони розуміють, про що я пишу, але я змінила повністю фокус уваги. Тексти, які пишуться для української аудиторії і які пишуться для іноземної аудиторії, повністю кардинально відрізняються.

– Ви згадували, що спочатку виїхали в Угорщину. Як ви опинилася у Великій Британії, де почали співпрацювати з місцевими театрами?

– Мені допомогли знайомі. Я, коли потрапила в Угорщину, жила там у буддійському центрі, тому що я – буддистка. І це була тимчасова ситуація...

Якийсь час я не шукала можливості кудись їхати далі. Я думала, що ми там побудемо місяць чи два і повернемося. Потім стало зрозуміло, що цього не буде найближчими місяцями. Я тоді вирішила поїхати ще до іншого центру в Іспанії. Забронювала безкоштовні авіаквитки. Тоді давали можливість безкоштовних перельотів.

У мене вийшло так, що на початку війни просто не було грошей. У мене буквально 500 гривень було на карті, тому що я якраз за місяць до війни тільки переїхала у нове наймане житло – я заплатила всі оці ріелторські за перший і останній місяць. 24-го почалася війна, а в мене зарплата мала бути 26-го.

Мені допомогли близькі, накидали грошей. І в мене, коли виїхала в Угорщину, була певна сума коштів, але не було зрозуміло, наскільки мені її вистачить. Я почувалася непевно. Я забронювала оцей безкоштовний квиток. Думала, що я полечу в Іспанію, знайду там якусь роботу.

І я не змогла полетіти туди, тому що в мене був щур. Я його змогла вивезти з України. 24 лютого скасували всі правила. І коли я його привезла до Угорщини, взагалі ніяких питань у митників не виникло. Вони навіть відкрили клітку, погладили його. І коли ми вже їхали в Іспанію, я думала, що буде те ж саме, а мене не посадили на літак. Я вже пройшла всі перевірки, і стюардеса каже: «Ні, ми не можемо впустити з твариною». Для мене це просто «сюрприз» був.

І ми не сіли на цей літак. Я така вся у сльозах, у розпачі. Думала, що робити, тому що не було більше безкоштовних квитків. І тоді я написала пост у соцмережах, що от я тепер у Будапешті з двома дітьми – з донькою Ясею і щуром Мікою.

І мені подруга написала. Вона у Великій Британії жила на той момент. Написала, що тут знайомі знайомих шукають українську сім’ю – готові прийняти її. Але вони шукали з маленькою дитиною і творчу родину. Я не підходила, тому що дитина в мене була тінейджер.

Але ми все ж таки вирішили з ними поспілкуватися. Ми з ними зідзвонилися по Zoom. У нас просто кохання з першого погляду було. Я їх називаю своїми британськими батьками. Мені дуже сильно пощастило, тому що вони досі зі мною. Ми сподобалися одне одному. Одразу мені допомогли і візу зробити, і купили квитки. Ми сім місяців у них прожили. А потім вони допомогли мені знайти житло. Я вже почала сама орендувати окремо.

– Трупа, з якою будете показувати п’єсу на фестивалі у листопаді, – це хто?

– Це та сама режисерка, з якою я працювала на початку, Анастасія Торос зі Львова. Богдана Орлеанова, донька Сергія Калантая, українського актора. І Нейтон Троше, британський актор французького походження. У Богдани теж вільна англійська. Вона з раннього дитинства її вивчала, тому ми звучимо на сцені досить живо. Чому мені подобається ця трупа? Тому що вона така з українською душею, але насправді ми звучимо знайомо для британців.

Є два шляхи, як можна звучати. Один – це не зважати на свій акцент, а інший – зважати. У мене, залежно від проєкту до проєкту, є різні думки щодо цього, але саме в цьому тексті мені хотілося, щоб акцент не заважав сенсам.

Дослідниця театру Олена Апчел у своїй статті писала, що є колишні колонії і є колишні колонізатори. І колишні колонізатори зазвичай зараз гірше сприймають інформацію іноземною мовою. Якщо щось звучить з акцентом, то довіра падає. А колишні колонії – навпаки. Як до нас в Україну приїжджають різні спікери з Німеччини, Америки, і у нас довіра до них вища, якщо говорять іншою мовою, для нас вони авторитети. Мені сподобалася ця думка, тому що вона корелює з моїм досвідом. Тому я більше схильна до того, що на сцені повинно бути менше акценту.

У виставі «Село, де ніхто не страждає» у нас взагалі всі актори були британці. Сюжет – у тому, що в Україні є село, яке зачарувала відьма. Воно було зачароване до 2025 року, і там зберігалося повністю мирне життя, вони не воювали. Відьма помирає, і село з’являється на мапі України, і його жителі всі в шоці, тому що війна йде, а вони не розуміють, що робити.

