Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 21:04

Оксана Пахльовська

(Із виступу на відкритій дискусії «Українська гуманітаристика. Діалог культур між Сходом і Заходом», започаткованій Інститутом філології Київського національного університету імені Шевченка)

Київ – Твердження Кіплінґа, що Захід і Схід – це протилежні, антиномічні реальності, що не здатні поєднатися між собою, сьогодні стоїть як ніколи гостро і актуально.

Насправді Захід і Схід – це надзвичайно складні макрокатегорії, що складаються з багатьох площин інтерпретації. Категорія Сходу – полівалентна і відповідає в сучасній ментальності тому безмежному простору, який займає ця цивілізація. Ми говоримо про Китай і про Індію як про Схід, про Схід Близький і Далекий, Сходом називаємо такі протилежні реальності, як Японія і Монголія, як Ізраїль і Палестина, і донедавна так говорилося й про Східну Європу.

Захід – це, по суті, демократичний світ: Європа і Північна Америка

Захід у плані геополітичному – категорія набагато вужча, окресленіша. Сьогодні Захід – це, по суті, демократичний світ: Європа і Північна Америка. В основі цього поняття – початкова ідея Європи як Заходу.

Це теж ідея структурована, вона формується вже впродовж тисячоліть. Але на відміну від простору Сходу, кордон західної ойкумени чіткий і детермінований власне парадигматичними цінностями, що стали підґрунтям демократії. А від кінця Другої світової війни до нинішнього часу – структурування категорії Європи як західної цивілізації набуло остаточного виміру, оскільки європейська матриця стала базовою для розуміння виміру демократичного світу.

Символічним, власне, є сам момент початку формування цілісної ідеї Європи. На суто теоретичному рівні це була середина-кінець Другої світової війни, коли Європа поставила сама перед собою питання: хто вона є, що сталося, чому Європа була завжди мозком світу, з одного боку, а з іншого – чому в цьому мозкові зародилися такі моторошні фантасмагорії, як дві світові війни і тоталітарні системи. З аналізу морально-філософського наповнення категорії Європи народилася концепція Європейської співдружності як простору вільних держав, де, нарешті, стало б неможливим насильство однієї нації над іншою.

Аналіз категорії Європи завжди відбувався не лише в історичних чи мистецько-культурних площинах, а – і чи не насамперед – у площинах моральних. Тому мені дуже цікава теза, заявлена у цій дискусії, щодо почуття вини і почуття сорому як двох ідентифікаційних категорій цих макропонять – Схід і Захід.

Оксана Пахльовська
Насамперед, однак, маємо брати до уваги систему категорій, з якими ідентифікувалася Європа у своєму історичному розвитку. Протиставлення Сходу і Заходу відбулося ще в давньогрецькі часи. Власне кажучи, Давня Греція є батьківщиною сучасної Європи. В Давній Греції сформувалася категорія свободи як базова ціннісна категорія європейської цивілізації. До категорії свободи додалася зокрема категорія громадянства, громадянина: лише вільна людина може зробити вибір приналежності і дії, тобто громадянин – це вимір індивідуальної відповідальності перед суспільством та батьківщиною. В давньогрецькій літературі та історіографії вже було абсолютно чітким це протиставлення: грецька, афінська демократична модель супроти автократичної моделі перського світу.
Елліни твердили, що в грецькій реальності всі громадяни є вільні, і той, хто ними керує, зобов’язаний прислухатися до волі народу
Словом, Захід супроти Сходу, Захід versus Схід – це антиномія, якій кілька тисячоліть. У Гомера, Есхіла, цілої низки філософів та письменників грецької давнини знайдемо це протиставлення еллінської моделі – моделі перській. Елліни твердили, що в грецькій реальності всі громадяни є вільні, і той, хто ними керує, зобов’язаний прислухатися до волі народу. Якщо коротко, то аgora – грецьке віче – це був прототип парламенту. В той же час Схід – це система, де лише одна-єдина людина є вільною: єдиновладний правитель. І керує він не громадянами, а підданцями, рабами.

