Уже третя група українських військових, які зазнали поранень під час воєнних дій на Донбасі, проходить реабілітацію в Латвії. Програма допомоги почалася в 2014 році, уряд Латвії виділяє на це 45 тисяч євро з держбюджету. Зараз у реабілітаційному центрі перебувають 14 українських військовослужбовців. Їм допомагають знову навчитися ходити, налаштовують протези і надають психологічну допомогу.
Микола Левкун – майор Національної гвардії України. Родом із Харкова, він на службі вже понад 15 років. Навесні 2017 року під час бойового завдання неподалік Горлівки в Донецькій області він підірвався на протипіхотній міні і втратив обидві ноги. Було кілька важких операцій в Україні і в Америці. Двостороння ампутація вважається найскладнішою для протезування – налаштування протезів займає багато часу, ходити потрібно вчитися знову.
«Ми з фізіотерапевтом Микитою займаємося годину. Завзято, важко. Він сказав, що якщо я буду наполегливо займатися, то в мене все вийде, – розповідає Микола Левкун. – Я дуже сильно хотів ходити, я готував себе до цього – до того, що треба. М’язи «забивав», качав. Усе нормально – я встав і пішов».
Курс реабілітації в Латвійському національному центрі в Юрмалі триває три тижні. Дні розписані по хвилинах – тренування, масаж, заняття з фізіотерапевтом, басейн, прогулянки, і це ще не весь список.
Найскладніше з цими протезами, каже майор, – це тримати рівновагу, особливо на нерівній поверхні.
Після реабілітації в Латвії Микола полетить в Америку, де отримає новий протез. Зараз він найбільше хоче відновити повноцінні спортивні тренування, адже до поранення займався бігом і кросфітом. Спорт – це шанс повернутися до нормального, не військового життя, вважає Микола Левкун.
«Військова медицина в Україні перебуває на дуже високому рівні, а ось реабілітація відстає років на 20, – розповідає Анда Нулла, керівник латвійського Національного реабілітаційного центру. – Реабілітація – це не просто масаж чи пасивна розминка. У нас це ціла система, і пацієнт сам бере активну участь».
Олександр Крюков був поранений у квітні цього року. Бій ішов біля міста Мар’їнки Донецької області. Старший сержант підірвався на міні.
«Наступив, і все. Вибух стався, – розповідає Олександр Крюков. – Свідомості не втрачав. Швиденько метрів 50 до своїх доскакав, доповз. Забрали, евакуювали, все нормально, по-швидкому. Добре, що по нас не відкрили у вогонь у відповідь, тихо було: вони думали, що вибухнуло щось. Я не кричав, і завдяки цьому противник не відкрив вогонь».
Після реабілітації Олександр планує повернутися до свого підрозділу: буде можливість служити в штабі. Але спершу додому, до сім’ї: «Після поранення я чотири місяці не був удома. Потім вийшло вирватися на 10 днів. Потім знову лікування, сюди, потім приїдемо – ніби прийшли запчастини наших протезів. Зараз у мене тільки первинний, навчальний протез».
У латвійському реабілітаційному центрі військовим допомагають впоратися і з психологічними проблемами. Багатьом складно усвідомити, що жити, як раніше, вони вже не зможуть.
«Вони всі молоді чоловіки, і тепер їм доведеться жити зовсім по-іншому. Це дуже непросто. Хоча вони зберігають оптимізм, а це дуже важливо, – каже лікар-реабілітолог Зайґа Калнберза-Рібуле. – Тут не курорт: занять і тренувань багато, і вони всі дуже важливі. Вдома їм потрібно буде ще більше займатися – і так усе життя».
Серед поранених військових є зовсім молоді, 22-річні хлопці. З ними потрібно працювати особливо уважно, кажуть лікарі, щоб вони не втратили мотивацію. Про воєнні дії в Україні або про політику тут не говорять: зараз пацієнтам важливіше в буквальному сенсі встати на ноги. Але майже всі з цієї групи військових після лікування і реабілітації хочуть повернутися в зону конфлікту.
«Бійці, чия воля сильніша за тіло» – як готуються до марафону українські ветерани у фото
Оригінал публікації – на сайті проєкту Радіо Свобода з участю «Голосу Америки» «Настоящее время»