Доступність посилання

ТОП новини
10 серпня 2020, Київ 20:11

Подання до КСУ проти Закону про державну мову України містить маніпуляції та підміну понять – юристи


Банер «Руки геть від закону про мову!» на мосту над Алеєю Героїв Небесної сотні, вивішений активістами спільноти «Мова об’єднує» під час акції «Руки геть від закону про мову!». Київ, 28 червня 2020 року

(Рубрика «Точка зору»)

Володимир Марковський, Руслан Тополевський, Ірина Андрусяк – кандидати юридичних наук

7 і 9 липня 2020 року в Конституційному Суді України у формі усного провадження розпочнеться слухання справи за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25.04.2019 року. Відсутність правового обґрунтування тверджень, маніпуляції та підміна понять є основними наративами конституційного подання, спрямованого проти Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25.04.2019 року (далі – Закон про державну мову).

Суб’єкт права на конституційне подання – 51 народний депутат України – намагається довести, що вказаний Закон про державну мову нібито порушує права національних меншин на вживання рідної мови, чим дискримінує російськомовних громадян України, а тому вимагає від КСУ визнати цей Закон неконституційним.

Відтак вважаємо за необхідне звернути увагу українських громадян і наукової спільноти на це конституційне подання, основою якого є не юридична аргументація, а відсутність правового обґрунтування тверджень, маніпуляція та підміна понять.

Отже, спочатку про відсутність правового обґрунтування тверджень, якими оперують автори конституційного подання. Юридичною мовою основними вадами указаного конституційного подання ексрегіоналів є те, що більшість із його тез не містять обґрунтованих правових тверджень, або ж побудовані на припущеннях, що не є правовим обґрунтуванням неконституційності оспорюваного акта. Згідно з офіційним тлумаченням Конституційного Суду України (далі – КСУ), припущення не можна вважати правовим обґрунтуванням тверджень щодо неконституційності законодавчого акта.

Так, на сторінці 3 конституційного подання міститься перелік статей Закону про державну мову, які, на думку суб’єкта права на конституційне подання, суперечать Конституції України. Серед указаного – частина 10 статті 1 Закону про державну мову, якої не існує, адже стаття 1 цього Закону містить усього 8 частин.

Суб’єкт права на конституційне подання вказує на статті 2 та 3 Закону про державну мову, які, на його думку, є неконституційними (див. 4-й абзац на стор. 3), однак далі жодної згадки чи будь-якого твердження щодо вказаних статей в тексті конституційного подання взагалі немає. Водночас саме в 2-й і 3-й статтях Закону про державну мову визначено сферу дії та завдання цього нормативно-правового акта.

Відсутність у поданні правового обґрунтування тверджень стосовно неконституційності певних положень нормативно-правового акта унеможливлює подальший розгляд КСУ такого подання

Йдеться про те, що в конституційному поданні не дотримано імперативної норми, передбаченої частиною третьою статті 51 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017 (далі – Закон про Конституційний Суд), про необхідність обґрунтування тверджень щодо неконституційності оскаржуваного правового акта (його окремих положень). Відсутність у конституційному поданні правового обґрунтування тверджень стосовно неконституційності певних положень нормативно-правового акта унеможливлює подальший розгляд КСУ такого подання. Адже, відповідно до Закону про Конституційний Суд, саме на суб’єктові права на конституційне подання лежить тягар доказування. Якщо уважно проаналізувати подання, стає зрозуміло, що автори подання вирішили не обтяжувати себе такою дрібничкою, як обґрунтування тверджень щодо неконституційності законодавчого акта. Іншими словами, твердження про неконституційність є, а от обґрунтування неконституційності – немає.

Аналогічна ситуація, коли суб’єкт права на конституційне подання вказує на те, що положення статей 24-26 Закону про державну мову не узгоджуються з правовою позицією КСУ, висловленою у справі про розповсюдження іноземних фільмів, – Рішення КСУ від 20.02.2007 №13-рп/2007. Твердження є, а от його правового обґрунтування немає (абзац 3 на сторінці 8). Відтак тягар доведення необґрунтованих тверджень замість суб’єкта права на конституційне подання лягає на КСУ, що не відповідає його призначенню як органу конституційної юрисдикції.

Футболка з написом «Нас єднає єдина державна мова» під час засідання Верховної Ради України. Київ, 25 квітня 2019 року. Цього дня депутати ухвалили закон про українську мову
Футболка з написом «Нас єднає єдина державна мова» під час засідання Верховної Ради України. Київ, 25 квітня 2019 року. Цього дня депутати ухвалили закон про українську мову

Далі – про маніпуляції авторів конституційного подання. Маніпулятивною, власне, є мета звернення до КСУ групи народних депутатів. У конституційному поданні вони зазначили, що Закон про державну мову порушує права національних меншин, хоча цей Закон не призначений для регулювання мовних прав меншин. Тобто предмет правового регулювання Закону про державну мову – це, власне, «функціонування і застосування української мови як державної» (частина 1 статті 2 Закону про державну мову), але не мови меншин чи корінних народів. Інститут державної мови має своє особливе призначення у сфері публічних відносин. На це неодноразово вказував у своїх рішеннях КСУ.