У давньоримські часи категорія Європи ідентифікувалася також з категорією закону, Leх Romana. Римський закон став всеохопним для Римської імперії. Європа почала ідентифікуватися з величезною геополітичною територією. Але не змінилися, знову-таки, базові категорії. Ще Геракліт казав: громадяни мають захищати закон, як мури власного міста, – і цей закон став підґрунтям римської цивілізації.

За всіх умов, уже в давньому світі відбувалося протиставлення Європи як цілком визначеної системи цінностей – світові «варварів». «Варварським» називався насамперед східний світ – як світ, де немає свободи. Тому категорія «варварського світу» водночас несла навантаження чужості, іншості стосовно європейської цивілізації.

У Середньовіччі Європа ідентифікувалася з територією поширення християнства, але вже тоді християнська Європа включила у свій культурний розвиток велетенський, потужний східний компонент. Це був насамперед арабський Схід, який фактично є одним із джерел європейської літератури. Провансальські трубадури, любовна поезія Середньовіччя в Іспанії, Італії, Франції, – за цією моральною, етичною, естетичною еволюцією – і революцією – європейської літератури стоїть вплив арабського світу. Вже не кажучи про те, що араби привезли з собою в Європу і значну частину знань із астрономії, математики, музики.

В добу Гуманізму та Відродження Європа ідентифікується з «res publica litterarum». «Літературна республіка» – це багатокультурна співдружність інтелектуалів, простір культури і мистецтва, де панує свобода і незалежність думки, яку з особливою послідовністю захищатиме Еразм Роттердамський. Це термін Петрарки, Піко делла Мірандола та низки інших видатних мислителів, які під цим поняттям уявляли об’єднання інтелектуалів Європи, пов’язаних між собою спільними моральними та культурними ідеалами. Тобто, освіта, рівень культури стає ідентифікаційним кодом європейської реальності.

В часи Ренесансу до цього культурного виміру додається ще один вимір – політичний: Європа – про це пише насамперед Макіавеллі – асоціюється з розбудовою політичних інституцій. Народжується політична Європа. І з’являється позитивна, так би мовити, концепція Іншого. На противагу античному світові, Інший – це вже не Варвар, а людина, чию «іншість» Європа зобов’язана знати і поважати. Низка європейських філософів – насамперед Монтень – опротестовували позицію античної та середньовічної Європи щодо «іншого» світу як «варварського». Вони стверджували, що насправді варварським можна назвати християнський світ, який, з одного боку, проповідує любов до ближнього, а з іншого – переслідує цього ближнього, як це відбувалося з індіанцями після відкриття Америки. Інтелектуал колонізаторської Європи – це людина, яка критикує колоніалізм, яка творить інтерпретаційну модель подій, протилежну владній ідеології.

Таким чином, для розуміння Європи надзвичайно важлива категорія «іншого», яка постає в європейській культурі в період Відродження і розвивається до Просвітництва і далі через усі віки до нашого часу. Саме на основі цієї категорії постає критика європейської історії, європейської позиції у світі, розвивається критичне мислення. Власне, тут закодована і категорія вини. Іншими словами, основний вимір європейського інтелектуала – це критичне мислення, здатність до творення критичної, а не апологетичної історії.

Важливим періодом для формування ідеї Європи є Просвітництво
Надзвичайно важливим періодом для формування ідеї Європи є Просвітництво. Фактично від Відродження й далі триває глибокий процес секуляризації, вивільнення людини від середньовічних догматів через свободу думки, почуттів, утвердження права на релігійний вибір. Тобто категорія свободи як базова для Європи моральна реальність розширюється, охоплює дедалі більше й більше просторів людського буття.

В добу Просвітництва секуляризована Європа знову-таки ставить питання про «іншого» – згадати Вольтера, Руссо, інших французьких енциклопедистів, чий вплив у тогочасній Європі був домінуючим. Саме французькі інтелектуали одними з перших виявили автентичну цікавість до Сходу, солідарність, справедливе ставлення. Вольтер особливо, але також Монтескьє (згадати його «Перські листи»!) та інші філософи реінтерпретують усі основоположні для європейської ідентичності категорії у новому, секуляризованому ключі. Питання Сходу постає на увесь свій мегазріст. Особливо принциповий у цьому питанні був Вольтер. Він казав, що Схід нам здається варварським, далеким від нас, непізнаваним. Насправді Схід – Китай, Індія – це велетенські стародавні культури, цивілізації, древніші від європейської, які мають почуття сакрального не менш глибоке, як християнський світ. Загалом навіть ширилась Європою така собі орієнтофілія – захоплення найрізноманітнішими філософськими, естетичними та іншими аспектами східних культур.