Коли ми з акторами вперше читали цей текст, вони його просто не розуміли. Вони не дуже глибоко стежили за українськими реаліями. Вони максимум знають якісь наші знакові моменти, як-от Буча, а нюансів подій не знають. І їм було цікаво. Мені було дуже класно спостерігати за тим, як вони підключилися до цієї теми. Вони самі для себе почали щось дочитувати, і ніби відкрили українську війну для себе. Після цього вони так цією темою перейнялися, що якісно її донесли до свого оточення.

Пам’ятаю, головна акторка мені навіть написала повідомлення, що вона вдома репетирувала – і її мамі дуже сильно сподобався текст. Мама читала за інших персонажів, і акторка казала, що вона була під враженням. І через це мені здається, що саме отут так працювало, що був саме британський каст.

– Наскільки складно достукатися до іноземної аудиторії?

– Що мається на увазі «достукатися»? Щоб вони відчули, прожили – так, важко. Просто їхню увагу якось сфокусувати не так важко. Для того, щоб сфокусувати увагу, достатньо якогось гучного заголовка.

Коли я говорила про п’єсу «Фанатка війни», то казала, що вона про проживання двох світів. Воно достатньо комплексне і складне. Українці, наприклад, його не хочуть на себе брати через те, що є свої проблеми, саме фізичного виживання, а ментальні якісь переживання – на другому плані. А іноземці не хочуть це на себе брати, тому що це для них багато негативу. У принципі, вони не готові впускати його у своє життя просто так.

Повинні бути якісь підв’язки до України. Коли говорю про підв’язки, я маю на увазі дотичний досвід. Чому я говорю, що ірландці, наприклад, сильно відреагували? Тому що у них був схожий досвід. Він був не такий, але оцей нерв був, коли ти намагаєшся вивезти своїх близьких, але вони не хочуть.

Я зрозуміла, що це в будь-якій війні таке трапляється. Всередині сім’ї ця проблема виникає дуже часто, коли починається будь-який конфлікт. Частина людей хоче зберегти своє життя фізично, і вони виїжджають, а в частини – дуже глибокий зв’язок зі своєю землею, тому вони хочуть залишатися і готові жертвувати усім заради цього. І через цю тему я знайшла тригери, зв’язок із глядачами. Це не тільки ірландська аудиторія. Це аудиторії азійські – непальці, шріланкійці, навіть індійці відреагували.

П’єсу робила на британську аудиторію, але головний персонаж – француз. Я спеціально так зробила для того, щоб британців не тригерило, що іноземець намагається осягнути і писати про англійську культуру, наче він її знає. Я прибираю оце таке критичне бачення, зображення англійців, і вони з радістю дивляться. Формат іноземної пари дуже поширений у Лондоні, тому що тут така міжкультурна спільнота, багато національностей, рас і дуже багато мікс-пар. І вони розуміють цю ситуацію, коли є непорозуміння у парі.

За кордоном я намагаюся все подавати у вигляді комедії, як би це не дивно звучало для української аудиторії. Мене критикують мої колеги з України через те, що я обрала такий кут зору. Але я зробила це, щоб саме спробувати достукатися до людей, обійти їхні стіни, які вони навколо себе побудували.

Вони не живуть у трагедії, вони не такі зболені, як українці. Вони зболені якимись своїми побутовими проблемами. Це взагалі інший рівень, хоча я намагаюся не порівнювати. Моя особиста думка не мисткині, а просто людини: вони можуть витримувати наш біль, але вони не хочуть це робити. І те, що я роблю – знаходжу, чому б вони захотіли витримувати його.

– Історії, які оповідаєте у своїх п’єсах, – наскільки це ваш особистий досвід?

– Завжди є якийсь нерв, який мене цікавить. Або я це відчула, або хтось мені із близьких людей розповів. Буває таке, що я десь почула на телебаченні. Коли я говорю «нерв», це не обов’язково сюжет. Це така тема, яка мене схвилювала. Це може бути буквально спалах чогось, і навколо цього я вже інтелектуально потім будую сюжет.

У «Фанатці війни» у мене нерв був навіть не в темі стосунків. Я періодично ходжу тут на побачення, тому що я сама і я побачила певну тенденцію. Плюс у мене багато подруг, які перебувають у стосунках, і вони говорять про те саме.

І це насправді страшний досвід. З України, можливо, так воно не виглядає, але це страшний досвід у тому, що тобі майже немає з ким поговорити. Не всім так пощастило, що вони виїхали спільнотою (ком’юніті). Дуже часто люди виїхали самі чи з дітьми. І виходить так, що сім’я чи близькі люди – в Україні. Ти не можеш їм усе розповісти, тому що вони перебувають не в ресурсі більшу частину свого часу.