Так, на сторінці 3 конституційного подання вказано, що Законом про державну мову «не врегульовується порядок застосування мов національних меншин в Україні, розвиток, використання і захист яких гарантований з боку держави, що в цілому суперечить положенням статей 10, 11, частини 1 статті 20, частини третьої статті 22, частини першої-другої статті 24 Конституції України». Проте, відповідно до частини 1 статті 2 Закону про державну мову, вказаний акт регулює функціонування і застосування української мови як державної у сферах суспільного життя на всій території України. У частині 3 статті 2 Закону про державну мову зазначено: «Порядок застосування кримськотатарської мови та інших мов корінних народів, національних меншин України у відповідних сферах суспільного життя визначається законом щодо порядку реалізації прав корінних народів, національних меншин України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом». Тобто вказаний Закон урегульовує порядок застосування державної мови в Україні, однак безпосередньо не стосується правового регулювання мов національних меншин і корінних народів, які регулюються іншими законами.

Правовий режим застосування мов національних меншин і корінних народів в Україні встановлюється іншими законами. Зокрема, в Україні чинний Закон «Про національні меншини» від 25.06.1992 (далі – Закон про нацменшини 1992 р.), який, власне, і врегульовує питання, пов’язані з правами вказаних груп українського суспільства (національних меншин), хоча і є морально застарілим. Крім того, чинним є Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15.05.2003, спрямований на охорону і розвиток регіональних мов або мов меншин.

Під час всеукраїнської акції «Мова об'єднує» з нагоди початку дії закону про державну мову. Київ, 16 липня 2019 року
Під час всеукраїнської акції «Мова об'єднує» з нагоди початку дії закону про державну мову. Київ, 16 липня 2019 року

За елементарним підрахунком зрозуміло, що в сфері правового регулювання мовних відносин є 2 спеціальні закони, метою яких є законодавче регулювання використання мов національних меншин в Україні. Окрім того, правове регулювання застосування мов меншин відбувається на основі статей 10, 11 та 53 Конституції України.

Законодавче регулювання мовних відносин щодо застосування державної мови здійснюється на основі Закону про державну мову 2019 року.

Вказане більше схоже на неправдиву інформацію, яку намагаються подати КСУ та українському суспільству

Цілком маніпулятивне твердження без наведення жодного юридичного факту міститься і на третій сторінці конституційного подання (перший абзац). Автори конституційного подання зазначають (але не доводять), що положеннями низки статей Закону «створюється атмосфера нетерпимості до мовного різноманіття, історично притаманного єдиному багатонаціональному народу України». Вочевидь, підставою для таких «сміливих» заяв мають бути якісь реальні факти, підкріплені, скажімо, судовими рішеннями. Одначе, на яких засновках зроблені такі висновки про «атмосферу нетерпимості до мовного різноманіття», залишається лише здогадуватися. Тобто вказане більше схоже на неправдиву інформацію, яку намагаються подати КСУ та українському суспільству. Особливо з огляду на дату набуття чинності вказаним Законом (16.07.2019) та дату, якою зареєстроване подання в КСУ (21.06.2019). За твердженням суб’єкта права на конституційне подання, «атмосфера нетерпимості до мовного різноманіття» створена за місяць до набрання чинності законодавчим актом. Виникає питання, чи не передчасно зроблений такий висновок?

Поняття «російськомовні громадяни» не є юридичним і, відповідно, не може використовуватися для юридичної аргументації

Про підміну понять. На сторінці 4 (передостанній абзац конституційного подання) суб’єкт права на конституційне подання стверджує, що положення вказаного Закону про державну мову «фактично означають дискримінацію російськомовних громадян України за мовною ознакою» тому, що положеннями цього Закону «передбачається поряд з українською мовою функціонування тільки кримськотатарської мови як корінного народу, англійської мови та інших офіційних мов Європейського Союзу». Треба зважити на те, що поняття «російськомовні громадяни» не є юридичним і, відповідно, не може використовуватися для юридичної аргументації. Тобто суб’єкт права на конституційне подання намагається підмінити юридичні поняття неюридичними.

Із конституційного подання очевидно, що поняття «національні меншини» та «російськомовні громадяни» для суб’єкта права на конституційне подання визначаються як тотожні, що, м’яко кажучи, не відповідає істині і є маніпулюванням правовими, приміром, «національні меншини», та неправовими, як-от «російськомовні громадяни», категоріями. Такі свідомі маніпуляції із указаними поняттями можна трактувати як неповагу до представників національних меншин, які є українськими громадянами (і далеко не усі є російськомовними) і не бажають ідентифікувати себе із так званим «русским миром». Зазначене виглядає і як зневага до українців, яких суб’єкт права на конституційне подання називає «російськомовними громадянами» і намагається ототожнити із так званим «русским миром», що завдав стільки лиха усім без винятку громадянам України.