Там живуть леви

До ХІХ століття схід Європи не включався у концепцію Європи. Цікаво, що в тих же самих письменників доби Просвітництва знайдемо чимало робіт про схід Європи як про варварську частину світу. Лише дуже небагато з європейських інтелектуалів (Руссо, наприклад) вважали, що лише Польща якоюсь мірою належить до світу Європи, а решта країн бачилася поза межами європейського культурного часу. І так, як на середньовічних мапах колись писалося в напрямку Сходу: «hic sunt leones», практично це відчуття зберігалося і в пізніші часи. «Там живуть леви» – це непізнаваний, дикий і загрозливий світ хижих звірів, що гуляють на свободі. Лише від ХІХ століття, від часів романтизму, що загострить почуття ідентичності, розпочнеться процес взаємного зацікавлення – і пізнання – між Сходом і Заходом Європи.

Не менш велике питання – погляд на Західну Європу з боку Східної. Одним із кардинальних аспектів «європейськості» чи «неєвропейськості» є релігія, тому що середньовічна Європа, повторюю, ідентифікувалася з християнством – і насамперед із християнством західним. Попри міжцерковний конфлікт, що виникне далі внаслідок поширення протестантизму, і сьогодні Європа фактично ідентифікується з двома гілками західного християнства.

У Середньовіччі в цей цивілізаційний діалог входить Візантія. Починається дуже тривалий процес протистояння східного і західного християнства. Кінцеву точку цього протистояння фіксує Гантінґтон у своїй відомій книжці «Сутичка цивілізацій», твердячи, що православ’я разом з ісламом творять континуум фундаменталістської релігії та автократичного світу, де не можуть закорінитися демократичні інституції.

Візантійсько-монгольська традиція в російському православ’ї, про яку говорить російський історик Афанасьєв, – це традиція, яка – через протиставлення себе Європі та демократичному світові – фактично виводить православ’я в його російському варіанті з християнства
Східне християнство, протиставивши себе від самих початків західному християнству, в кінцевому пункті ніби тим самим протиставило себе і Європі. Причому йдеться насамперед про російське православ’я, адже інші православні культури – починаючи від грецької – тією чи іншою мірою все ж таки стали частиною європейського світу або ж до нього наближаються. Візантійсько-монгольська традиція в російському православ’ї, про яку говорить російський історик Афанасьєв, – це традиція, яка – через протиставлення себе Європі та демократичному світові – фактично виводить православ’я в його російському варіанті з християнства.

Це дуже складне питання. Лише хочу наголосити, що релігію – як і будь-яку іншу категорію культури – необхідно розглядати зокрема і в її політичних чи навіть економічних аспектах. На початку ХХ століття Макс Вебер передбачив лідерство протестантських країн у капіталістичному розвитку. Тойнбі писав, що Лєніна неможливо зрозуміти без Візантії. І справді, не випадково, що така система, як комунізм, охопила власне відсталі східні країни і дуже мало проникла, скажімо, у світ протестантський. Тобто існують певні підставові культурні категорії, які мають формотворчий вплив і на політичну і на економічну еволюцію відповідних країн.

Питання вибору – це сьогодні питання життя і смерті

Ми зараз перебуваємо в процесі формування нових старих ідентичностей глобалізованого світу, і цей процес є не просто складним, – він є надзвичайно небезпечним. Ті макрокатегорії Сходу і Заходу, як вони розумілись у давньому світі, зараз повернулися і постали у всій своїй геополітичній та геокультурній вазі. Тому питання вибору – це сьогодні питання життя і смерті для країн, які опинилися на межі цих двох світів.

