«Почався обстріл – я встиг у підвал заскочити. Там мене привалило. Три дні відкопувався. У підвалі були лопата, лом, кувалда. На третій день виліз звідти», – розповідає Сергій із Кам’янського, що недалеко від Запоріжжя.
Чоловіка, як і понад тисячу переселенців цього року, евакуювали представники «Капеланського патруля». Волонтери кажуть: люди залишаються вдома до останнього – через господарство або доти, поки мають де жити. А потім, щоб вибратися, іноді долають декілька години пішки, навіть коли над ними літають дрони.
Евакуйованих волонтери поселяють у прихистку в Запоріжжі, де люди можуть отримати речі першої необхідності, психологічну допомогу та адаптуватися до життя у великому місті. Історії переселенців розповідає проєкт Радіо Свобода «Ти як?».
«Йшли у відчаї»
– Почали так бити, що не знаєш: ввечері ляжеш чи зранку встанеш – КАБами, «Градами». Ми жили в себе вдома – куди нам діватися? Ми – пенсіонери, в яке місто їхати?
– Хати розбиті. Дронів багато літало, дуже багато. Ми пішки йшли, не ховалися. Уже звикли до цього.
Це розмова в евакуаційному автобусі. Евакуйовані жителі Гуляйполя Запорізької області діляться своїми переживання.
Евакуйований чоловік
За кермом – представник «Капеланського патруля» Ігор Корнієнко. Розповідає, що вони отримали інформацію про людей, які йшли пішки, і одразу поїхали їх забирати.
Літні люди, а над ними літають дрониІгор Корнієнко
«Жінці було дуже погано – у неї інсульт. Вона дуже погано почувалася, ледве дійшла. Уявіть: жінка йшла шість годин. Це літні люди, а над ними літають дрони. Вони вже йшли у відчаї».
Ігор каже: тих, кого евакуйовують поселяють у прихисток, де люди можуть отримати психологічну допомогу, а фахівці допоможуть адаптуватися до життя у великому місті. Шелтер розрахований на 80 місяць.
Представник «Капеланського патруля» Ігор Корнієнко
«У нас тут дуже багато дітей. Люди можуть жити тривалий час. Не всі прихистки дозволяють жити довго, а у нас так і живуть люди. У нас люди живуть ще з 2023 року, з 2024-го з Красногорівки, з Мар’їнки, Покровська».
«Дому немає»
Одна із мешканок прихистку – Яна з Великомихайлівки Дніпропетровської області. Її разом із чоловіком і двома дітьми також евакуювали капелани.
«Це те, що ми взяли з собою – речі й підручники. Все, що встигли швидко зібрати. Куди тепер їх повертати – я не знаю. Школи нема, лікарні немає».
Підручники, які вивезла Яна
Жінка каже: через господарство вдома залишалися до останнього.
Ще трохи – і ми б уже не виїхалиЯна
«Ночами гуп-гуп і за день по сім-вісім КАБів прилітає. І недалеко. Це дуже страшно. Діти ночами не спали. Зрозуміли, що далі вже не можна залишатися, що буде ще гірше. Подзвонили, попросили нас евакуювали сюди. Ми тільки виїхали – нашого будинку не стало на наступний день. Мости підірвали. Ще трохи – і ми б уже не виїхали.
Тут безпечніше, ніж там, де ми були. Хочу, щоб якнайшвидше настав мир, і, дай Боже, повернутися додому».
Донька Яни
«Три дні відкопувався»
Від мене 100 метрів були російські військовіСергій
Сергій – із села Кам’янське, за 25 кілометрів від Запоріжжя. У прихистку називає себе «майже місцевим». Останні роки працював рибалкою та охоронцем у місцевому рибному господарстві. Каже: саме господарство й тримало його вдома.
«У Кам’янському вони взагалі від мене 100 метрів були – російські військові. Але я тримався. Наші звідтіля, ті звідтіля. Страшно – не страшно, але мене тримали собаки. Матір вбило – я собак не міг залишити. І кіз було шкода. У мене було три кози, 14 собак, кури. Годувати їх усіх треба було. Брат виїхав, а господарство залишилося».
Сергій з Кам'янського
Далі чоловік жив у Плавнях. Звідти, розповідає, виходив уже останнім на початку вересня.
«Я сидів у кімнаті, коли почали бомбити. Якщо б залишився – залишився б там. Коли почався обстріл – я встиг у підвал заскочити. Там мене привалило. Три дні відкопувався. У підвалі були лопата, лом, кувалда. Я потрохи, на третій день, о п’ятій ранку виліз звідти».
Кухня у прихистку
До Степногірська чоловік ішов пішки, тоді, каже, над ним літали дрони. Звідти патруль забрав його до прихистку. Говорить, що дуже сумує за господарством, яке сниться йому щоночі, і хоче повернутися додому.
«Надія вмирає останньою, як кажуть. Будем думати, що все буде добре. Важко, але якось будемо виживати».
«Останні люди померли»
З липня 2025-го в прихистку живуть Ірина та Олег. Жінка за фахом – юристка, чоловік – економіст. У 2014 році подружжя залишило Донецьк і переїхало до Маріуполя, де війна застала їх удруге.
Ірина та Олег з Донецька
Чекали перемир’яІрина та Олег
«Виїхали на дачу в Донецькій області, в маленьке село Іскра. Цього року і туди прийшла війна. Не виїжджали, чекали, що щось зміниться, чекали перемир’я. Але нічого не трапилося».
Подружжя розповідає, що останнім знаком до виїзду для них стали хмаринки у вигляді крил на небі.
Евакуаційний автобус
«Все накривали КАБами і безпілотниками. Рівняли із землею. Декілька людей залишалося ще – до родичів не захотіли їхати, вирішили померти у своєму рідному селі. Я вже й сама прощалася з життям. Думаю, скільки вже можна їздити.
Ми, коли виїхали, наступного дня підірвали міст – і не можна було вже проїхати. Знаємо, що останні люди, які там залишилися, також загинули. Нікого там немає».
Ірина додає: впродовж одинадцяти років війни у них лише одна мрія: «Повернутися додому, в український Донецьк. Донецьк – це мрія. Донецьк – це моя душа. Я – донеччанка корінна. Там моя душа, тут – лише тіло».
За словами представниці УВКБ ООН в Україні Кароліни Ліндхольм Біллінг, станом на вересень 2025-го статус внутрішніх переселенців мають 3,7 мільйона осіб. Лише з початку цього року понад 190 тисяч українців змушені були залишити свої домівки через бойові дії в Донецькій, Харківській та Сумській областях. Із них понад 35 тисяч перебували у різних транзитних центрах після евакуації.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Не їли тільки сороку і лисицю»: вчителька з Луганщини зібрала понад тисячу свідчень про Голодомор ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Як у Харкові допомагають найбільш незахищеним категоріям переселенців ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Залишив роботу і дім в США, щоб допомагати українцям: історія волонтера Джея Рівера