Із виступу на ІІ академічній дискусії проекту Інституту філології Київського національного університету імені Шевченка та фонду «Європа XXI» – «Українська гуманітаристика. Діалог культур між Сходом і Заходом»
Нині стає зрозумілим, що глобалізація витворює світ як єдність у розмаїтті. Процеси, що відбуваються у цивілізації, звісно, ставлять перед культурою великі виклики. Американські гуманітарії й філологи висловлюють занепокоєння щодо зниження статусу університетів як гуманітарних центрів.
Це ж спостерігається і в Європі, де технічні та природничі науки поступово витісняють на узбіччя гуманітарні студії. Точні науки ідуть в ногу з глобалізацією і просуваються вперед, об’єднуючи здобутки науковців різних країн. Які ж способи протидії винайшли американські викладачі літератури і літературознавці?
Не англійська література, а література англійською
Перший спосіб актуалізації гуманітарної сфери – розширення меж своїх дисциплін. Ще донедавна предмет «англійська література» включав у себе в основному письменство Великобританії та Сполучених Штатів. Навіть сама американська література не одразу виокремилася як самостійна галузь, бо ще майже в середині 20-го століття про неї говорилося як про гілку англійської, що витворюється на теренах Нового Світу. Але сьогодні замість англійської літератури в університетах США викладають літературу англійською, тобто йдеться про літератури, які створюються у різних частинах світу, але англійською мовою.
Відомий науковець, один із засновників нового історизму, дослідник культури доби Відродження Стівен Грінблатт зазначає, що низка найбільш значущих романів, п'єс і віршів англійською мовою сьогодні створюються, скажімо, в Делі, Лагосі або Антигуа. І саме поняття англомовної літератури вже вийшло далеко за межі метрополії, за межі традиційних фокусів вживання англійської мови.
Наступний момент захисту гуманітарної сфери має полягати у доланні штучних поділів. Йдеться не про те, щоб поруч із викладанням, скажімо, британської англійської літератури викладати нігерійську, а про викладання їх у комплексі. Адже наразі відбувається процес так званого «переливання культурних імпульсів» між мовами й літературами. Оце «переливання крові культур» можна вважати найцікавішою рисою сьогодення.
Концепція «плавильного тигля» відійшла у минуле
Вважалося, що глобалізація переплавляє світ й формує щось уніфіковане. Але останні роки показали, що насправді новий світ формується через взаємодію різних ідентичностей, через витворення новітніх форм взаємодії культур.
Наступна стратегія вимагає розширення літературознавчих практик як по горизонталі, так і по вертикалі. Коли йдеться про горизонталь, то, хоч би як це парадоксально, мається на увазі бажання вивчати британську літературу разом з американською. Тобто, сьогодні дуже популярний трансатлантичний підхід до викладання літератури. Американська література доклала багато зусиль, щоб відокремитися від британської, а нині знову відбувається процес зближення, але вже на новому рівні.
Щодо вертикального контексту, то йдеться про вивчення не лише літератури, а й культури у масштабі всієї Америки, тобто двох півкуль. Дуже голосно лунають протести проти присвоєння Сполученими Штатами прерогативи називатися «Америкою». Є й інша Америка, «Наша Америка», як назвав її колись Хосе Марті.
Отже, сьогодні на порядку денному перейменування американських студій на «студії Америк», враховуючи досвід і Латинської Америки також.
Глобалізація, сказати б, зсередини проявляється у мультикультурних процесах у самих Сполучених Штатах. Концепція американської культури як «плавильного тигля» відходить у минуле, сьогодні пропонуються зовсім інші метафори. Зокрема, етнічні літератури здобули своє місце на її палітрі. Проте в наш час американісти кажуть про небезпеку «балканізації» літератури і культури США. На полицях книгарень та бібліотек бачимо окремі рубрики: афро-американська література, азіато-американська, чіканос, індіанська тощо. А де ж тоді власне американська література?
Реагуючи на цю ситуацію, впливовий журнал «Американська література» вийшов із підзаголовком «Більше не треба окремих сфер!» Вчені вважають, що після розмежування етнічних та інших літературних світів треба знов шукати їхнє спільне підґрунтя. Але це возз'єднання має відбуватися на принципово інших засадах.
