«Домовини не було, яму викопали в садочку – так і поховали сина». Історії чотирьох дітей, яких убила Росія

Наталя Куліді

494 дитини загинули в Україні внаслідок збройної агресії Росії. Такими є дані Офісу генерального прокурора України станом на 21 липня. Втім, вони не остаточні, адже долі не всіх дітей відомі, процес ідентифікації та встановлення фактів загибелі триває, а російські війська продовжують атакувати цивільне населення України. Про це повідомляють очевидці, влада і журналісти. Москва від початку повномасштабного вторгнення заперечує цілеспрямовану атаку на цивільних, попри наявність свідчень і доказів цього. ​В цьому тексті згадуємо хлопців та дівчат, рідні міста та села яких опинилися в окупації російських сил. Настя Порохня – з Пологів Запорізької області, Сергій Гончарук – з Новоселівки-3, що на Донеччині; Поліна Ковальова та Кирило Раізов – з Маріуполя, також Донеччина.

Текст підготовлений платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.​

Була закохана в музику та мріяла про кар’єру архітекторки. 17-річна Настя Порохня

Настя Порохня. Фото з особистого архіву родини

Олександр та Оксана з міста Пологи одружились понад 20 років тому. Від початку вони хотіли стати батьками хлопчика. Втім, народилися три донечки: у 2003-му – Тетяна, 11 листопада 2004-го – Анастасія, наймолодша Олександра з’явилась на світ у 2012 році.

Настя Порохня у дитинстві. Фото з особистого архіву родини

Настя росла запальничкою.

«Завжди згадую її усмішку та сміх. Ми жили недалеко одне від одного. Наша бабуся працювала у садочку. Вона відводила нас туди. Пам’ятаю, як бабуся летіла вперед, а ми з Настею позаду – наче дві повітряні кульки», – розповідає Андрій Порохня, двоюрідний брат Насті.

Разом вони проводили багато часу – гуляли, займались спортом, робили театр тіней.

Насті подобалося бути в центрі уваги, вона мала багато друзів. З найкращою подружкою товаришувала понад десять років.

«Ми розуміли одна одну, відчували. За десять років жодного разу не сварились. Ходили в гості, влітку катались на велосипедах, займались йогою. Разом зустрічали світанки», – розповідає подруга Анастасія Багута.

Настя Порохня закінчила музичну школу й була просто закохана в музику, як і її старша та молодша сестри.

«Тато нам грав на гітарі, ми всідались навколо, а він співав. Мама в дитинстві хотіла грати на фортепіано, але їй батьки не дозволили. Це їхнє захоплення втілилося у нас: я граю на фортепіано та співаю, як і Настя», – розповідає Тетяна Порохня.

Настя Порохня разом з молодшою сестрою Сашею. Фото з особистого архіву родини

Також Насті подобалось малювати, створювати речі для декору, планувати дизайни приміщень. Дівчина мріяла стати архітекторкою. Хотіла вчитися в Києві.

Настя Порохня разом з родиною. Фото з особистого архіву родини

Тетяна, старша сестра Насті, навчалась у Дніпрі. Якщо у дитинстві вони були не дуже дружні, то після переїзду стосунки стали кращими.

«Настя приїздила до мене у Дніпро. Ми проводили вечори разом, катались містом. Сестра любила швидкість. Їй подобалось слухати музику з відчиненими вікнами», – говорить Тетяна Порохня.

За її словами, з молодшою сестрою Сашею у Насті завжди були дуже теплі стосунки.

«Пам’ятаю, як я приїхала, а вони вдвох лежать та обіймаються. Питаю: «А мене обняти?». Вони сміялись та відповідали: «Тут місце тільки для нас двох». У Насті з Сашею був якийсь контакт», – каже Тетяна.

Настя допомагала молодшій сестрі робити домашні завдання. Вдвох вони ходили збирати квіти, грались із песиком – одним із улюбленців сестер був маленький йоркширський тер’єр.

Настя Порохня. Фото з особистого архіву родини

У листопаді 2021-го Настя Порохня відсвяткувала свій 17-й день народження.

«Хлопці біля Насті крутились завжди. Сестра була дуже гарна, струнка, з довгими ногами. Але вона казала, що їй не потрібні стосунки, що вона сильна та незалежна, а як буде дорослою, то житиме з песиком», – говорить Тетяна Порохня.

На початку 2022-го Настя Порохня з подружкою Настею Багутою планували, як закінчать 11-й клас та вступлять в університети. До Дня Валентина вони обмінялись подарунками. Настя подарувала подрузі листівку із сердечком та словами «Ти пахнеш, ніби любов».

Настя Порохня. Фото з особистого архіву родини

«24 лютого, коли почалась повномасштабна війна, я була у Дніпрі. Зранку чула вибухи, подзвонила батькам, сказала, що почався наступ. Але вони з мене посміялись, сказали, що я жартую. Я вирішила, що буду їхати додому», – розповідає Тетяна Порохня.

Противник вже просувався до міста Пологи Запорізької області. На початку березня там зникли електроенергія та водопостачання. Родина облаштувала підвал, де переховувалась.

Електрика у місті з’явилась 14 березня.

«Тоді на вулиці була така гарна погода – тепло, сонечко світило. Перед цим йшли дощі, похмуро було. Настя вирішила прибирати вдома, ще й електрика для цього була. Сестра пропилососила. На задньому подвір’ї викидала сміття, і от у цей момент прилетіли касетні боєприпаси», – згадує Тетяна Порохня.

Уламки перебили Насті хребет, легені. Коли дівчину везли в лікарню, вона ще була жива. Та, щойно Настю переклали на кушетку, її серце зупинилося.

Настя Порохня. Фото з особистого архіву родини

«Лікар потім сказав, що якби сестру врятували, вона б назавжди залишилась в інвалідному кріслі. Травми були важкі», – згадує Тетяна Порохня.

Настю поховали 15 березня 2022 року. Через обстріли священник не проводив обряд на кладовищі, лише в церкві.

Наступного дня, коли родичі хотіли навідати могилу, під їхнім будинком уже стояли російські танки.

«Кулемети наставляють на тебе, і ти не можеш поворухнутись. Нічого. На дев’ятий день, коли не стало Насті, помер наш маленький цуцик. Його загризли собаки. І от тепер вона на небі з собачкою – як їй і хотілось», – каже Тетяна Порохня.

На початку квітня родина виїхала з Пологів. Там залишились лише бабуся та дідусь. Вони опікуються могилою своєї онуки.

«Бабуся з дідусем кажуть, що хтось ходить до Насті на кладовище кожної неділі. Та ми не знаємо, хто. У кого не спитаємо – ніхто не знає», – каже Тетяна.

Настя Порохня (зліва) разом з сестрами та мамою. Фото з особистого архіву родини

Батьки Насті важко пережили останній рік. Як тільки згадують її, плачуть. Подруга Анастасія Багута забрала на згадку рамку та ту саму останню листівку. Хоче зробити тату, де будуть слова, які Настя для неї написала – «Ти пахнеш, ніби любов».

Настя Порохня. Фото з особистого архіву родини

«Він брався, і все одразу виходило». 17-річний Сергій Гончарук

Сергій Гончарук. Фото з особистого архіву родини

Сергій Гончарук ріс у багатодітній родині. Мав старших братів Едуарда та Анатолія, молодших братів та сестер – Антона, Вову, Поліну та Варвару. Велика родина Світлани та Юрія Гончаруків жила на Донеччині в селі Новоселівка-3.

Сергій був третім сином Світлани. Народився 26 листопада 2004 року.

«Старші хлопці були темненькі, а Сергій – світлий такий. Як підріс, мав білі-білі кучері, блакитні очі, довгі вії. Всі казали, що він – дівчинка», – розповідає Світлана Гончарук.

Сергій ріс біля двох старших братів. Найстарший Едуард любив бавитись із немовлям, постійно брав його на ручки.

«Від старших братів багато іграшок позалишалось. Сяде Сергій з машинками та «бррр-брррр» – так міг весь день гратись», – говорить Світлана Гончарук.

До року Сергій вже ходив. Розмовляти почав швидко. Хлопчик відвідував садочок. Перед першим дзвоником у школі знав усі букви, добре рахував і з нетерпінням чекав на навчання.

«Садочок був при школі, він бачив, як дітки туди ходять. Гуляв та дружив зі школярами, тому сильно сам хотів сісти за парту», – розповідає мама.

Сергій Гончарук. Фото з особистого архіву родини

Клас у місцевій школі був маленький – дві дівчинки та чотири хлопчики. Сергій товаришував із усіма.

«Ми навчались в одному класі, завжди ходили гуляти після школи. Займались на спортивному майданчику, разом ходили в магазин, катались на велосипедах. Сергій був дуже світлою людиною, дружелюбною, доброю та чесною», – розповідає Данило Кравченко, найкращий друг Сергія. Разом вони займались на перекладині, Сергію це подобалося.

Вдома хлопець охоче допомагав батькам та братам.

«На городі щось викопати, принести воду з криниці, покосити, підбити щось, полагодити – це були обов’язки Сергія та інших братів», – ділиться мама.

«Він завжди приїжджав до дідуся з бабусею, допомагав нам картоплю садити, сіно прибирати. Чуйний такий: як щось попросиш, обов’язково це зробить. Багато усміхався. Я ніколи не бачила його в поганому настрої», – згадує племінника рідна тітка Людмила Кошель.

Сергій Гончарук під час занять спортом. Фото з особистого архіву родини

Коли в сім’ї народились дві молодші сестри, Сергій охоче проводив із ними час. Брав на прогулянки, влаштовував сестрам фотосесії – у хлопця виходило гарно фотографувати.

«Дуже цікавився кухнею. Коли я готувала щось, він поряд сидів. Питав, що я роблю, навіщо, намагався допомагати. Міг і сам щось приготувати. Елементарно – навіть гарно посмажити яєчню, не просто, а з чимось – салом, помідорами, ковбасою, міг зробити гарний омлет. Якийсь час навіть хотів на кухаря вчитись, щоб працювати потім коком на кораблі. Та передумав, бо вважав, що там вчаться самі дівчата», – говорить Світлана Гончарук.

Врешті юнак вирішив, що піде навчатись на електрозварювальника. Вступив у Торецький професійний ліцей, який раніше закінчив його старший брат. Сергій жив у гуртожитку, додому приїздив на вихідні.

«Легко його відпустила на навчання, бо знала, що у Сергія все буде добре. Коли приїздив на вихідні, я завжди розпитувала, як справи. Він охоче розповідав. Йому подобалося вчитись, особливо полюбляв практику. Приїздив додому та радісно говорив: «Ми сьогодні таку зварку варили!» – пригадує Світлана Гончарук.

«У когось щось не вдавалося, а він брався – і все одразу виходило. Спілкувався з усіма. Брав участь у всіх заходах, дуже здібний. Одного разу сказав, що після закінчення хоче вступати на психолога», – говорить Олена Приходько, майстриня виробничого навчання ліцею.

На всі свята за збережені зі стипендії гроші Сергій купував рідним маленькі подарунки – особливо молодшим сестрам.

Сергій Гончарук. Фото з особистого архіву родини

24 лютого 2022 року Сергій був удома у селі, канікули у ліцеї продовжили через карантин.

Вранці Світлана поїхала на роботу.

«Чула стрілянину, але ми 12 років жили у сірій зоні – за 5 кілометрів від окупованих територій Донецької області, для нас такі звуки не були незвичні», – говорить вона.

Зрозумівши, що почався повномасштабний наступ Росії, жінка повернулась додому. На той момент із чоловіком вона розлучилась, старший син жив у Києві. Світлана залишалась вдома із шістьма дітьми. Разом зі старшими хлопцями взялись за облаштування підвалу: занесли всередину ліжка, столи, білизну, їжу, поставили буржуйку.

Коли обстріли частішали та сильнішали, родина залишалась там надовго.

«Додому вже майже не ходили. Наше село взяли в напівкільце – евакуації не було, бо трасу відрізав ворог. Можна було лише якось полями вибратись. Я з дітьми залишилась, до нас прийшов сусід. Бабуся, яка жила через будинок, заходила. Родини кооперувались між собою. На вулиці в нас, можливо, людей 15 залишались», – згадує перші місяці повномасштабної війни Світлана Гончарук.

Сергій Гончарук. Фото з особистого архіву родини

Зі старшим братом Толіком Сергій допомагав тваринам, яких не було кому доглянути.

«Люди поїхали, корову кинули. Вона кричала і вдень, і вночі. «Мамо, ми підемо її відв'яжемо, ми не можемо це слухати. Мамо, там собака лишилася прив’язана, потрібно її погодувати. Мамо, там свині. Потрібно їх погодувати». Я їх сварила, щоб вони менше ходили селом. Але Сергій з Толіком нічого не боялись, може, не розуміли, що таке смерть», – каже Світлана.

Зранку 23 квітня в селі було тихо. Сергій з Толіком у будинку пили каву, а Світлана годувала молодших дітей у підвалі. Через пів години почався обстріл.

«Сусід забіг: «А де хлопці?». Виявилось, що Сергій з Толіком потім пішли по воду. Обстрілювали нас, мабуть, із літака. Ми лише чули, як падали снаряди. Я тоді ще нічого не відчувала, не непокоїлась. Дві з половиною години ми сиділи, був приліт поряд з підвалом. Я заспокоювала дітей. Коли обстріл закінчився, сусід пішов шукати хлопців. Він швидко повернувся, дивиться на мене і мовчить», – говорить Світлана.

– Хто? – спитала вона.

– Сергій…, – відповів сусід.

Юнак, ніби лялька, лежав біля криниці. Анатолія поряд не було.

«Сергія на мотоциклі відвезли додому. Хлопці шукали Толіка, а я тим часом обмивала дитину. Яму викопали в садочку, домовини не було – так і поховали сина під вечір», – каже мама.

Вночі Світлана зібрала всіх своїх дітей, о п’ятій ранку через поле вона вийшла з села полями. Далі завдяки старшому синові сім’ю вивезли до евакуаційного потяга.

Сергій Гончарук. Фото з особистого архіву родини

Родина виїхала 24 квітня, а 3 травня село захопили російські сили.

«Сергія ніхто не перепоховував, він там у садочку лежить… Я встигла схопити шкільний випускний альбом. Хтось із дітей – телефон, хтось барсетку, хтось ланцюжок на руку. І все…», – каже Світлана.

Анатолія так і не знайшли. Про долю старшого сина Світлана не знає, але сподівається, що він живий.

Нині родина мешкає на Київщині, орендує приватний будинок.

«Коли обмивала Сергія, я не плакала. Кричала та ревіла, як вже опинилась у безпеці. Тепер іноді, коли всі розходяться спати, я залишаюся сама і починаю думати: а де мої сини? Ми досі не змогли нормально поховати Сергія. А про Толіка взагалі нічого не відомо...», – каже Світлана.

«Життєрадісна непосида». 5-річна Поліна Ковальова

Поліна Ковальова. Фото з особистого архіву родини

Від першого шлюбу Ірина Лєбєдь з Маріуполя мала донечку Настю. У 2012 році вона розлучилася з чоловіком, невдовзі створила нову родину з Артемом Ковальовим. Обоє працювали на металургійному комбінаті. Чоловік був електриком, а жінка – машиністкою котельного обладнання.

«Першою донькою я довго не могла завагітніти, лікувалась. Із Артемом завести малюка вийшло з першої спроби. Моя лікарка так цьому здивувалась», – розповідає Ірина Лєбєдь.

Одружувалась пара, вже коли Ірина була вагітна. Усе минало легко, аналізи були добрі. Поліна народилась 11 листопада 2016 року.

«Ми сильно кохали одне одного, Поліна була дитиною нашої любові. Дуже очікувана та бажана», – говорить Ірина.

Поліна Ковальова з мамою. Фото з особистого архіву родини

Немовля називали «Бусінкою», бо на одному з вушок дитина мала родимку.

«Донька була неспокійна. Вона ще в животі так танцювала, танцювала. Як народилась, теж – постійне шило в попі», – згадує мама.

«Ірина з Артемом хотіли, щоб я була хрещеною, а я вагалась. За чотири місяці ж дізналася, що сама вагітна. Хотіла покликати пару в куми, а вони тоді наполягли, щоби таки стала хрещеною для Полінки. Так і росли у нас двоє дівчаток – Поліна та Варвара – з різницею у чотири місяці. Подружки нерозлийвода. Поліна розмовляла та мислила як доросла людина», – розповідає хрещена Олена Приходько.

У чотири місяці Поліна вже сиділа, перші кроки зробила у дев’ять місяців. Вільно заговорила вже у садочку після того, як їй виповнилось два рочки.

Поліна Ковальова з мамою, татом та сестрою. Фото з особистого архіву родини

«Життєрадісна така. Непосида. Зверталася до мене просто Льоша», – говорить хрещений Поліни Олексій Нужда.

Він часто бачився з дівчинкою, бо проводив багато часу з її батьком.

«Поліна була завжди разом зі своєю старшою сестрою Настею. Прокидались обов’язково разом. Старша – до школи, молодша – до дитсадочка. Тільки прийде Полінка з садка: «А де Настя? Її немає?» – говорить мама дівчаток Ірина Лєбєдь.

Батьки намагались доньок однаково тішити, купували їм схожі іграшки та одяг. Іноді дарували великі подарунки одразу на двох – наприклад, ляльковий будиночок.

«Вони дуріли – як діти одного віку», – згадує мама.

Влітку Артем з Іриною та доньками їздити на море. Взимку багато гуляли засніженими вулицями Маріуполя, відвідувала майданчики з гойдалками. Особливо до душі було відпочивати поблизу Драмтеатру.

«Як була хвилина, ми завжди кудись їздили. Ніколи такого не було, щоб діти не були нічим зайняті», – говорить Ірина Лєбєдь.

Поліна Ковальова. Фото з особистого архіву родини

Поліна вже ходила у старшу групу в садочку. Батьки думали: віддавати її у школу в шість років чи пізніше. Очікували порад вихователів.

Перед повномасштабною війною Артем працював за кордоном. Ірина з дівчатками була в Маріуполі. Почувши перші вибухи 24 лютого 2022-го, вона залишила дітей вдома, сама побігла купувати необхідне.

У будинок родини переїхали мама та сестра Ірини. У перші дні після початку повномасштабної війни вони не спускались у триметровий погріб, але потім їхній район почали сильно обстрілювати.

«Спочатку це була як гра. Наче ми спускаємось у підвал, бо тренуємось – беремо із собою бабусю. Спочатку Полінка так усміхались. Але коли снаряди почали лягати поряд, то вже було дуже страшно», – розповідає Ірина Лєбєдь.

Поліна Ковальова. Фото з особистого архіву родини

У Маріуполі зникли комунікації. Спершу в будинку Ірини залишався тільки газ. А коли не стало і його, їжу готували на подвір’ї на вогні. Дівчат Ірина залишала на бабусю, сама з сестрою ходила по продукти чи дрова. І все – під постійними обстрілами.

«Я не пам’ятаю дати, бо телефони не вмикали. Економили заряд, щоб хоча б раз на 3-5 днів виходити на зв’язок. Вперше ми спробували вибиратися з міста, коли до мене приїхала сестра чоловіка з двома доньками. Сказали, що будуть намагатись виїхати на машині. Наступного дня ми вирушили разом. Приїхали на місце «зеленого коридору», але його не було. Ми на свій ризик поїхали далі, дістались до блокпосту, але нас розвернули, бо вся дорога була у вогні. Ми повернулись додому», – говорить Ірина Лєбєдь.

Поліна Ковальова. Фото з особистого архіву родини

Через якийсь час з’явилась інформація про те, що з Маріуполя можна виїхати іншим шляхом, який майже не обстрілювали. 19 березня Ірина разом з Настею та Поліною вкотре спробувала евакуюватись.

«Взяли тільки речі, які були на нас. Мама з сестрою залишились вдома, сказали, що не хочуть їхати. Моя старша донька сіла в іншу машину, а я з Поліною – в автівку, де ще їхала бабуся з трьома онучками. Ми начіпляли плакати, що всередині – діти. Навішали білі ганчірки, аби нас не обстрілювали», – каже Ірина.

Під час дороги машини опинились під вогнем. Противник гатив з мінометів.

«Повертати не було куди, все було завалено. Поряд прилетіла міна. Зачепила водія, він одразу помер, ми врізались у «ГАЗель», я не могла вибратись. Одна дівчинка намагалась тягти Поліну за руки, вона ще стояла на ногах», – розповідає мама.

Їй тоді здалось, що доньку просто оглушило ударом. Крові одразу не було, вона пізніше проступила на шапочці дівчинки. Ірина швидко ухвалювала рішення: старшу Настю направила на евакуацію з іншими людьми, а сама вирушила з Поліною в міську лікарню. Та медиків там не було, лише волонтери – вони обробили дівчинці голову та відправили в інший заклад.

Ірині з дитиною вдалося дістатись Мангуша.

Поліна Ковальова. Фото з особистого архіву родини

«У Мангуші тільки зупинили кровотечу, бо не мали потрібного обладнання. З Донецька викликали санавіацію. Поліну хотіли забрати одну, бо не було місця всередині автівки. Я сказала, що не залишу доньку. Бо як я потім дістанусь до неї?» – згадує Ірина.

У швидкій дістались Донецька. Там дівчинку прооперували. Однак дитячий організм не витримав – Поліна померла зранку наступного дня, 20 березня.

Дівчинку поховали через три дні на цвинтарі «Донецьке море». Після цього Ірина вирушила через Росію та інші країни до України, аби забрати Настю, яка на той момент була у Дніпрі.

Нині Ірина зі старшою донькою – у Німеччині. Жінка постійно тримає при собі ляльку Поліни.

Поліна Ковальова. Фото з особистого архіву родини

Подруга загиблої, 5-річна Варвара, важко перенесла новину про втрату Поліни.

«Варвара багато плакала, впродовж сорока днів казала, що їй сниться Поліна. Кілька разів навіть із кимось розмовляла вдень, ніби з Поліною. Я їй навіть заспокійливі давала. Від загиблої подружки у нас залишилось кілька іграшок та багато одягу. Варвара спить у її піжамі, ходить у її спідниці. Все Ірина віддала», – каже хрещена Поліни.

«Не могла розповісти про війну. Він був ще дуже маленьким». 2-річний Кирило Раізов з Маріуполя

Кирило Раізов разом з батьками. Фото з особистого архіву родини

Маріупольці Тетяна та Денис познайомились у 2017 році в інтернеті. Переписувались кілька місяців, зустрітись не могли, бо хлопець був у рейсі в морі. Дівчина ж працювала торговою представницею та займалася нарощуванням вій.

«Під час спілкування виявилось, що ми жили недалеко одне від одного, але ніколи до того не бачились. Наші батьки працювали разом в одному кафе, коли я і Денис були зовсім маленькі», – розповідає Тетяна Раізова.

Коли Денис повернувся з рейсу – пара почала зустрічатися. У 2019 році Тетяна завагітніла.

«Коли почали жити разом, зрозуміли, що є велике бажання завести дитину. У якийсь момент я інтуїтивно відчула: ношу під серцем маля. Хоча тоді ще навіть затримки не було. Вдома мала тест на вагітність. Я використала один, побачила дві смужки. Була десята вечора, ми пішли з чоловіком в аптеку докуповувати тести. Щоб точно впевнитись», – розповідає Тетяна.

Фото УЗД з вагітністю Кирилом. Фото з особистого архіву родини

Влітку 2019-го пара відіграла весілля та офіційно стала родиною.

Вагітність у Тетяни минала легко: «Чоловік був поруч, ми любили їздити на море, проводити цілий день у затінку. Ввечері виходили до водички – найкращий час разом», – каже Тетяна.

Майбутні молоді батьки придумували ім’я для немовляти. Хлопчику одразу знайшли слушне – Кирило, а от для дівчинки варіантів не мали. Та вони й не знадобились, бо 7 листопада 2019 року у Тетяни та Дениса народився Кірюша. У той час молодий татусь був у морському рейсі.

«Після пологів мала відчуття, коли хочеш заплакати, але не можеш – через сильну анестезією. Це був момент, якого я сильно чекала, мабуть, все своє життя», – пригадує мама.

«Напевно, кожен чоловік хоче колись мати сина. Ви можете стати один одному ближчими, ніж просто друзі. Народження сина стало для нас великим щастям», – додає батько Денис Раізов.

Кирило Раізов разом з мамою Тетяною після народження. Фото з особистого архіву родини

Тетяна з новонародженим сином на якийсь час переїхала до своїх батьків у приватний будинок. Там і тато, і мама допомагали із немовлям. Хоча Кирило, згадує Тетяна, поводився, як всі дітки: багато їв, спав, а плакав, тільки як щось непокоїло.

Денис зміг побачити сина, коли тому вже виповнилось кілька місяців – рейс молодого татуся затримали через «ковід».

«Я їхав додому важко, довго не спав у дорозі. Дружина із сином зустріла мене у торговому центрі. Кирило одразу дав взяти себе на руки. Я тримав його і… Не можу пояснити, що відбувалось всередині», – розповідає Денис Раізов.

Кирило ріс добрим. На майданчику обов'язково ділився з іншими дітками всіма іграшками чи печивом. Полюбляв збирати пазли та машинки. Мав велику ферму з різних свійських тваринок, які ставив у рядок та годував.

Кирило Раізов. Фото з особистого архіву родини

«Син швидко розвивався. Спочатку ми складали пазли на чотири деталі. Потім дивлюсь – на чотири йому легко дається. Додавали важчі», – розповідає батько.

Хлопчику було цікаво ліпити з тіста чи пластиліну. На кухні він спостерігав за тим, як хтось готує, намагався брати в цьому участь.

«Постійно тягнув мене за палець, казав: «Ідемо». Я йому: «Скажи «будь ласка». Він говорив «будь ласка» – і ми йшли, куди він хотів. Я вже так звик. «Йдемо, будь ласка» – від сина, і все – я відразу встаю», – говорить Денис Раізов.

Чоловік після народження сина сходив ще у кілька рейсів, а незадовго до повномасштабної війни влаштувався працювати у маріупольський порт. Хотілось бути поруч з Кирилом, який швидко дорослішав, та допомагати коханій дружині Тетяні.

Кирило Раізов під час ліплення. Фото з особистого архіву родини

Після початку повномасштабного наступу Росії Денис із Тетяною та сином переїхали до батьків дружини, там зібрались 12 людей – рідні з обох боків.

Приватний дім був розташований неподалік «Азовсталі». Тетяна з Денисом хотіли виїхати з Маріуполя, але сусіди говорили, що машини розстрілюють, дороги заблоковані.

«Були такі моменти, коли Кирило чув вибухи. Він питав, що це. Я відповідала: просто стріляють. Не могла йому розповісти про війну. Він був ще дуже маленьким», – розповідає Тетяна Раізова.

Переважно родина переховувалась у сховищі, сподіваючись, що снаряд не влучить по будинку. Коли ставало тихо, виходили з підвалу. Грілись та їли біля саморобної печі.

Кирило Раізов з татом. Фото з особистого архіву родини

13 березня Раізові та інші рідні пів ночі спали у підвалі, іншу половину – були у теплі в будинку. Після сніданку Денис вийшов провідати своїх маму та бабусю, які жили окремо, а інші члени родини зібрались в одній кімнаті.

Тетяна згадує, що Кирило грався поряд, а вона була дуже сонна та втомлена. У цей момент по будинку і вгатили.

«Коли почали летіти снаряди, мій батько закричав: «Хапай малого та біжи в укриття». Я робила це, але якось повільно. Встигла ступити кроків 5-6, як навколо розкинулась темрява та почувся дзвін. Відчувала запах смаженого м’яса та біль», – розповідає Тетяна Раізова.

Один снаряд прилетів просто у будинок, другий – на подвір’я. Всі кімнати були зруйновані, люди залишались під завалами. Очі Тетяна відкрила лише на голос Дениса, який намагався її відкопати. Під уламками 2-річний Кирило лежав на відстані витягнутої руки мами. Окрім хлопчика, від того обстрілу загинули мама і тато Тетяни, кохана її брата, батько Дениса та його дядько.

Кирило Раізов з мамою. Фото з особистого архіву родини

Денис займався похороном рідних – їх закопали у братській могилі. Тіла поклали одне на одного, Кирила, як найменшого, зверху.

У ті моменти Тетяна боролась за своє життя, вона отримала серйозні опіки від печі. Лікарі говорили, що для одужання потрібно пройти через опікове відділення. Виїхати для цього на неокуповану частину України родині не вдалось, вдалось дістатись Донецька, де жінці кілька разів пересадили шкіру, і там вона зробила свої перші кроки.

«Зі мною поряд постійно були чоловік та брат, які піклувались про мене», – говорить Тетяна.

У травні маленького Кирила та рідних жінки перепоховали.

«Тіла вже було не впізнати, їх з братської могили поклали до пакетів та домовин. На території «Метро» (там був розподільчий пункт із загиблими –ред.) окупанти змушували розкривати пакети, без цього не давали свідоцтва про смерть. Цим всім займався Денис, поки я була у лікарні», – згадує Тетяна Раізова.

Кирило Раізов. Фото з особистого архіву родини

З Донецька завдяки волонтерській допомозі Тетяна дісталася Москви, а звідти – разом із чоловіком виїхала до Норвегії. Там родина залишається донині.

«Дуже добре про мене піклуються, трошки відновили моє здоров’я. Хочеться поїхати до сина на могилу, покласти квіти йому. На якесь свято побути із ним. Я не маю цієї змоги. Живу з великим почуттям провини. Ми з чоловіком відповідали за долю сина, це наша безвідповідальна помилка, що так сталось», – вважає Тетяна Раізова.

У родині Тетяни та Дениса скоро буде поповнення – нині жінка вагітна. Невдовзі має народитись донечка.

Кирило Раізов на морі (це фото стоїть на заставці телефона мами Тетяни). Фото з особистого архіву родини

«Ми дуже хотіли дитину, я розумію, що не буду почуватися дійсно повною, якщо у мене не буде змогли піклуватись про когось…», – каже Тетяна.

«Треба було якось піднімати дружину з ніг. Не можна нічого забути – ми живемо з постійним болем за Кирилом, але треба було чимось відволікати Таню. Напевно, це було найкраще рішення хоч якось повернути її до життя після всіх втрат», – каже Денис.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Ракетами по садочках, танками – по будинках: як Росія вбиває українських дітей ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: У Дніпрі відкрили виставку з історіями дітей, які загинули через війну Росії ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Забрали дитинство». Як маленькі українці «страждають через агресію РФ» ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Це – злочини проти всіх дітей в Україні»: голова фонду «Голоси дітей» про війну та депортацію ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Мамо, скільки треба заплатити, щоб їх повернути?» Історії чотирьох дітей, яких убила Росія