18 грудня минає шість років з дня загибелі бійця-добровольця з Дніпра, оборонця Донецького аеропорту з позивним «Сім’янин» Андрія Широкова. У грудні 2016 року він загинув на Світлодарській дузі, що поблизу Дебальцева Донецької області. Його дружина, волонтерка Ганна Счасна-Гарус залишилась сама з п’ятьма дітьми, двоє з яких – прийомні. За ці шість років без чоловіка, каже жінка, бувало всяке: і повна зневіра, і знову – бажання жити, творити, підтримувати інших. Ганна має художню освіту, є майстринею декоративного розпису, й одна зі справ її життя зараз – це художня майстерня, де вона разом з вихованцями виготовляє пам’ятні барельєфи для родин загиблих бійців.
Про історію свого кохання й шлюбу, про загибель чоловіка й життя «після» Ганна Счасна-Гарус розповіла Радіо Свобода.
Історія кохання
Ганна з Андрієм познайомилися давно, в ранній юності. Їй було 16, йому 17. Він – носив їй любовні записочки від одного із залицяльників. Ні про які почуття між ними тоді не йшлося, але дівчина подарувала хлопцеві металеву мініатюрку – дракончика.
Той потім став одним із талісманів їхньої родини. Та й остання їхня дитина – син Ілля – народився саме в рік Дракона за східним календарем, розповідає Ганна.
Запам’яталися його слова: «Ти лише поглянь, яка гарна наша Україна!»Ганна Счасна-Гарус
Зустрілися вони з Андрієм знову вже дорослими, каже жінка, – аж через 15 років. У нього за плечима були два шлюби, а в неї – свої життєві драми. Кохання з першого погляду, говорить, не було, – було взаєморозуміння, спорідненість душ й поступове «проростання» одне в одного.
«У нас не було такого, як буває між людьми, – ніхто не домагався взаємності, почуттів. Все сталося якось одразу. Взаєморозуміння, взаємопроникнення душ. Андрій ще потім говорив: «І як так сталося, що ти стала мною?»… Він намагався щовечора приїздити до мене, потім ми стали жити разом. Не розписувалися. Андрій казав, що вже двічі був у загсі й нічого доброго з того не вийшло. Мені теж не була потрібна ця формальність – штамп… Ніколи Андрій не говорив вголос про патріотизм, про любов до України, про почуття. Перші роки нашого життя він перевозив вантажі Україною, великою фурою – і я з ним. Запам’яталися його слова: «Ти лише поглянь, яка гарна наша Україна!». Оце – було»
Родина, діти
У пари спершу народилися двоє дівчаток. Старшій Маргариті зараз 15, другій доньці Анжеліці – 12. Потім прийшло бажання мати в родині ще й хлопчика, каже Ганна. Вирішили взяти прийомного. А тоді – ще одного. Так у сім’ї з’явилися Микола та Олексій. Зараз їм по 12 років.
«Анжеліці було шість місяців, коли ми вирішили взяти хлопчика. Мені з малою дитиною було ніяк, то Андрій сам це все ініціював, сам брав довідки, оформлював документи. Коли в одному відомстві нам сказали, що прийомним батькам «краще бути розписаними», Андрій якось так швидко й легко погодився, ніби давно чекав. Ми зробили все швидко. Миколка був дуже слабий, хворобливий, і ми якнайшвидше хотіли його забрати»
Життя родини не було безхмарним. Але, як каже Ганна, її чоловік умів багато чого робити сам, мав золоті руки. І все ж одного разу їм довелося пережити кризу стосунків.
«Було таке, що доходило до розмов про розлучення. «А як же діти?» – запитувала я. Їх було на той момент четверо. «Поділимо», – казав Андрій. Якраз ділилося на двох… Але ми з’їздили разом до Італії, побули там, багато про що поговорили. І пережили це. А повернувшись з Італії, я дізналася, що вагітна. Народився наш наймолодший син Ілля», – каже Ганна.
Війна
У 2014 році Андрій Широков пішов на фронт добровольцем. Воював загалом понад два роки, спершу – у «Правому секторі», потім – у 54-й бригаді ЗСУ.
Не обговорювали, що тепер війна з Росією і що треба говорити українською. Просто почали розмовлятиГанна Счасна-Гарус
Чоловік обрав для себе позивний «Сім’янин», бо вважав найдорожчим скарбом свого життя свою родину. Він побував у найгарячіших точках Донбасу. Кілька разів був у Донецькому аеропорту, захищав селище Піски і шахту Бутівку. Тоді ж, каже його дружина Ганна, якось приїхавши додому на короткий перепочинок, він перейшов на українську мову.
«Ми не обговорювали це, ми не казали одне одному: мовляв, що тепер війна з Росією і що треба говорити українською. Просто почали розмовляти», – розповідає Ганна.
18 грудня 2016 року розділило життя цієї сім’ї на «до» і «після». Того дня Ганна не могла додзвонитись до чоловіка – бійця 54-ї бригади. Телефон Андрія мовчав. Потім повідомили, що він загинув. Тіло побратими знайшли на місці, де був бій, і винесли.
Надзвичайно важким, згадує Ганна, був перший рік без чоловіка. Витримати все вдалося лише завдяки допомозі сестри, мами й небайдужих українців.
Перший рік, у цьому є щось містичне, я постійно відчувала Андрієву присутність поручГанна Счасна-Гарус
«Я не впевнена, що зараз родини загиблих бійців отримують таку підтримку від суспільства, яку тоді отримували ми. Зовсім незнайомі люди з усієї України слали нам посилки, іграшки, солодощі – дітям. Один дніпрянин запитав мене про потреби і кілька разів возив моїх дітей до школи, на заняття в гуртках, а на 8 березня привіз цілий пакунок – солодощі, подарунки. Я не пам’ятаю навіть імені того чоловіка…»
У перший рік, каже, і в цьому є щось містичне, вона постійно відчувала чоловікову присутність поруч.
«Коли по Андрієві було 40 днів, такий збіг, знайомі затягнули мене на майстер-клас з малювання. Пропонувалося намалювати простеньку картину. Але я взяла інший сюжет: вовк, що летить до сонця. Він символізував для мене Андрія. Очі вовка я домалювала десь аж через пів року чи рік. Такі очі... Один Андріїв побратим навіть сказав, що в ті очі краще довго не дивитися»
Мова як пріоритет, мистецтво – арттерапія
Зараз, каже жінка, один з її життєвих пріоритетів – це виховання дітей в україномовному середовищі. У побуті Ганна принципово спілкується українською, хоча іноді через це стаються конфлікти. Були інциденти й у школі, де навчалися діти, говорить вона.
«9 листопада, День української мови та писемності. Приходжу дізнатися, які заходи плануються на цей день. Мені кажуть: «Так у нас російськомовна школа!». Я намалювала плакат, присвячений цьому дню. Його спершу повісили, але потім, коли я пішла, – викинули в смітник... Усі свята в тій школі проводили російською мовою. Інших батьків підштовхували до конфлікту зі мною: «Всі хочуть російською. От тільки Ганна вимагає українською». І я зрозуміла, що моїм дітям там не місце, і їх перевели до іншої школи», – розповіла Ганна.
Допомагає жінці жити зараз ще одна справа – художня майстерня. Ганна має фахову художню освіту, є майстринею петриківського розпису.
Зараз ці навички знадобилися для іншого – разом з вихованцями вона виготовляє з гіпсу пам’ятні барельєфи-ікони для родин загиблих бійців.
«Цей барельєф виготовила художниця, яка мешкає в Італії, Олена Карамушка. У ньому дуже багато сенсів. Тут і Богоматір з бійцем, і зображення церкви, і вежа Донецького аеропорту, патріотичні написи», – показує Ганна.
На кожну роботу оформлюється сертифікат. Але це тільки перший етап. Другий, не менш важливий, – вручення родинам загиблихГанна Счасна-Гарус
«Ми заливаємо гіпс у спеціальну силіконову форму, добу він застигає. Далі сушимо, шліфуємо – в цьому мені допомагають діти. Потім – наносимо білу емалеву фарбу на певні місця. Потім – процес фарбування. Я це роблю сама, нікому не довіряю. Вклеюємо світлину загиблого бійця. На кожну роботу оформлюється сертифікат. Але це тільки перший етап. Другий, не менш важливий, – вручення родинам загиблих. І ми хотіли б, щоб у цьому нас підтримувала держава, місцева влада, адже належно організувати такий урочистий захід самотужки – складно»
За час існування майстерні – з лютого 2022 року – Ганна з вихованцями виготовили близько трьох десятків барельєфів. Десять із них уже вручили. Із залишків гіпсу в майстерні роблять мініскульптурки.
Вихованці Ганни під її наставництвом також залюбки малюють.
«Діти дуже знудилися на дистанційці, тому тягнуться сюди, в майстерню. Їм цікаво. У мене тут свої правила: говорити винятково українською, у цьому я принципова. Що ж до творчості – ніяких обмежень, в усьому допоможу, підтримаю», – каже вона.
18 грудня, на роковини загибелі чоловіка, каже вдова, вона не планує ніяких гучних вшанувань.
Є одна мрія – перейменувати провулок, де живе родина, на честь добровольця «Сім’янина». День пам’яті жінка хоче просто провести з дітьми – дві доньки та син якраз мають повернутися з Італії, де вони перебували в евакуації.