Під час «Мовного майдану». Біля будівлі Українського дому в Києві, 4 липня 2012 року
Під час «Мовного майдану». Біля будівлі Українського дому в Києві, 4 липня 2012 року
Немає сумнівів, що питання статусу російської мови розглядається з боку керівництва Російської Федерації як життєво важливий чинник пропаганди проти України

Суб’єкт права на конституційне подання стверджує, що «Законом про державну мову встановлюються дискримінаційні положення по відношенню до російської мови та до інших мов національних меншин, які не є офіційними мовами Європейського Союзу» (див. 5-й абзац на сторінці 5 конституційного подання). Відтак суб’єкт права на конституційне подання намагається стверджувати, що вживання у різних сферах суспільного життя поряд із українською англійської та інших мов Європейського Союзу порушує права і свободи всіх інших корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні, зокрема найбільшої етнічної меншини в Україні – росіян. Попри очевидну абсурдність такого умовиводу, все ж запропонуємо контраргумент цієї маніпулятивної тези. Як відомо, угорська, чи, приміром, румунська національні меншини проживають в Україні, водночас такі держави, як Румунія і Угорщина, є членами Європейського Союзу. Проте важливим тут є інше, а саме – те, що Україна в своїй Конституції закріпила стратегічний курс держави на набуття повноправного членства в НАТО і Європейському Союзі – див. преамбулу Конституції України, статті 85, 102, 116. Чи є це об’єктивним обґрунтуванням для того, щоб українські діти вивчали мови ЄС? На нашу думку, так, адже йдеться про цивілізаційний вибір України та реалізацію державної стратегії, що є частиною сучасної конституційної доктрини.

Під час пікетування Київської міськради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року
Під час пікетування Київської міськради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року
Питання, порушені в поданні, спрямовані найперше на протидію утвердженню української мови як державної мови в Україні, а саме подання має політичний характер

Немає сумнівів, що питання статусу російської мови розглядається з боку керівництва Російської Федерації як життєво важливий чинник пропаганди проти України та посилення тут свого впливу, і частина «soft power», про що, власне, і свідчить це конституційне подання. Тому питання, порушені в цьому конституційному поданні, спрямовані найперше на протидію утвердженню української мови як державної мови в Україні, а саме подання має політичний характер.

З огляду на вказане, виникає враження, що насправді автори конституційного подання намагаються зашкодити належному законодавчому забезпеченню статусу української мови як державної, а не захистити права національних меншин в Україні. З цією метою використовується метод софістики, коли хибні міркування видаються за істинні. Крім того, такий поспіх у підготовці конституційного подання найкраще засвідчує намагання проросійського лобі в Україні зашкодити належному забезпеченню статусу української мови як державної, яка, за офіційною правовою позицією КСУ, є частиною конституційного ладу.

Нас непокоїть ще один факт. Станом на сьогодні урядом не призначено Уповноваженого із захисту державної мови

Окрім цього, нас непокоїть ще один факт, що може дуже негативно вплинути на перебіг аналізованого конституційного провадження. Річ у тому, що станом на сьогодні урядом не призначено Уповноваженого із захисту державної мови, основним завданням якого, відповідно до статті 49 Закону про державну мову, є, власне, захист державної мови. Цілком можливо, що таке затягування в уряді із призначенням Уповноваженого із захисту державної мови якраз і може бути пов’язано із небажанням належно забезпечити повноцінну реалізацію статті 10 Конституції України про статус української мови як державної у цьому конституційному провадженні.

Володимир Марковський – доцент кафедри теорії та історії держави і права, конституційного та міжнародного права Львівського державного університету внутрішніх справ

Руслан Тополевський – доцент кафедри теорії та історії держави і права, конституційного та міжнародного права Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

Ірина Андрусяк – доцентка кафедри теорії, історії та філософії права Інституту права, психології та інноваційних технологій Національного університету «Львівська політехніка», кандидатка юридичних наук

У тексті збережено орфографію та виділення авторів

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Володимир Марковський

    Доцент кафедри теорії та історії держави і права, конституційного та міжнародного права Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, фахівець з мовного законодавства, брав участь у конституційному провадженні щодо конституційності Закону України «Про освіту» від 5 вересня 2017 року.

  • Зображення 16x9

    Руслан Тополевський

    Правозахисник, експерт Центру правових та політичних досліджень «СІМ», доцент кафедри теорії та історії держави і права, конституційного та міжнародного права Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент, старший науковий співробітник Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України. Сфера наукових інтересів: права людини, право на приватність, свобода мирних зібрань, захист правозахисників та громадських активістів, legal tech, юридична футурологія, джерела права.

  • Зображення 16x9

    Ірина Андрусяк

    Кандидатка юридичних наук, доцентка кафедри теорії, історії та філософії права Інституту права, психології та інноваційних технологій Національного університету «Львівська політехніка». У 2017 році захистила дисертацію на тему «Ідея ґендерної рівності в українській правовій думці другої половини XIX ст.». Сфера наукових інтересів: права людини, правове забезпечення ґендерної рівності, правове забезпечення професійної діяльності, логіка. Як правозахисниця формує наукову парадигму про важливість дотримання прав людини як єдиної загальносвітової цінності в наукових дослідженнях, у викладацькій діяльності. Є членкинею Центру з дослідження правових проблем розвитку громадянського суспільства Київського регіонального центру Національної академії правових наук України.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG