(Рубрика «Точка зору»)
Радіо Свобода друкує цей текст в рамках дискусії довкола нового Цивільного кодексу
Десять років тому, в грудні 2015 року, на Радіо Свобода вийшла моя колонка під назвою «Як перестати обговорювати одностатеві шлюби і зайнятись країною». Тоді, після перемоги Євромайдану, ми розуміли: попереду – незворотні зміни.
За цей час країна справді змінилася. Україна стала глобальним гравцем та отримала статус кандидата на вступ до ЄС.
Понад одинадцять років Україна дає відсіч російському агресору і, попри все, продовжує рухатись уперед.
Втім, є питання, де, на мій погляд, ми не просто стоїмо на місці а й, здається, збираємося зробити крок назад.
Як і десять років тому, одне з таких питань – правовий статус одностатевих пар.
Тому сьогодні я змушений повторити: досить тиражувати міфи про «гендерну ідеологію» і «пропаганду ЛГБТ». Час зосередитися на головному: захистити те, чого ми вже досягли, і завершити євроінтеграційні реформи.
Причина нашого тупцювання на місці в питанні визнання одностатевих пар – зовсім не у «відсутності політичної волі» і не в тому, що «суспільство не готове».
Антигендерний рух – що це?
Корінь проблеми – в інформаційних маніпуляціях та залаштунковому впливі Антигендерний рух – це докорінно нове явище, яке започаткували як неоконсервативну реакцію на суспільні зміни. Прихильники цього руху виступають проти концепції гендеру, прав ЛГБТ+, зокрема правового статусу одностатевих пар, фемінізму та ліберальної сексуальної освіти. Його учасники вбачають у так званій «гендерній ідеології» загрозу традиційним сімейним цінностям і національній ідентичності..
Цей рух не є унікальним для України. Аналогічні ініціативи з різним успіхом діють по всьому світу. Цікаво, що особливо успішними вони є там, де досі так само успішним є російський інформаційний вплив.
Більше про діяльність цих рухів у Європі можна прочитати, зокрема, у звіті «Верхівка айсберга» (англійською мовою) або у статті «Антигендерні рухи в Україні».
Безумовно, в демократичній державі можуть діяти будь-які суспільні рухи. Однак, я переконаний: їхня діяльність повинна зазнавати критики. Особливо тоді, коли ці рухи вдаються до брехні, маніпуляцій та прихованого лобізму, аби будь-якою ціною досягти своєї мети. Навіть якщо ця ціна – членство України в ЄС.
Мета «антигендерних» рухів очевидна: просування власних переконань як єдиної суспільної норми, яка повинна нав’язуватися усьому суспільству за допомогою державного примусу та з використанням публічних фінансів.
Оскільки за Ст. 35 Конституції України:
Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої...Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. жодна релігія чи ідеологія не може бути визнана обов’язковою, ці рухи знаходять інші форми впливу. Одна з них – прихований лобізм та залаштунковий вплив на законотворчий процес.
Антигендерний рух загортає свої тези в обгортку «захисту суспільної моралі (доброзвичайності), духовності та національної безпеки» чи «порятунку демографічної ситуації». Апелюючи до абстрактного поняття «традиційних цінностей», вони прагнуть нав’язати суспільству неіснуючий конфлікт між українською ідентичністю та європейською інтеграцією.
Від редакції: під час підготовки аналізу про проєкт нового Цивільного кодексу Радіо Свобода звернулося із запитом до автора законопроєкту – голови Верховної Ради Руслана Стефанчука. Зокрема попросило прокоментувати доцільність введення у законодавство терміну «доброзвичайності» та правовий статус одностатевих пар. Стефанчук відповів наступне: «Я вже говорив, що задача проєкту Кодексу була в тому числі і запровадити сучасну термінологію, яка має прийти на заміну таким категоріям, як «моральні засади суспільства», якими сьогодні переповнене українське законодавство. Саме тому ми з літературними редакторами запропонували термін «доброзвичайність», яким майже автоматично замінили «моральні засади суспільства». Цей словотвір є типовим для українського законодавства. В нас усе антикорупційне законодавство ґрунтується на «доброчесності» – такій самій оціночній категорії. Приватне законодавство має за свій принцип «добросовісність» вже понад 24 роки. І це працює». Щодо звинувачень правозахисників, які називають проєкт Цивільного кодексу дискримінаційним через відсутність юридичного визнання фактичних сімейних союзів для одностатевих пар, Руслан Стефанчук заявив, що питання є «складним» і потребує окремого юридичного рішення: «Для нас важливо, щоб проєкт був уважно перевірений на відповідність стандартам недискримінації, практиці ЄСПЛ і зобов’язанням України на європейському шляху. І я б усе ж таки не драматизував, ніби сам проєкт «закриває» європейський шлях України. Це не так». Водночас спікер Верховної Ради зауважив, що «модель шлюбу як союзу чоловіка і жінки закріплена в Конституції України».
