«Відбилися, закріпилися, вистояли і забрали своє»: командир бригади «Кара-Даг» про методи ведення сучасної війни

Олександр Букатар – з покоління командирів, талант яких яскраво проявився під час повномасштабної війни. Полковник НГУ. Служив у спецпідрозділі поліції. Професійно займався боями без правил MMA. З перших днів вторгнення армії РФ приєднався до захисників Харкова. Був штурмовиком, брав участь у Харківській та Лиманській визвольних операціях Сил оборони, літньому контрнаступі ЗСУ в 2023 році. Наразі – командир 15-ї бригади оперативного призначення НГУ «Кара-Даг».

«Сили оборони проводять успішну операцію»

– Олександре, вітаю і в першу чергу хочу спитати, що зараз відбувається в Куп’янську і навколо нього?

– Зона відповідальності моєї бригади – не сам Куп'янськ, ми тримаємо оборону північніше від самого міста – від Кіндрашівки до Західного. Як бачите – ворог вже втретє заявляє, що «Куп’янськ наш», але щось у них все ніяк не виходить, хоча вони постійно перекидають сюди поповнення і намагаються прорвати блокаду залишків своїх штурмовиків, які ховаються в центрі Куп’янська. На нашій ділянці – регулярно. Наразі ситуація на цьому напрямку контрольована. Сили оборони проводять успішну операцію, на завершення якої просто потрібен час.

– Ваша бригада тримає ділянку фронту північніше від Куп’янська з березня минулого року. Як змінювалась ситуація за цей час, враховуючи, що на момент, коли ви прийняли смугу, окупанти деінде вже змогли переправитись через Оскіл і створити плацдарм для подальшого наступу?

– Звичайно, що спочатку нам знадобився певний час, щоб зрозуміти, що до чого. Ми активно укріплювались, проводили розвідку, налагоджували зв'язки із сусідами. Звичайно, ворог намагався цим скористатись – активно атакував з різних сторін. Були і штурми, і спроби заходу ДРГ. Це тривало десь 3-4 місяці. Отримавши гідну відсіч і зрозумівши, що через нас пробитись буде важко – росіяни почали робити флангові рухи, намагаючись пролізти через сусідів. Я б розбив наше перебування тут на три періоди. Наше ставлення і активні дії ворога, стабілізація ситуації і вже наші певні контратаки, коли ми нещодавно повернули собі певні території. Тобто відбилися, закріпилися, вистояли і трішечки забрали своє. Зараз погодні умови серйозно ускладнюють просування вперед, тож здебільшого всі будуть втримувати нинішню лінію фронту.

– Як загалом цей рельєф – природні перешкоди впливають на хід бойових дій?

– Рельєфність тут і справді доволі пагорбиста. Є великі висоти, западини. Річка Оскіл є перепоною як для ворога, так і для нас. Звісно, краще, що вона є, тому що вона їх трішки стримує, але після неї одразу йдуть так звані крейдяні гори, які закривають окупантів від нашого ураження. За цей час ми до цього звикли, знайшли вже інструменти. Але все одно – це створює певні незручності.

«Їм потрібні хоч якісь перемоги»

– Наскільки часто армія РФ за цей час намагалась переправлятись через Оскіл? І як саме? Переправи, понтони, човни?

– Це насправді виглядало і виглядає як битва людини зі сніговою завірюхою. Вони налаштовують переправу, підтягують човни – ми їх знищуємо. Через 100, 300, 500 метрів вони роблять нову – результат той самий. Але це триває цілодобово. Не пам’ятаю жодного дня, коли б вони не намагались цього робити. І вплав, і на гумових човнах, і на якихось плотах. Лізуть і лізуть. Під час сильних дощів, туманів, снігопадів нам дуже важко їх побачити з неба, але розвіддані дозволяють нам завжди бути напоготові.

«Вони налаштовують переправу, підтягують човни – ми їх знищуємо»

– Куп’янськ – одна з головних воєнних тем в російських ЗМІ і висловах військово-політичного керівництва країни-агресора. Чому він для них настільки важливий?

– По перше – їм потрібні хоч якісь перемоги. Бо взяття, а точніше повне знищення до фундаменту чергового населеного пункту на 10 хат, від якого Сили оборони відступили, бо там просто фізично немає за що триматись – вже не вражає населення Росії. І Ви ж розумієте, що ця ділянка на 100, 300, 500 метрів перетворюється на кіл-зону, тобто вони втрачають чимало ресурсів і часу, щоб просто там закріпитись, і це далеко не завжди в них виходить.

По-друге – з точки зору тактики, така природна перешкода, як Оскіл, у разі успіху, вже не буде для них перешкодою. Тобто вони можуть, налагодивши логістичний маршрут, далі розвивати успіх. Йти на Шевченкове, Бурлук, потім дорога на Балаклію, зможуть зайти з флангу на Борову. Налаштувавши декілька переправ, вони зможуть спокійно проводити механізовані штурми і намагатися просуватись далі.

– Чому, на ваш погляд, на цьому напрямку, на відміну від інших, вдалось не тільки стабілізувати ситуацію, а ще й перейти до контрнаступальних дій?

– Все просто. Вдале, вміле і своєчасне реагування. Розумієте – жодна ситуація не стає критичною одразу – це все ж таки ефект набуття. Нерідко вона стає критичною через те, що хтось чогось не договорює або обманює.

– Ви, до речі, від своїх підопічних вимагаєте, щоб доповіді були реалістичними?

– Всі мої командири, усіх рівнів та ланок, знають, що мені краще сказати, як є. Причини бувають різні. Але навіть якщо це чиясь недбалість – вони отримають на горіхи, але ми встигнемо вирівняти ситуацію, бо матимемо час подумати, що з нею робити. Брехня завжди приводить до найгірших наслідків. А найгірші наслідки – це втрачені життя людей.

Стабпункт поблизу Часового Яру (фото)

«Війна починається з першим вогневим контактом з ворогом»

– Розкажіть трішки про ваш особистий бойовий шлях. З чого для вас почалась повномасштабна війна?

– З бою в Харкові за 134-ту школу, коли в неї заїхали російські «Тигри» і псковські спецпризначенці. Це загалом. А індивідуально, мені здається, це для всіх однаково – війна починається з першим вогневим контактом з ворогом. Коли ми підійшли до самої школи – я побачив розбитий БТР, біля якого лежав наш хлопець з 92-ї бригади. Ми вдвох йшли з побратимом з ТРО – я з ним в той день тільки познайомився. Кажу: «Подивись за вікнами, а я підповзу до хлопця». А сам з собою жартую: буде дуже сумно, якщо мене вже на третій день війни «задвохсотять». Підповз, перевертаю – він ще дихав. Я почав його витягувати, ми його евакуювали, але, як мені потім сказали, на жаль, він загинув.

Коли ми пізніше піднялись на другий поверх, то я подивився, що вікна, біля яких я ходив – це була основна ворожа точка вогню. Там було два «Утьоси» (великокаліберний кулемет – ред.), лежали відстріляні «Джмелі» (ручний піхотний вогнемет – ред.), була купа БК. Ще коли ми намагались піднятись на той поверх, я спробував подивитись, що там, за допомогою маленького дзеркальця – в фільмах таке бачив. Не встиг навіть його просунути, вони його знесли точним пострілом. Я до того кажу, що це були дійсно професіонали, а я отак перед ними там ходив, і їм нічого не заважало просто одним пострілом закінчити моє життя. Чи розумів я це тоді? Ні, просто знав, що мушу це робити, була велика жага люті.

134-та харківська школа після боїв в перші дні повномасштабної війни

– Як надалі склалась для вас війна?

– Воював в Харківській області, під час контрнаступу на Харківщині в мене була невеличка штурмова група, я був її командиром – це вересень 2022 року. Ми приїхали, напросилися в 92-гу бригаду, з нею співпрацювали вже на іншому березі річки Оскіл, просувались в Луганській області, Сватівський район. Пам’ятаю, як дивились по карті, що до Сватового залишалось 11 кілометрів. Але не дійшли. Потім наступ на Лиманському напрямку – ми його тоді звільнили, як і Ямпіль. Вже у складі зведеного підрозділу «Луганськ-1» планували штурмові дії на Кремінну. Після цього знову був Харків, Донеччина. Я перевівся в НГУ, став заступником командира батальйону. Літній контрнаступ ЗСУ – Роботине. І знов всі області по колу. Окрім того, що був штурмовиком – побув і дронарем. Коли не було штурмів – не було що робити, – через волонтерів знайшли дрон, навчився літати.

– Штурмовик – це стан душі? У людини має бути хист до цього, як ви вважаєте?

– У 2022 році ще була різниця між штурмовиками і піхотинцями, які тримали позиції. Ми дуже часто тоді працювали з 92-ю харківською бригадою – вона стояла переважно на околицях Харкова. Там дуже багато було гарних хлопців і піхота була крута, вони готові були тримати все, що завгодно, скільки завгодно, де завгодно – але була градація – вони просили: «ви штурмоніть позиції, заведіть нас – і ми будемо ритись, тримати». Не знаю, напевно, це стан душі. Але здебільшого – моральна складова та фізична підготовка.

«Гарний командир – це в тому числі гарний менеджер»

Контрнаступ на Харківщині. Як працює українська артилерія (фотогалерея)

– Хотів спитати ще за харківський контрнаступ, я багато чув від хлопців, що тоді армія РФ настільки швидко відступала, що якби в нас було, умовно, ще дві свіжі бригади, то ЗСУ б до Сватового дійшли, просто люди були настільки виснажені, що вони просто не могли вже йти далі, це правда?

– Так воно і є. Просто втома, і ми в якийсь момент втратили темп, буксували трішки, плюс погодні умови – а це вже була осінь – надавали своїх певних перепон. Коли вже ми перейшли через річку Оскіл – ворог на тій стороні почав серйозно огризатись. Тому були б свіжі сили, щоб робити накати – успіху було б набагато більше.

«Ви штурмоніть позиції, заведіть нас – і ми будемо ритись, тримати»

– Багато говорять і про контрнаступ ЗСУ влітку 2023 року. Зокрема і про те, що все ж таки українські бійці не були до нього на сто відсотків готові. Що територія була щільно замінована, а так звана «лінія оборони Суровікіна»Це багаторівнева система оборонних споруд на півдні та сході, яку російська армія почала зводити після відступу з Херсону наприкінці 2022 року (окопи, траншеї, мінні поля, протитанкові рови та «зуби дракона») ретельно побудована. Він міг би пройти для нас з кращим результатом, як ви думаєте?

– Тут, напевно, просто можна відповісти філософськи – давайте подивимось на результати і все, це ж об'єктивно.

– Чи спроможна людина стати гарним командиром бригади, не маючи безпосередньо бойового досвіду? Вона до кінця розуміє всі процеси?

– Не завжди люди, які проходять бойовий шлях з низів, стають гарними командирами. В мене є приклади, навіть в цій бригаді, коли, умовно кажучи, був класнючий ротний, супербойовий – сам ходив на завдання, все розумів, ротою керував ідеально, завдання виконував. Поставили його на посаду заступника командира батальйону. Поки командир батальйону був на місці – все було ок. Як тільки він поїхав у відпустку, заступнику передали батальйон і він не впорався. Не впорався, тому що навантаження інше, відповідальність інша, до того ж, повинен ще бути трішки життєвий досвід – це так само впливає на розуміння процесів.

Гарний командир, починаючи з батальйону, – це в тому числі гарний менеджер. Бо окрім бойових, в нього ще багато інших обов'язків і функцій, які він має виконувати. В будь-якому разі – тут відразу не вгадаєш з призначенням. Поки не спробуєш – не дізнаєшся. Не кожен може витримати таке психологічне навантаження, таку відповідальність, звичайно, якщо людина вболіває за свою справу і їй не байдуже. Перше, з чим ти стикаєшся – командир завжди винний. Що б там не сталося – ти завжди винний, навіть якщо не причетний до цього. Така командирська доля.

– А ви взагалі вірите в долю на війні?

– І в удачу, і в долю. Були ситуації, коли я був штурмовиком – ми з хлопцями подумки прощались один з одним. Ти думав: «Ну класний був шлях», але минулося. Були випадки, коли 120-та міна в п’яти метрах прилітала – ти отримував жорстку контузію, але всі живі – хіба це не доля? Був випадок, коли ми евакуйовували пораненого побратима, рухались тоді ще ланцюгом і був задній прикриваючий. В нього було пряме влучання з танка – а ти йдеш попереду в 60 метрах від нього і виживаєш – це доля. Вже тут, як командир бригади, я обходив з хлопцями позиції на передній лінії оборони, цілий день ходили, вийшли, а потім, через деякий час ми знайшли там ДРГ-групу, яку знищили. З даних їхніх телефонів ми зрозуміли, що вони вже тиждень там сидять. Така доволі грамотна була ДРГ. Тобто в той день, коли я там ходив – вони вже були в тій посадці – ми просто розминулись чи вони не захотіли себе видавати. Я в таких випадках завжди кажу: «Значить не зараз».

«Перше, з чим ти стикаєшся – командир завжди винний»

«Серйозний ворог для людей на війні – це лінь»

– Я знаю, що ви доволі часто особисто буваєте на передніх позиціях. Ви з тих, хто намагається особисто контролювати чимало процесів? Та й взагалі – чи має командир бригади так ризикувати собою?

– Напевно, не має, бо у випадку найгіршого – випадання кожної ланки командирів несе за собою серйозні організаційні та бойові наслідки. Підрозділ потім якийсь час важко зібрати докупи. Але тут кожен сам за себе вирішує. Для мене це важливо. Важливо розуміти, що відбувається «на землі», як живуть хлопці, як облаштовані – я за це дуже сильно сварю командирів підрозділів. Серйозний ворог для людей на війні – це лінь. Вона їх часто перемагає і потім через це ми зазнаємо втрат. Тому я намагаюсь приїжджати, дивитись, як кажуть, свіжим оком – де можна щось доробити, щоб мінімізувати ризик для бійців. Я ж туди їжджу не задля галочки. Я ж їх хочу зберегти, щоб вони залишились живі і здорові. З урахуванням того, що я свій шлях на війні починав простим піхотинцем – не хочу звикати до штабного життя.

– Чи слідкуєте ви за політикою – українською, світовою? І що думаєте стосовно різних інтерпретацій мирного плану? Чи взагалі можливе це перемир'я і коли воно може статись?

– Відповім дуже коротко на це запитання. Я не слідкую за новинами. Взагалі. До прикладу – я лише на четвертий день в розмові зі своїм близьким другом дізнався, що Єрмак – уже не голова Офісу президента. Я вважаю, що мені є чим займатися і куди витрачати свій моральний і фізичний енергоресурс. І завжди своєму всьому особовому складу кажу так само, щоб вони не отруювали собі цим мізки. Особисто ми з вами безпосередньо на ці процеси – я маю на увазі мирні перемовини – можемо повпливати? Ні. Навіщо тоді про це думати?

«Не хочу звикати до штабного життя»

– Але в швидкий мир ви не вірите? У те, що він може статись ось прямо незабаром?

– Сьогодні подзвонили – завтра мир? Я думаю – ні. Ви ж розумієте, що бойові дії – це великий маховик, який постійно крутиться. І для того, щоб він зупинився, потрібен час.

– Що ЗСУ треба для того, щоб вистояти цього року, в якому, швидше за все, війна триватиме?

– Гроші і зброю.

– І все?

– Або просто гроші, за які ми зможемо ту зброю купити. Так, у нас є проблеми з укомплектованістю особовим складом. Ніхто цього не приховує. Люди потрібні. Але будуть гроші – буде більше дронів. Що таке зараз дрон? Це основна зброя ураження. Коли цих дронів будуть тисячі в кожній бригаді, і всі вони летітимуть на ворога – хід цієї війни зміниться.