На іконах з’явилися учасники вторгнення Росії в Україну. «Почнуться суди над воєнними злочинцями – швидко зникнуть»

«Север.Реалии»

У середині лютого губернатор Псковської області Росії Михайло Ведерников розрекламував у своєму телеграм-каналі нові ікони – із зображенням учасників «СВО» (як в Росії називають війну проти України). Причому не збірних образів, а конкретних десантників 76-ї дивізії ПДВ, які загинули в Україні у 2023 році. Спроби сакралізації «спеціальної військової операції» робилися вже не раз, але настільки адресного возвеличення солдатів армії агресора ще не було, зазначають експерти, з якими поговорив проєкт Радіо Свобода «Север.Реалии». Це, вважають вони, свідчить не стільки про втручання держави у справи церкви, скільки про народження «нової релігії» на основі російського православ’я.

«Поклонитися цим унікальним іконам може кожен, а також помолитися за всіх наших воїнів, які захищають нашу країну», – написав Михайло Ведерников. До посту додається відео – дві вкладні ікони, написані в класичному стилі. На одній – святий Миколай Можайський (головна, велика фігура), а знизу біля його ніг (маленьке зображення) – старший прапорщик Микола Савченко. На другій – святий Рустик, священномученик Паризький і старший лейтенант Руслан Шейка. Обидва вони загинули на війні проти України в 2023 році.

«Спеціально не вибирав»

Ікони знаходяться в храмі святих безсрібників Косми і Даміана з Примостя. Це один зі старих псковських храмів навпроти Кремля (закладений у 1462 році), об’єкт культурної спадщини федерального значення і частина ансамблю «Храми псковської архітектурної школи», включеного до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у 2019 році. Настоятель у ньому з 2008 року – 60-річний ієрей Михайло Федоров. У Псковській єпархії він керує відділом з тюремного служіння – відвідує вірян у СІЗО і колоніях. У псковському управлінні ФСВП отець Михайло обіймає посаду помічника начальника з організації роботи з вірянами.

Храм Косми і Даміана з Примостя, Псков

Хоча прославилися нові ікони тільки після посту губернатора, у храмі вони з минулого року. Написані на замовлення Дениса Іванова, підприємця і депутата Псковської міської думи. Він і оплатив роботи, і придумав саму ідею, підтвердив депутат кореспонденту проєкту «Север.Реалии». На запитання, чому з понад тисячі загиблих під час «СВО» псковичів на ікони потрапили саме Шейка і Савченко, Іванов відповів: «Так склалося, спеціально не вибирав». За його словами, таких ікон було задумано чотири, але ще дві сім’ї не передали зображення своїх загиблих. Подробиці Іванов розповідати вже не став. Із самим іконописцем редакції зв’язатися не вдалося.

Обидва десантники на іконах – професійні військові, обидва служили у 76-й дивізії ПДВ, що дислокується у Пскові, і у війні з Україною брали участь із першого дня. Подробиці їхньої «героїчної загибелі» в офіційних повідомленнях не згадуються.

Руслан Шейка

Руслан Шейка (31.10.1995 – 09.08.2023) – син офіцера-десантника, народився у Пскові, після закінчення Рязанського повітряно-десантного училища у званні гвардії старшого лейтенанта служив командиром десантно-штурмового взводу. Загинув він «при виконанні військового обов’язку» на окупованій території Луганщини. За життя встиг заслужити медаль Суворова, а орденом «За заслуги перед вітчизною» 4 ступеня з мечами був нагороджений уже посмертно.

У листопаді 2024 року пам'ятну дошку на його честь повісили на стіні ліцею №8, де Шейка відучився останні два роки, десятий і одинадцятий клас. Перед цим він закінчив Псковську православну гімназію (раніше – Псковська школа регентів). Мати Руслана Любов Шейка відмовилася від розмови з кореспондентом проєкту «Север.Реалии»: «Я не можу говорити про сина».