Мислевіруси антигендерного руху
Коли маніпулятивні наративи (мислевіруси) антигендерного руху проникають у найвищі кабінети і впливають на процес ухвалення рішень, мовчання стає неприпустимим.
Якими ж саме є ці мислевіруси антигендерного руху?
Зупинімось наразі на двох, які прямо стосуються теми цієї колонки:
1) Вигаданий зв'язок так званої «Стамбульської конвенції» з «просуванням гендерної ідеології та одностатевих шлюбів».
2) Хибне твердження про те, що будь-яка форма правового визнання одностатевих пар в Україні наразі неможлива, бо це «суперечить Конституції».
Міф № 1
На жаль, навіть через чотири роки після ратифікації УкраїноюОфіційна назва «Стамбульської конвенції» – Конвенція Ради Європи про запобігання і боротьбу з насильством проти жінок і домашнім насильством. Її завдання – запобігати всім формам насильства проти жінок, підтримувати рівність між жінками й чоловіками. У її тексті є слово «гендер», яке визначається Конвенцією як «соціально виниклі ролі, способи поведінки, діяльності чи атрибути, які дане суспільство вважає належними для чоловіків і жінок». Поняття «гендеру» не замінює термінів «жінка» й «чоловік», конвенція не просуває ніякої особливої «гендерної ідеології»: єдиний сенс цього слова в документі – наголосити, що жінка з більшою ймовірністю може зазнати насильства. Разом із тим, Конвенція такожмістить положення про захист від домашнього насильства чоловіків чи хлопців.
Документ не передбачає створення поняття «третьої статі» чи вимог визнавати її, як і не вимагає запровадження якоїсь окремої «гендерної освіти». доводиться пояснювати елементарне.
Конвенція Ради Європи «Про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (це її повна назва) не вимагає змін до національного законодавства про шлюб, сім’ю та усиновлення, а також не пропагує ЛГБТ. У цьому легко переконатись, ознайомившись з її текстом. Усі міфи про «Стамбульську конвенцію» дуже ґрунтовно спростовані урядовим Центром стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки (SPRAVDI).
Тому виглядає дивним, коли цей мислевірус продовжує циркулювати в політичних і наукових колах. Виникає справедливе запитання: хто порадив голові Верховної Ради згадати про «Стамбульську конвенцію» в контексті прав ЛГБТ-спільноти?
Міф № 2
На сторінках одного з провідних юридичних онлайн-видань України ЛІГА.нет читаємо: «один із розробників проєкту нового Цивільного кодексу Михайло Хоменко наголосив, що одностатеві пари в Україні не передбачені Конституцією».
Ця публікація чудово демонструє роботу мислевіруса. Від тези про те, що Конституція, мовляв, визначає шлюб виключно як союз чоловіка і жінки – через змішування різних за своєю суттю понять («шлюб», «сім’я», «подружжя», «партнерство», «пара») – нас підводять до думки про те, що Основний Закон, нібито, взагалі забороняє будь-яку форму визнання одностатевих пар.
Це неправда.
У статті 51 Конституції України сказано:
«Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї».
Це зовсім не означає, що юридичне визнання одностатевих пар (наприклад – у формі цивільних партнерств) як таке заборонено Конституцією.
По-перше, це дуже чітко сформулював Європейський суд з прав людини у відомій справі «Маймулахін і Марків проти України»:
Суд погоджується, що Україна має право надавати доступ до шлюбу лише різностатевим парам. Проте ще потрібно з’ясувати, чи існувало якесь виправдання для повного виключення одностатевих пар зі сфери нормативно-правового регулювання (п. 72).
… держави-члени зобов’язані створити нормативно-правову базу, яка дозволяла б одностатевим парам отримати належне визнання та захист їхніх стосунків (п. 65).
Суд доходить висновку, що… «необґрунтована відмова... одностатевій парі в будь-якій формі правового визнання та захисту у порівнянні з різностатевими парами, становить дискримінацію... за ознакою їхньої сексуальної орієнтації».
Отже, було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції (пп. 80, 81).