Ми хочемо, щоб Інший був частинкою нас. Але чи не зведемо ми його тоді до себе? Чи не редукуємо щось незнайоме до знайомого? З другого боку, якщо ми будемо весь час підкреслювати радикальну іншість Іншого, тоді діалог із ним взагалі унеможливиться.
Стратегії пошуку спільного
Відтак, які ж стратегії пошуків нової спільної платформи пропонують американці? Одна з них наголошує на соціальній сконструйованості категорій, які здавалися нам вічними і, користуючись сучасною мовою, есенціалістськими, суттєвими, завжди присутніми.
Як слушно зауважує один із видатних дослідників цих проблем Вернер Соллорз, останні десятиліття проходять під знаком винаходу, бо сьогодні вважається, що у суспільному сенсі такі поняття, як молодість, кохання або смерть – це саме «винаходи»; не щось притаманне людині від народження, а соціальні конструкти.
Як соціальні конструкти розглядають і категорії раси та етнічності. Книжка Соллорза має назву «Винахід етнічності». Тобто дослідники демонструють, в яких конкретних історичних умовах ці категорії формувалися. З огляду на ситуацію в Сполучених Штатах, де, звичайно, проблема раси залишається дуже серйозною, йдеться про винахід не лише чорноти – ми розуміємо, що чорних позначили як «негрів» саме білі, – але й про винахід білизни, тобто про те, що нація іммігрантів стала ідентифікувати себе як «білих», тоді як у себе в країнах вони були італійцями, англійцями, французами тощо. «Білими» всі вони стали вже на новому континенті саме для того, щоб протиставити себе Іншим – не білим.
Говорячи про ще один підхід, я маю назвати ім'я видатної американської письменниці, Нобелівського лауреата Тоні Моррісон, яка підкреслює присутність «чорного» в класичній американській літературі. В неї спочатку було есе на цю тему, потім вона написала книжку «Граючи у темряві», де на прикладі творів Марка Твена, Хемінгуея, Мелвіла, Фолкнера показала, що не тільки образи негрів, а й сам концепт «чорноти» певним чином впливає не лише на зміст, а й на форму, стиль, риторику і поетику цих творів.
Далі, історики доводять метисну, як вони сьогодні кажуть, або гібридну природу самої американської нації. Цей факт, тобто поширеність міжрасових любовних і статевих стосунків, дуже довго заперечувався офіційною історіографією.
Одним з найважливіших завдань сьогодення вважається поєднання локального і глобального. Виник навіть такий термін – «glocal», тобто глобальне плюс локальне. Пропонується у людській діяльності, з гуманітарною включно, керуватися принципом екологів: думати по-глобальному, а діяти на своєму місці, тобто локально. Про це цікаво пише Арджун Аппадурай.
Нарешті, і для постколоніальних країн, і для нашої країни гостро стоїть проблема мови. Є таке поняття: urbi et orbi, місту і світу, собі та іншим. Якщо, скажімо, представники африканських країн пишуть англійською і французькою, то це для «світу», але навіть їхні герої можуть їх не зрозуміти. Якщо ж вони пишуть рідною, то певною мірою споруджують бар'єри між собою та рештою світу. Тоді постає проблема перекладу, причому в широкому сенсі, не лише між мовами, а й між культурами.
Тож хоча б які були стратегії, хоча б які були підходи, йдеться про такі поняття, як синтез, гармонізація, гібридизація, поліморфність, і про необхідність для нас усіх діяти всередині цього процесу пошуків «глокального» – щоб і «місту», і «світу».
Наталія Висоцька, професор Київського лінгвістичного університету, доктор філологічних наук.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Радіо Свобода відстежує дискусії проекту «Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом» й надалі публікуватиме виступи усіх учасників обговорення. Друга академічна дискусія пройшла під назвою «Розширюючи кордони – наближаючи периферію».
Попередні публікації:
Письменники-мігранти й збереження ідентичності (Юрій Кочубей)
Українська література як самодостатня реальність (Людмила Грицик)
Наші вороги – експансія чужих і власний провінціалізм (Тарас Кияк)
Кордони проходять всередині нас (Євген Бистрицький)
Ми ще не є політичною нацією й не готові до Євросоюзу (Микола Жулинський)
Статус народів вимірюється їхньою волею до буття (Оксана Пахльовська)
Схід як ключ до розуміння України (Іван Бондаренко)
Нині стає зрозумілим, що глобалізація витворює світ як єдність у розмаїтті. Процеси, що відбуваються у цивілізації, звісно, ставлять перед культурою великі виклики. Американські гуманітарії й філологи висловлюють занепокоєння щодо зниження статусу університетів як гуманітарних центрів.