Микола Савченко

Через місяць встановили меморіальну дошку і на честь Миколи Савченка (17.03.1981 – 18.09.2023) – на стіні будинку на вулиці Шестака, в якому він жив. Він народився на хуторі Челбаси Краснодарського краю. До армії потрапив за призовом, а відслуживши строкову службу, підписав контракт із 76-ю гвардійською десантно-штурмовою дивізією. Був учасником Другої чеченської війни та інших «спецоперацій» ЗС РФ. У Пскові він одружився, у нього залишилася вдова Наталія з донькою-школяркою і дорослим сином, який стопами батька пішов у десантники. Данило Савченко, як і батько, опинився на «СВО», у тій же роті матеріального забезпечення. Після загибелі Миколи в Запорізькій області – «при виконанні бойового завдання» – його син почав тимчасово виконувати обов’язки старшини роти.

«Формальна канонічність – ще не все богослов’я»

Микола Можайський і Рустик Паризький у компанії десантників – це «вкладні», тобто пожертвувані храму, ікони. Шейка і Савченко зображені в підкреслено меншому масштабі, у місці, що традиційно відводиться на іконі самому донатору, «вкладнику», або тим, за кого він просить молитися.

Практикуючий іконописець Олександр (ім’я змінене на прохання героя) каже, що, з точки зору традиції, формальних порушень немає: над військовими немає німбів, вони не єдині і не головні персонажі на іконі. А отже, іконописець не переходить межу:

– Якби хтось намагався представити людину одразу з німбом – це вже нелегітимно. Були випадки, коли до канонізації зображували людей з німбами – це неправильно. А тут – чому ми не можемо, умовно, зобразити улюблену двоюрідну бабусю: ось вона молиться Богородиці? Можемо. Сенс такого зображення – підкреслити зв’язок людини з Богом або нагадати собі та іншим: за неї треба молитися особливим чином.

Автор ікони, очевидно, підтримує ідеї так званої «СВО».

– Оскільки ми представляємо тільки одну сторону в цьому зображенні, ми явним чином демонструємо свою до неї прихильність. У цьому випадку ми показуємо тільки одну зі сторін, що воюють, як таку, що стоїть перед святими, в той час як інша сторона замовчується, не мається на увазі. Тож, так, це підтримка «СВО», – пояснює іконописець.

Новина про ікони із зображенням російських військових, які загинули в Україні, виглядає скандально, вважає Сергій Чапнін, директор з комунікацій Центру православних досліджень Фордемського університету. Він зазначає, що важливо розрізняти питання допустимості та питання доречності таких зображень – і друге є більш значущим, з богословської точки зору:

Сергій Чапнін

– З точки зору православного літургійного мистецтва, у самому факті зображення нічого несподіваного немає. Псковські ікони вписуються у багатовікову традицію ктиторських та вкладних образів. Достатньо згадати мозаїку XII століття у палермській церкві Санта-Марія-дель-Амміральйо (більш відомій як Марторана): прославлений сицилійський адмірал Георгій Антіохійський зображений тут припалим до ніг Богородиці у молитовному стоянні. Подібна практика відома і в російському церковному мистецтві – у давній фресці, у шитві, у ктиторських (ктитор – жертводавець або опікун храму – ред.) образах. Творець храму, жертводавець, полеглий воїн, якого поминають, – усі вони могли бути зображені біля ніг Богородиці або свого небесного покровителя.

Зображення людини у молитовному стоянні перед святим – це не канонізація і не проголошення святості, підкреслює Чапнін.

– Це образ молитви, заступництва, клопотання. Жива чи покійна, людина у молитовному стоянні звернена до святого – і тут немає жодної претензії на те, що вона сама є предметом поклоніння. Ікона стверджує не її праведність, а її щиру потребу в заступництві святих. З богословської точки зору, це позиція скромна, не самовпевнена. Псковська ікона таким чином знаходиться в межах канонічної норми, а не за її межами.

Однак, каже Чапнін, не менш важливими є контекст і наміри.

– Георгій Антіохійський будував церкву в Палермо з власної ініціативи, з особистого благочестя. Псковські ікони з'являються в іншому контексті: вони виникають як елемент державної мобілізації, яку значна частина церкви щиро підтримала. І це радикально змінює богословський характер події. Це вже не стільки жест поваги до ктиторів, скільки пряма релігійна санкція політичного рішення. Іншими словами, символ політичної лояльності, звернений до суспільства, стає важливішим за образ молитви, зверненої до святих.