По-друге, 10 червня 2025р. Деснянський районний суд м. Києва ухвалив Рішення у справі № 754/12856/24, яким встановив факт спільного проживання однією сім’єю з 2013 року (фактичних шлюбних відносин) двох чоловіків: мене, Зоряна Кіся, та мого партнера, Тимура Левчука. Київський апеляційний суд та Верховний суд залишили це Рішення в силі (відповідно, Ухвала від 10.09.2025 та Постанова від 25.02.2026).
Український суд виніс таке рішення на підставі чинного законодавства, в т. ч. – Конституції і Сімейного кодексу, а також із застосуванням практики ЄСПЛ, насамперед – згаданого рішення у справі «Маймулахін і Марків проти України».
Зокрема, суд зазначив:
«З аналізу ч. 2 ст. 21 Сімейного кодексу України, можливо зазначити, якщо чоловік та жінка (а також – відповідно до принципу недискримінації та рівності всіх перед законом, закріпленого в Конституції України, – особи однієї статі, що ведуть спільне господарство) проживають однією сім'єю, не перебуваючи у шлюбі між собою чи з іншими особами, такі відносини можуть бути визнані фактичними шлюбними».
Важливо, що так само, як ЄСПЛ застосував дві статті Європейської конвенції (ст. 8, Право на повагу до приватного і сімейного життя і ст. 14, Заборона дискримінації), український суд застосував дві норми Конституції України у їх взаємодії – ст. 32 (Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя) та ст. 24 (Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.)
По-третє, Дорожня карта з питань верховенства права, затверджена Розпорядженням Кабміну від 14 травня 2025 р. № 475-р «Деякі питання забезпечення переговорного процесу про вступ України до Європейського Союзу за кластером 1 «Основи процесу вступу до ЄС», прямо передбачає:
Стратегічний результат: ЛГБТІК особам забезпечено рівні права шляхом запровадження інституту реєстрованих партнерств.
Найменування заходу: Розроблення та прийняття закону, який визначає правовий статус реєстрованих партнерств, особисті немайнові та майнові права й обов’язки партнерів, їх захист».
Крок назад?
У чому ж тоді полягає «крок назад», який зібрався зробити український парламент?
Йдеться про проєкт нового Цивільного кодексу (законопроєкт № 15150), який уже викликав бурхливу реакцію громадянського суспільства і спричинив нову хвилю «протестів з картонками» по всій країні.
У порівнянні з чинним Сімейним кодексом, проєкт нового Цивільного кодексу пропонує значно вужче визначення сім’ї (із виключним переліком членів сім’ї (ст. 1472), а також – на додачу до визначення шлюбу як союзу чоловіка і жінки – запроваджує нову дефініцію «фактичного сімейного союзу» як «спільного проживання двох осіб протилежної статі однією сім’єю без реєстрації шлюбу» (ст. 1474).
Антигендерні активісти не приховують, що ставлять собі за мету нівелювати правові та суспільно-політичні наслідки згаданих рішень ЄСПЛ та українських судів.
Ймовірно, що поява в проєкті нового Цивільного кодексу «традиційного» визначення фактичного сімейного союзу виключно як співжиття осіб протилежної статі – це результат лобіювання з боку захисників «традиційних цінностей», їхня реакція на рішення Деснянського райсуду столиці.
Отже, запропонований проєкт Цивільного кодексу не лише не передбачає жодної форми правового визнання одностатевих пар, а навпаки, блокує можливість такого визнання в майбутньому. Навіть через рішення суду, як у нашому з Тимуром випадку.
Це не лише крок назад у порівнянні з чинним законодавством, але й відхід від міжнародних зобов’язань України, зокрема – в рамках переговорів про вступ до ЄС.
На мій погляд, антигендерний рух веде боротьбу не за цінності, а проти європейського майбутнього України. Його справжня мета – повернути нашу країну в ідеологічне болото «русского міра» в новій обгортці. Прислухатись до антигендерних активістів сьогодні означає добровільно погоджуватися на цивілізаційну ізоляцію.
Понад десять років тому я закликав суспільство припинити порожні дискусії й зайнятись країною. Сьогодні це означає позбутись ворожих наративів, залишити «скрєпи» позаду і впевнено рухатися вперед, до європейської родини. Україна повертається додому, в Європу, і цей вибір уже нікому не вдасться заблокувати.
Зорян Кісь – правозахисник, дипломат, ЛГБТ-активіст. У березні 2026 року Верховний Суд України остаточно визнав його пару з Тимуром Левчуком родиною, підтвердивши факт спільного проживання та ведення спільного господарства, що створило важливий юридичний прецедент.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Форум