Це ж спостерігається і в Європі, де технічні та природничі науки поступово витісняють на узбіччя гуманітарні студії. Точні науки ідуть в ногу з глобалізацією і просуваються вперед, об’єднуючи здобутки науковців різних країн. Які ж способи протидії винайшли американські викладачі літератури і літературознавці?
Не англійська література, а література англійською
Перший спосіб актуалізації гуманітарної сфери – розширення меж своїх дисциплін. Ще донедавна предмет «англійська література» включав у себе в основному письменство Великобританії та Сполучених Штатів. Навіть сама американська література не одразу виокремилася як самостійна галузь, бо ще майже в середині 20-го століття про неї говорилося як про гілку англійської, що витворюється на теренах Нового Світу. Але сьогодні замість англійської літератури в університетах США викладають літературу англійською, тобто йдеться про літератури, які створюються у різних частинах світу, але англійською мовою.
Відомий науковець, один із засновників нового історизму, дослідник культури доби Відродження Стівен Грінблатт зазначає, що низка найбільш значущих романів, п'єс і віршів англійською мовою сьогодні створюються, скажімо, в Делі, Лагосі або Антигуа. І саме поняття англомовної літератури вже вийшло далеко за межі метрополії, за межі традиційних фокусів вживання англійської мови.
Наступний момент захисту гуманітарної сфери має полягати у доланні штучних поділів. Йдеться не про те, щоб поруч із викладанням, скажімо, британської англійської літератури викладати нігерійську, а про викладання їх у комплексі. Адже наразі відбувається процес так званого «переливання культурних імпульсів» між мовами й літературами. Оце «переливання крові культур» можна вважати найцікавішою рисою сьогодення.
Концепція «плавильного тигля» відійшла у минуле
Вважалося, що глобалізація переплавляє світ й формує щось уніфіковане. Але останні роки показали, що насправді новий світ формується через взаємодію різних ідентичностей, через витворення новітніх форм взаємодії культур.
Наступна стратегія вимагає розширення літературознавчих практик як по горизонталі, так і по вертикалі. Коли йдеться про горизонталь, то, хоч би як це парадоксально, мається на увазі бажання вивчати британську літературу разом з американською. Тобто, сьогодні дуже популярний трансатлантичний підхід до викладання літератури. Американська література доклала багато зусиль, щоб відокремитися від британської, а нині знову відбувається процес зближення, але вже на новому рівні.
Щодо вертикального контексту, то йдеться про вивчення не лише літератури, а й культури у масштабі всієї Америки, тобто двох півкуль. Дуже голосно лунають протести проти присвоєння Сполученими Штатами прерогативи називатися «Америкою». Є й інша Америка, «Наша Америка», як назвав її колись Хосе Марті.
Отже, сьогодні на порядку денному перейменування американських студій на «студії Америк», враховуючи досвід і Латинської Америки також.
Глобалізація, сказати б, зсередини проявляється у мультикультурних процесах у самих Сполучених Штатах. Концепція американської культури як «плавильного тигля» відходить у минуле, сьогодні пропонуються зовсім інші метафори. Зокрема, етнічні літератури здобули своє місце на її палітрі. Проте в наш час американісти кажуть про небезпеку «балканізації» літератури і культури США. На полицях книгарень та бібліотек бачимо окремі рубрики: афро-американська література, азіато-американська, чіканос, індіанська тощо. А де ж тоді власне американська література?
Реагуючи на цю ситуацію, впливовий журнал «Американська література» вийшов із підзаголовком «Більше не треба окремих сфер!» Вчені вважають, що після розмежування етнічних та інших літературних світів треба знов шукати їхнє спільне підґрунтя. Але це возз'єднання має відбуватися на принципово інших засадах.