У синтезі цю проблему можна сформулювати так. Обидва ці світи – сьогоднішній Захід (світ демократій) і сьогоднішній Схід (світ автократій) – мають свою ідентичність. Це ідентичність диверсифікована всередині, багатогранна, полівалентна – і, попри все, виразна. Між ними пролягає євразійський простір, який формує не лише свою ідентичність, а й свої геополітичні кордони на основі апріорних ідеологій. Одна з них – це російський неоєвразизм, який веде початок від євразизму 20-х років ХХ століття. Ця теорія нині повернулася в Росію і проліферує також зокрема й на українських теренах. В реальності це конгломерат еклектичних гіпотез – теорія, безрозмірна, як і територія, що бачиться простором її реалізації. В результаті, якщо коротко охарактеризувати цю теорію, можна сказати, що є Захід, є Схід, є Європа, є Азія, але Євразія не тільки не стала і Європою, і Азією, – вона не стала ані Європою, ані Азією.

І водночас це не знімає питання: де проходить межа між Сходом і Заходом – надто ж у момент, коли Китай стає другою світовою потугою? А це процес із багатьма невідомими, де негайні економічні дивіденди невдовзі можуть перекритися довгостроковими економічними, демографічними та іншими загрозами. Китайська потуга імперативно не лише наблизилася до кордонів західної цивілізації – вона дедалі більше інтегрується в західну цивілізацію і диктує свої умови. Зараз, наприклад, в університетах ми маємо колосальну кількість студентів, які вивчають китайську мову. Зі слов’янськими мовами це не можна порівняти. Китайську мову може вивчати на курсі потік 100 людей, в той час як слов’янські мови (включно з російською) вивчають по 5-10 людей.

Таким чином, нині, коли стоїть питання культурних контактів і діалогів, існує велика інтерференція Сходу і Заходу, існує ця необхідність пізнання одне одного, необхідність обміну культурним досвідом, культурними кодами. З іншого боку, існує проблема вибору. Є країни, які однозначно вибрали свій шлях: Польща, Угорщина, країни Балтії, навіть Болгарія, а сьогодні й меншою чи більшою мірою Сербія – попри свій православний код! Країни ж, які будують для себе ілюзію можливості існування на грані світів, – це країни, які неминуче стають заручниками потужних енергій протистояння, ризикують втратити себе, ризикують просто елементарно не бути присутніми в історії.

Свобода як порівняльна категорія


Далеко не просто вибрати окремішні категорії, які мають бути підставовими для порівняння Заходу і Сходу. Я вибрала категорію свободи – йдеться про свободу індивідуальності, свободу думки, свободу слова, – оскільки це категорія, яка супроводжує всі без винятку етапи розвитку європейської цивілізації. Я категорично не погоджуюся з тезою, що європейська (чи загалом західна) цивілізація за своїми ознаками – загарбницька, а східна цивілізація позиціонує себе як охоронна щодо природи, щодо космосу. Людина скрізь є людина. Казав Марк Твен: скажіть мені, що ви людина, і я зрозумію, що ви погана істота. Тобто, людина є скрізь загарбником, людина є скрізь творцем, людина є скрізь деструктором, людина є скрізь будівником. Але градації цього будування і руйнування – різні, і ми зобов’язані реєструвати ці градації на кожному етапі окремо.

Тому прекрасні – і екологічно коректні – приклади з поезії, які цитував шановний професор Бондаренко, ми можемо продемонструвати як на європейському, так і на східному напрямку. Але це не знімає тієї ситуації, що Китай є однією з країн, які найбільше отруюють атмосферу, – саме Китай не підписує протокол Кіото. Коли Західна Європа робить максимум зусиль для того, щоб хоч якось навернути світ до екологічної проблеми, – згадайте внесок у цьому плані північноєвропейських народів, зокрема німців і скандинавів, – Китай опускає власне китайський мур стосовно цієї розмови.

