Українська мова в часи СРСР. Друга хвиля «великої» українізації

Поштова листівка із зображенням мапи України «Carte de L’Ukraine». Червоним кольором позначено територію, яка потрапила до складу СРСР. Ця листівка була видана в Бельгії у 1930-х роках

(Рубрика «Точка зору»)

Якщо перша хвиля «великої» українізації 1920-х років мала впливових промоторів як у Кремлі (де хотіли зробити з радянської України свого роду «вітрину» успішного національно-культурного життя для Європи), так і в самій Україні (з числа членів колишніх лівих партій та групи «націонал-комуністів» у КП(б)У), то друга така хвиля, яка розпочалася з кінця 1950-х років, мала інших «спонсорів» і в Москві, і в Києві.

Йшлося про партапаратників високого рівня, чия молодість припала саме на 1920-і роки та чия свідомість формувалася саме в часи першої українізації. Далеко не всі представники цієї генерації мали український сентимент, проте для них Україна була не просто територією, а країною, хоч і радянською. «Союз непоборний радянських країн» – ця формула Максима Рильського (яка для самого поета була компромісом бажаного з реальним) становила собою норму для цієї категорії номенклатури.

Максим Рильський (1895–1964) – український радянський поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, літературознавець. Фото із книжки «Письменники Радянської України. Альбом портретів», виданої у 1928 році

Члени літературного об'єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) в 1926 році. (Сидять, зліва направо): Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко. (Стоять, зліва направо): Михайло Майський, Григорій Епік, О. Коваленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський. Об’єднання ВАПЛІТЕ було створене в Харкові в січні 1926 року. Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння кращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами – Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем – Аркадій Любченко. Організація змушена була самоліквідуватись 28 січня 1928 року. Члени ВАПЛІТЕ були одними з перших жертв репресій сталінського режиму

Не лише через українофільські настрої, сталінське «ламання об коліно» неросійських народів довело свою неефективність і під час Другої світової війни, і після неї. Тим більше в добу, коли розпочалася науково-технічна революція, масові кадри для якої можна було залучати лише з місцевої молоді. Без багатомільйонної армії науковців і техніків не розвивався б військово-промисловий комплекс. А ВПК – то було «святе»…

Із 1953 року українська мова знову зазвучала з високих трибун, а першими секретарями ЦК КПУ відтепер ставали тільки етнічні українці

Отож, із 1953 року українська мова знову зазвучала з високих трибун, а першими секретарями ЦК КПУ відтепер ставали тільки етнічні українці (чого не було навіть у 1920-х). У другій половині 1950-х почалася реабілітація репресованих достойників культури, публікація їхніх творів і книг деяких авторів, перед цим таврованих як «буржуазні націоналісти» (скажімо, Олександра Олеся). СССР змінювався; і якщо у Москві та загалом Росії постало покоління «дітей ХХ з’їзду», то в УРСР стала фактом поява «онуків» першої хвилі українізації, значно чисельніших за її «дітей» і менш схильних до догм внаслідок непослідовної, з відступами і «точковими» репресіями проти інакодумців, але десталінізації.

Спілку письменників у 1959 році очолив Олесь Гончар, чиї тодішні погляди резонували з ідеями націонал-комунізму двадцятих

Знаковим для початку другої хвилі «великої» українізації стало те, що Спілку письменників УРСР у 1959 році очолив Олесь Гончар, чиї тодішні погляди резонували з ідеями націонал-комунізму двадцятих.

А в 1961 році була заснована премія імені Шевченка (яка в 1969-му отримала статус Державної премії УРСР). Знаковою була і поява на межі 1959-60 років вільнодумного Клубу творчої молоді у Києві, а вслід за ним – у Львові й інших містах.

Видання «Кобзаря» до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Київ, 1 лютого 1964 року

Українізація-2: штрихи до портрету

Те, як розвивалися події з 1963 року, описав у статті «Українізація від Петра Шелеста. Він намагався утверджувати українську ідентичність» професор Петро Кралюк. Я ж зосереджусь на особистих враженнях юних літ від Шелестового «автономізму».

Петро Шелест обіймав посаду першого секретаря ЦК КПУ у період 1963–1972 років. Фото 1964 року

…У середині 1960-х у столиці з’являються рекламні щити українською мовою.

Реклама фільмів у Києві, 9 січня 1962 року

Навіть у ЦК КПУ на телефонні дзвінки відповідали українською мовою

А київські міліціонери з обладнаних гучномовцями будок на пожвавлених перехрестях у центрі міста чемно зверталися: «Громадянко, ви перейшли вулицю у недозволеному місці, підійдіть, будь ласка, до мене».

І навіть у ЦК КПУ на телефонні дзвінки, як розповідали мені люди старшого віку, відповідали українською мовою.