Питання, яке традиція завжди вважала визначальним, звучить так: куди орієнтує ця ікона людину, яка молиться – до Царства Божого чи до земного царства? До покаяння чи до ідеологічної мобілізації? Ось де проходить справжня межа сприйняття образів. І це не межа іконографічного канону, а есхатологічна межа нашої віри, – каже Сергій Чапнін.

«Їхня смерть фактично сакралізується»

Іконописець спробував ввести псковських десантників «у сакральний простір, не дуже замислюючись, як це обґрунтувати», коментує православний священник і богослов Андрій Кордочкін. Це не порушення, а швидше нове трактування канону:

Священник Андрій Кордочкін

– Після храму Збройних сил говорити про канон уже важко. Канон – річ жива, він змінюється. Але наскільки після початку війни обнулилися уявлення про добро і зло, настільки ж після цього храму можна сказати, що ніякого канону не існує: можна робити що завгодно. Якщо я завтра побачу на іконі Будьонного або Жукова – я вже нічому не здивуюся, – каже Кордочкін.

У нових псковських іконах він бачить продовження тону, заданого мозаїками з військовими в московському храмі Збройних сил, але є і принципові відмінності.

– У тому храмі солдати переважно зображені збірно – як «учасники» «Великої вітчизняної» (як в Росії називають Другу світову війну – ред.) або «воїни-інтернаціоналісти», без імен, без іменування конкретних людей, – каже богослов. – При цьому ми знаємо, що там намагалися зобразити на мозаїці (про «приєднання Криму») Путіна, Шойгу та інших – і після публічного скандалу вирішили відіграти назад. А тут принципово нове – зображення конкретних учасників цієї війни у священному просторі храму. Формально це не робить їх святими: так, традиція допускає зображення неканонізованих людей – без німбів. Але їхня присутність на іконі вбудовується в наратив, який уже озвучували церковні ієрархи, зокрема у Пскові: що загибель солдатів на війні прирівнюється до мученицької смерті. І в цьому сенсі їхня смерть фактично сакралізується. Причому цікаво, що різниця між професійними військовими і, скажімо, озброєними кримінальниками тут ніяк не позначається.

І ще важливий момент – естетичний. Мозаїки храму Збройних сил стилістично набагато ближчі до московського метро, ніж до православного храму. А тут – дуже добре витримана традиційна давньоруська іконописна стилістика. І за рахунок цього присутність цих людей на іконі починає виглядати як щось, що «розуміється само собою».

– Але це ж не «розуміється само собою»?

– Ні, звісно. Вони явно зображуються не як люди, що вчинили злодіяння, а в єдності зі святими. І ключове – їхні образи вводяться у священний простір ікони та храму. Це спроба їх канонізувати – не формально, не через офіційний акт, але в тому сенсі, що їхній образ вводиться в церковний канон. Це моральна оцінка. Масштаб у них, звісно, менший, ніж у святого, але все одно це більше, ніж «виправдання діянь». Це введення образу в церковний простір як нормативного.

Фрагмент ікони – святий Миколай Можайський

Попит на «військових святих» у Росії великий, каже Андрій Кордочкін. Уже фактично ініційовано канонізацію полководця Олександра Суворова. «На фронт» мобілізують навіть найбільш миролюбних російських святих. Наприклад, Серафим Саровський оголошений покровителем ядерної зброї – тільки тому, що в Сарові в його зруйнованій обителі після війни створили закриті атомні лабораторії.

Чи були особливі заслуги перед церквою у Миколи Савченка та Руслана Шейки – невідомо. Але якщо вони були хрещеними і віруючими – це не знімає відповідальності, а, навпаки, її підкреслює, вважає отець Андрій:

– Тоді це злочин не тільки проти гуманістичних уявлень про людину, а й проти їхньої віри. Їхній моральний вибір стає ще важчим.

– За вашим відчуттям, ініціатором подібних ікон радше виступає світська влада чи це могло народитися всередині церкви?

– Це болюча тема. Часто кажуть: «церква стала інструментом держави». Мені здається, ті, хто так каже, не розуміють глибини процесів. Зараз такі речі часто робляться не за наказом, а щиро. І священниками, і ченцями, і іконописцями. Тому в якомусь сенсі поділу «церква – держава» вже немає. Є загальний мілітаристський чад, у якому люди одночасно відчувають себе і громадянами держави, і членами церкви – і не розділяють це. Парадокс у тому, що фактично йдеться про нову релігію, де функцію церкви бере на себе держава: держава стає тим, через що Бог «діє на землі», а церква перетворюється на богослужбовий придаток.