Ми хочемо, щоб Інший був частинкою нас. Але чи не зведемо ми його тоді до себе? Чи не редукуємо щось незнайоме до знайомого? З другого боку, якщо ми будемо весь час підкреслювати радикальну іншість Іншого, тоді діалог із ним взагалі унеможливиться.
Стратегії пошуку спільного
Відтак, які ж стратегії пошуків нової спільної платформи пропонують американці? Одна з них наголошує на соціальній сконструйованості категорій, які здавалися нам вічними і, користуючись сучасною мовою, есенціалістськими, суттєвими, завжди присутніми.
Як слушно зауважує один із видатних дослідників цих проблем Вернер Соллорз, останні десятиліття проходять під знаком винаходу, бо сьогодні вважається, що у суспільному сенсі такі поняття, як молодість, кохання або смерть – це саме «винаходи»; не щось притаманне людині від народження, а соціальні конструкти.
Як соціальні конструкти розглядають і категорії раси та етнічності. Книжка Соллорза має назву «Винахід етнічності». Тобто дослідники демонструють, в яких конкретних історичних умовах ці категорії формувалися. З огляду на ситуацію в Сполучених Штатах, де, звичайно, проблема раси залишається дуже серйозною, йдеться про винахід не лише чорноти – ми розуміємо, що чорних позначили як «негрів» саме білі, – але й про винахід білизни, тобто про те, що нація іммігрантів стала ідентифікувати себе як «білих», тоді як у себе в країнах вони були італійцями, англійцями, французами тощо. «Білими» всі вони стали вже на новому континенті саме для того, щоб протиставити себе Іншим – не білим.
Говорячи про ще один підхід, я маю назвати ім'я видатної американської письменниці, Нобелівського лауреата Тоні Моррісон, яка підкреслює присутність «чорного» в класичній американській літературі. В неї спочатку було есе на цю тему, потім вона написала книжку «Граючи у темряві», де на прикладі творів Марка Твена, Хемінгуея, Мелвіла, Фолкнера показала, що не тільки образи негрів, а й сам концепт «чорноти» певним чином впливає не лише на зміст, а й на форму, стиль, риторику і поетику цих творів.
Далі, історики доводять метисну, як вони сьогодні кажуть, або гібридну природу самої американської нації. Цей факт, тобто поширеність міжрасових любовних і статевих стосунків, дуже довго заперечувався офіційною історіографією.
Одним з найважливіших завдань сьогодення вважається поєднання локального і глобального. Виник навіть такий термін – «glocal», тобто глобальне плюс локальне. Пропонується у людській діяльності, з гуманітарною включно, керуватися принципом екологів: думати по-глобальному, а діяти на своєму місці, тобто локально. Про це цікаво пише Арджун Аппадурай.
Нарешті, і для постколоніальних країн, і для нашої країни гостро стоїть проблема мови. Є таке поняття: urbi et orbi, місту і світу, собі та іншим. Якщо, скажімо, представники африканських країн пишуть англійською і французькою, то це для «світу», але навіть їхні герої можуть їх не зрозуміти. Якщо ж вони пишуть рідною, то певною мірою споруджують бар'єри між собою та рештою світу. Тоді постає проблема перекладу, причому в широкому сенсі, не лише між мовами, а й між культурами.
Тож хоча б які були стратегії, хоча б які були підходи, йдеться про такі поняття, як синтез, гармонізація, гібридизація, поліморфність, і про необхідність для нас усіх діяти всередині цього процесу пошуків «глокального» – щоб і «місту», і «світу».
Наталія Висоцька, професор Київського лінгвістичного університету, доктор філологічних наук.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Радіо Свобода відстежує дискусії проекту «Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом» й надалі публікуватиме виступи усіх учасників обговорення. Друга академічна дискусія пройшла під назвою «Розширюючи кордони – наближаючи периферію».
Попередні публікації:
Письменники-мігранти й збереження ідентичності (Юрій Кочубей)
Українська література як самодостатня реальність (Людмила Грицик)
Наші вороги – експансія чужих і власний провінціалізм (Тарас Кияк)
Кордони проходять всередині нас (Євген Бистрицький)
Ми ще не є політичною нацією й не готові до Євросоюзу (Микола Жулинський)
Статус народів вимірюється їхньою волею до буття (Оксана Пахльовська)
Схід як ключ до розуміння України (Іван Бондаренко)
