(Рубрика «Точка зору»)
Вражаючі успіхи української армії, що стали несподіванкою для світу (та й для самих українців), можуть мати одне неочікуване пояснення. Поки всі світові медіа та аналітики вказують на професійність Збройних Сил України, відповідальний вишкіл і вісім років реформ у армії (якщо рахувати від першого вторгнення в Україну навесні 2014-го року), глибша відповідь може бути протилежною.
Українські Сили оборони, які народ називає одним словом – армія, настільки успішні й боєздатні, бо складаються переважно з цивільних.
У 7 разів зросла чисельність української армії після 24 лютого 2022 року
Так, справді, за 8 років «гібридної» війни Україна здійснила вражаючі реформи в оборонній сфері, підготувала сучасне військо за духом і формою, та все ж воно було занадто малим для опору під час повномасштабного вторгнення.
У сім разів – таку цифру називають військові аналітики, коли говорять про збільшення чисельності української армії після 24 лютого 2022 року.
Це означає, що кістяк Збройних Сил становить професійна, добре навчена й вишколена армія, але математичну більшість у війську складають усе-таки вчорашні цивільні.
Це ті люди різних професій, які масово стояли в чергах перед військкоматами у перші дні вторгнення, та сотні тисяч мобілізованих у наступні місяці для комплектування військових частин.
Цивільна освіта і цивільний бекґраунд
Давайте ще раз обдумаємо цей факт – українська армія складається переважно з цивільних. Так, ці чоловіки й жінки вдягнені сьогодні у камуфляжну форму з шевронами, вони отримують заробітну плату від Міністерства оборони і носять зброю. Але у них цивільна освіта і цивільний бекґраунд, і кожен з них мріє про закінчення війни й повернення до звичного цивільного життя.
Відтак свою військову місію вони бачать тимчасовою – саме як службу, що має конкретний початок і кінець.
Фактично воюють люди з двома освітами
Вчителі, лісники, айтівці, лікарі, водії, пекарі, менеджери, перукарі, сталевари, будівельники, стилісти, офіціанти, співаки, фермери... – саме ці та інші цивільні професії сьогодні є основою української армії.
Вони воюють тимчасово, щоб згодом повернутися на своє звичне робоче місце, для них війна – це пауза у нормальному житті.
Що це означає на практиці?
Люди, які до 2022 року не були військовими, намагаються привнести у свій армійський побут навички і вміння з цивільного життя.
Хтось може професійніше збудувати бліндаж, хтось відремонтувати автівку, хтось пече хліб для взводу, інший стриже хлопців, хтось крутий у соцмережах і швидко може зібрати в аудиторії донейти на потрібну техніку, один порадить, як зняти біль у спині після носіння бронежилету, а комп’ютерник налаштує планшет для управління бойовим дроном.
У підсумку цілий підрозділ ситуативно краще виконує поставлені завдання і дає собі раду з налагодженням щоденного побуту. Бо ж у кожного вояка, крім новонабутої військової спеціальності, є ще один фах у кишені. Фактично воюють люди з двома освітами.
«Очі, що мріють виспатись» – як піхота захищає спокійні ночі і дні українців
Ініціативні й здатні до самостійного ухвалення рішень
У цього цивільного нутра сучасної української армії є ще один аспект. Він одночасно і позитивний і негативний: нові бійці українських Збройних Сил виховані не за військовими лекалами.
Це є системною перевагою над російською армією
Відповідно, вони погано адаптовані до армійської дисципліни, що є мінусом, але водночас вони ініціативні й часто у вирішальний момент беруть відповідальність на себе, що є безумовним плюсом.
Це є системною перевагою над російською армією, що мімікрує під власне тоталітарне суспільство, придушує будь-яку ініціативу і у всіх сферах тяжіє до надмірної централізації.
Поки російський солдат чекає наказу згори, український вояк сам ухвалює рішення, творчо використовує наявні засоби й озброєння, імпровізує, викручується, вигадує – і виходить переможцем із бою.
Армія вільних людей, що інтуїтивно відтворила свій архетип – козацьке військо Запорозьке
Мова також і про мотивацію: українці чітко розуміють, чому вони в армії – прийшли захищати свою землю.
Це армія вільних людей, що інтуїтивно відтворила свій архетип – козацьке військо Запорозьке.
Це надзвичайно потужний архетип: козак – людина, що брала меч у разі потреби, а в мирний час могла глядіти своє обійстя і обробляти поле. Сіяти й будувати, коли це можливо, але в момент загрози завжди мати шаблюку під рукою.
Портрет українського вояка нині – це козак, що воює у відкритому всім вітрам і протягам степу, але мріє про затишок дому.
Спогад про дім, мрія про дім напувають його силою, силу він також черпає з того, що вірить – війна не назавжди, вона тимчасово. Надійде ще час повернення додому.
Андрій Любка – письменник, волонтер
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