А іноземці можуть вислухати, але не хочуть негативу у своєму житті. Ти можеш поділитися, наприклад, із психологом чи з новими знайомими з України, але це не завжди близький зв’язок. І людина дуже часто сама проживає складні моменти. Це таке дивне почуття, коли ти хочеш поділитися, але не маєш із ким. Я, наприклад, усе життя звикла ділитися з подругами, зі своїм партнером тим, що емоційно мене переповнило.

– Чи змінюється інтерес до України у британців?

– Я б не сказала, що він змінюється. Мені здається, що він зникає просто кардинально. Ось, наприклад, у назві п’єси «Фанатка війни» є слово «війна», і ми декілька разів із командою думали, чи варто взагалі його залишати. З одного боку, воно звучить провокаційно. П’єса так називається, тому що головний герой у якийсь момент каже: «Я не люблю говорити про війну», а героїня йому відповідає: «А я – фанатка». Через це назва провокаційна, у ній є інтрига, але з іншого боку, є і слово «війна». Ми хотіли змінити на абревіатуру, але все-таки вирішили залишити.

Але в принципі задля того, щоб зробити виставу привабливішою, я все-таки намагаюся на перший план вивести якісь життєві історії, а війна повинна йти, як би це жорстко не звучало, тлом. Моя задача-максимум зараз – сказати «війна», нагадати про неї і не перевантажити людину, щоб вона не закрилася.

Я колись читала інтерв’ю одного українського військового фотокореспондента. Він розповів про виставки, які він робить за кордоном. Він казав, що фотографії, де просто накрите тіло людини і трошки крові проступає, працюють краще, ніж коли він показує якісь понівечені тіла, багато крові.

Коли він показує багато, люди хочуть відвернутися, піти і швидко забути про це, тому що виникає відчуття, що ти повинен щось із цим робити, реагувати швидко, а ти не можеш із якихось причин, ти не знаєш, як, або в тебе немає ресурсу. Через це люди відчувають почуття сорому, і вони його не витримують. Психіка намагається придушити те, що люди побачили, забути.

А в другому варіанті, коли це простирадло, трошки крові, фотограф дає візуальний образ. Ти насправді не знаєш, що там сталося, але ти можеш домалювати це, і ти домалюєш, можливо, настільки страшно, як і в реальності. І так іноземцям легше, мені здається, сприймати те, що відбувається.

– Чим займаєтеся, окрім творчості? І чи вистачає часу на творчість?

– Я працюю баристою в популярній мережі кафе. Це така, як «Арома кава» в Києві. Тут вона називається Costa. Працюю багато і достатньо виснажливо, тому що в мене є ранкові зміни, які починаються о шостій ранку – я о п'ятій прокидаюся. У мене часто бувають зміни по 12 годин, коли просто вже ноги не витримують. Але я знаходжу місце для творчості, тому що для мене це важливо.

Якщо дивитися на моє життя за часом, то, напевно, відсотків 85 у мене займає робота баристою і тільки 15 – театральні проєкти. Але фокус уваги у мене там, у театрі.

На початку дуже складно було. У будь-яку сферу, якщо ти заходиш, на початку ніхто не довіряє твоєму українському досвіду. Вони, коли відкривають резюме і бачать, що ти працював десь в Україні, в Києві (а в мене останні пункти в Києві були, бо я жила до війни рік там), то для них це наче ти працював у якомусь африканському селищі, про яке ніхто не знає. Так прирівнюється будь-який іноземний досвід, який перебуває поза межами ЄС. І для того, щоб твоє резюме почали сприймати серйозно, потрібен якийсь британський досвід.

Мені дуже не подобається слово «пощастило», тому що війна – це взагалі не про це. Але якщо відкинути умови, які виникли, мені пощастило, що мені видали кредит довіри на мої перші проєкти. Його насправді видали через те, що був гіперфокус на українські події тоді.

Але далі вже це залежить від нас самих, від усіх українців у всьому світі. У нас був якийсь період, коли дійсно дали кредит довіри, подивилися, що ми робимо і як. Це в усіх сферах мистецтва було і, в принципі, напевно, в усіх сферах життя.

У це «вікно можливостей» ми змогли показати наш рівень, мені здається. Якщо говорити про мистецьку сферу, то всі надбання – від Тараса Шевченка до Жадана – показали. І мені здається, ми в деякому плані навіть здивували британців. Коли я тільки приїхала, мені ставили дивні запитання, як-от чи продають в Україні банани, чи є у нас електричні зубні щітки. Я розумію, що вони нічого такого не мали на увазі. Вони дійсно не знали, як ми живемо. Це була цікавість не для того, щоб нас якось принизити, але розумієте, які взагалі були про Україну уявлення.

Станом на початок липня 2025-го, за даними УВКБ ООН, у Великій Британій статус тимчасового захисту отримали понад 263 тисячі українців.