Художня виставка до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Київ, 8 березня 1964 року

…Вийшло друком чимало дивовижних дитячих книг, як українських авторів, так і перекладів. Перевидали у чотирьох томах твори Миколи Трублаїні, який першим (і чи не останнім) в українській літературі зі знанням справи і гарною мовою писав про Арктику, про життя її народів та пригоди моряків і полярників. З’явилися у перекладі Ольги Сенюк дві перші книжки Астрід Ліндґрен про Карлсона (третя на два десятиліття «застрягла» у видавництві); вони разюче відрізнялися від російськомовного перекладу: московський Карлсон ласує по-совєтському «какао» і «плюшками», а от український – «гарячим шоколадом» та «булочками з цинамоном», як і належить справжньому європейцеві. А «Чотири танкісти і пес»? Перша книга роману ще до появи телефільму на совєтському телеекрані вийшла українською. І таких прикладів багато.

…Освічена ж молодь зачитувалася, крім віршів Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча та цілого грона інших молодих поетів, ще й «Розповідями про неспокій» Юрія Смолича, «Неопалимою купиною» Юрія Колісниченка та Сергія Плачинди і «Чашею Амріти» Олеся Бердника. Не дивно: Смолич розповідав про українську культуру 1920-х і початку 1930-х, про її чільні, майже невідомі загалові постаті, більша частина яких стала жертвами Великого терору; наприкінці книги автор обіцяв у другій частині «Розповідей…» написати про самого Винниченка! Не вдалося…

Гімназист Юрій Смолич, майбутній письменник. Жмеринка, 1918 рік

А хто подужав прочитати двотомний роман Юрія Смолича «Реве та стогне Дніпр широкий», мали змогу ознайомитися з провідними постатями подій 1917–18 років у Києві: Грушевським, Винниченком, Петлюрою, братами П’ятаковими, Муравйовим та іншими; звісно, роман ніс на собі тавро певної ідеології, але письменник й учасник тих подій раз-у-раз перемагав у Смоличеві «солдата партії», відтак Ленін, який з’являється лише на кількох сторінках, постає як закінчений психопат, Муравйов – як кат Києва, Винниченко – як химерний політикан. І, зрештою, саме з цього роману моє покоління мало змогу у старших класах школи дізнатися про трагедію Крут. А «Неопалима Купина» розповідала про Роксолану, Лисавету Гулевичівну, Феофана Прокоповича, Максима Березовського й Артема Веделя – знов-таки, невідомих майже нікому, крім фахівців, діячів доби козацької України. Та й про українця Сергія Корольова, головного конструктора ракет, також. Нарешті, фантастична феєрія Бердника виводила читача не у холодний матеріалістичний космос, а у Всесвіт культур, серед яких українська посідала поважне місце, не гірше за інших.

У другій половині 1960-х у Києві з’явилися перші українські рок-гурти – «Березень», «Дзвони», «Еней»

…Варто згадати й практику дублювання російських фільмів на телебаченні, коли навіть персонажі серіалу «Щит і меч» заговорили українською.

…А у другій половині 1960-х у Києві з’явилися перші українські (й україномовні за значною частиною репертуару!) рок-гурти – «Березень», «Дзвони», «Еней» та кілька інших…

Рок-гурт «Березень», створений у 1965 році

Ресторан «Червона рута» в Києві, 22 липня 1980 рік

Досвід, який не міг не спрацювати

Звісно, ту добу не випадає ідеалізувати. Бо ж паралельно розвивалися значно потужніші процеси деукраїнізації України, передусім східної, центральної та південної (через систему освіти, телебачення, пресу, службу юнаків в армії тощо) і уніфікації її міст під отой самий сакраментальний «общий аршин».

Не можна забувати про вибіркові арешти яскравих представників молодої генерації інтелігенції і на початку, і в середині 1960-х

І не можна забувати про вибіркові арешти яскравих представників молодої генерації інтелігенції і на початку, і в середині 1960-х, і про цькування Олеся Гончара за роман «Собор». А також і про формальний у багатьох випадках характер українізації (так, школа, де я вчився з 5-го класу, вважалася «з українською мовою навчання», але з чотирьох паралельних класів «українізованим» був лише один, а на додачу в цьому моєму класі керівницею була… вчителька російської мови та літератури).

Часом українська культура навіть контрнаступала... Завдяки не так Шелесту, як цілій когорті подвижників, які за свою діяльність зазнали більших чи менших репресій

За умов «відлиги» і пізніше певний час точилася нерівна боротьба двох культур: загальносовєтської, яка була формою імперсько-російської культури, й української радянської (з певними вкрапленнями нерадянської української культури).

На перший погляд, ця боротьба в історичному сенсі виглядала безнадійною, але вона була фактом – і часом українська культура навіть контрнаступала, виходячи на нові обшири. Завдяки не так Шелесту, як цілій когорті подвижників, які за свою діяльність зазнали більших чи менших репресій – від звільнень з роботи до смерті у таборах брежнєвського ҐУЛАҐу.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Наступ на українську мову: Україна проти Малоросії

А головний, як на мене, підсумок тієї доби полягав у появі нової генерації людей, для яких Україна не була просто територією. Тим, хто закінчив школу на початку 1970-х, на час перебудови виповнилося 30 років. І здобутий ними у юному віці досвід «великої» українізації не міг не спрацювати – і спрацював у 1989–91 роках.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

«Мовний майдан» 2012 року, який передував Революції гідності (40 фотографій)

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Боротьба за українську мову – це боротьба за існування Української держави»