Російський приклад цікавий тим, що і формально церква відокремлена від держави, і суспільство в Росії загалом дуже нерелігійне, порівняно з Європою. Але при цій секулярності держава просуває модель, близьку до іранської: церковна і державна влада стають невіддільними, форма теократії. Путін міркує вже не як держслужбовець, а як проповідник. А патріарх, коли говорить про «зрадників Батьківщини», звучить як керівник силової структури. Це стилістична підміна, за якою стоїть підміна змістовна.

Ікони в інтер'єрі храму

– У суспільстві ставлення до війни неоднозначне. Як поява таких ікон впливає на громаду, якщо там є люди, які не підтримують війну?

– Люди поводяться по-різному. Є три моделі. Перша – люди зовсім ідуть із церкви або перестають брати участь у богослужінні. Друга – люди йдуть із храмів, де відкрито проповідують «священну війну», і шукають більш нейтральні місця (відкрито антивоєнних храмів уже практично немає). Третя – люди залишаються, тому що звикли до храму, громади, священника. Навіть якщо взяти як приклад храм, де служив отець Олексій Умінський: після того як його вигнали і поставили його духовного антипода, якась кількість людей все одно залишилася, тому що там були й інші, «старі» священники, яких вони знали. Частина пішла, частина залишилася.

«Ці ікони зникнуть досить швидко»

Ікони з неоднозначним контекстом навряд чи могли з'явитися в храмі поза волею настоятеля.

– У Росії храми влаштовані вертикально: якщо на Заході центр рішень – парафіяльна рада, то у нас останнє слово зазвичай за настоятелем, зокрема тому, що він часто оплачує храмові ікони. Звичайно, буває, що ікони дарують. Але дарують не «у будь-який храм»: дарувальник обирає храм із причини – і часто тому, що є зв'язок із настоятелем. Мені важко уявити, що ці ікони з'явилися всупереч волі настоятеля, – каже Кордочкін.

Фрагмент ікони – Миколай Можайський із Миколою Савченком

– Іконописець Олександр зазначає, що підтримка війни в Україні транслюється з самого верху церковної ієрархії, тому подібні ініціативи не викликають опору всередині церкви:

– Якщо говорити про Російську православну церкву як інституцію і про те, що її представляє патріарх Кирило, то він досить ясно висловлює позицію. І я так розумію, що багато хто «бере під козирок» і приймає той консенсус, який їм озвучують. Російська православна церква історично багато в чому слідувала правилам життя, які встановлює влада – і церковна, і світська. І за радянських часів теж: вона існувала в межах, встановлених державою, і звикла до цього режиму.

При цьому, нагадує іконописець, у християнстві здавна існує практика перемальовувати ікони, коли їхній зміст перестає відповідати політичним обставинам. Яскравий приклад – Pala d’Oro в соборі Святого Марка, де на емалевому зображенні дожа Орделафо Фальєро пізніше замінили голову і додали німб. Інший характерний приклад – мозаїки в базиліці Сант-Аполлінаре-Нуово в Равенні: після переходу міста під візантійську владу з композиції прибрали постаті Теодоріха Великого та його придворних, замінивши їх нейтральним декором. На колонах досі помітні «руки» видалених персонажів.

– Багато ікон, фресок і мозаїк перероблялися з часом, тому що змінилися історичні реалії. Відповідно, і тут ми можемо говорити про потенційну зміну реалій і потенційне у зв'язку з цим «виправлення» зображення. Так би мовити, зображення з терміном придатності, що дорівнює терміну режиму (ну або майже), – вважає Олександр.

З тим, що псковські ікони з десантниками не назавжди, згоден і Андрій Кордочкін:

– Політична ситуація зміниться – історія не знає незмінних політичних ситуацій. Але церковна спільнота за природою досить інерційна: зміни приходять туди останніми. З іншого боку, російська церковна спільнота традиційно вміє досить швидко реагувати на зміни в суспільстві. Думаю, якщо почнуться суди над воєнними злочинцями, ці ікони зникнуть досить швидко.