Стамбул – сьогодні ближчий до Європи, ніж Київ. Це принизливий ляпас Україні – ляпас з боку Європи, але це насамперед плата за недостатню ідентичність, за корумповану концепцію ідентичності, яку Україна дозволила нав’язати собі
Тепер проблема віз. Я думаю, всі ми повинні собі поставити запитання, чому Стамбул – а колись Константинополь, Новий Рим, тобто місто, яке османська культура, східна культура відібрала, по суті, у західної культури, – сьогодні ближчий до Європи, ніж Київ. Це принизливий ляпас Україні – ляпас з боку Європи, але це насамперед плата за недостатню ідентичність, за корумповану концепцію ідентичності, яку Україна дозволила нав’язати собі, але яку вона сама великою мірою розвинула у своїй культурі. Плата за те, що Україна не зуміла, не захотіла, не змогла, не була здатна виокремити і розбудувати свою питому європейську ідентичність, яка закладалася в українській культурі в ХVI-ХVIІ століттях. Страшна плата за зраду цієї ідентичності. Отже, секуляризована мусульманська країна ближча до Європи, ніж країна, яка все ж таки й досі не може вивільнитися від фундаменталізму російського православ’я, – Гантінґтон мав рацію.

Також я не згодна з тезою, що особливих проблем не буде в Європи з православними країнами. Проблеми були, є і будуть, лише масштаби цих проблем різні. Болгарія в ідеологічному сенсі рішуче покинула православно-слов’янські комплекси, але продовжує мати перманентні соціо-економічні проблеми, серед яких однією з основних є проблема корупції. Сербія, попри позірний рух до Європи, все ще значною мірою перебуває в полоні націоналістично-реваншистських настроїв. Європа народжена з античної Греції, але Греція православна в економічному плані постійно відстає від європейських стандартів. Ще раз процитую прогноз Макса Вебера щодо протестантських країн, які матимуть економічне лідерство в капіталістичному світі. За протестантськими країнами йдуть країни католицькі. А найбіднішими країнами виявились країни православні. Проблема кореляції між релігійною традицією та рівнем життя суспільства є вкрай складною і на сьогодні – принаймні у нас – мало вивченою. А це проблема кардинальна, оскільки саме від релігійної традиції залежить мораль суспільства, його концепція індивідуальної та колективної відповідальності, його уявлення про етос свого буття.

Ще однією фундаментальною категорією порівняння східної і західної цивілізацій є власне категорія ВИНИ. Чим далі на схід, тим більше посилюються апологетичні аспекти в інтерпретації історії, ідентичності тощо. Західна Європа теж відповідальна за злочинні режими – нацизм і фашизм. Але вона їх викорінила – і збудувала пам’ять цих злочинних режимів – і систему захисту цієї пам’яті. Від країн, яких Європа бачить у своєму колі, вимагається подібне парадигматичне почуття вини. Наприклад, у процесі інтеграції Сербії до ЄС, Брюссель поставив основну вимогу до Сербії – визнати свої злочини за геноцид щодо мусульманського населення на Балканах. Росія ж безкарно провадить геноцид на Кавказі: не маючи європейської перспективи, Росія ніби автоматично вивільняється від притаманної Європі системи морально-етичних зобов’язань.

Східні країни характеризуються тим, що вони здебільшого не визнають своєї вини за скоєні злочини. Минуле сакралізується і препарується на догоду певним ідеологічним моделям. Тому й легко казати, що та чи інша країна не розпочинала війни, не знищувала народів. Минуле – світле і прекрасне, майбутнє – так само. От тільки теперішнє чомусь огидне, але у цьому винні зовнішні Вороги. Це колективна суспільна галюцинація. Нинішнє керівництво Росії твердить, наприклад, що явище російської мафії вигадали на Заході. Немає російської мафії – і все тут, байдуже, що явище розписане у цифрах, схемах і діаграмах як одне з найнебезпечніших у сьогоднішньому світі поряд із мафією італійською, китайською та японською.

Відсутня свідомість вини – це також механізм уникнення відповідальності за комуністичну систему. Ні, за комунізм відповідальна ідея, на якій будувався комунізм, а це була російська ідея. Відповідно нацизм будувався на пангерманській ідеї. Решта країн – лише сателіти цих злочинних макро-ідеологій.

З питанням вини тісно пов’язане і питання ідентичності як національної пам’яті. Перед країнами, що йдуть до Європи без достатньої ідентичності, стоїть загроза втрати цієї ідентичності. Приблизно 10 років тому польська дослідниця романтизму Марія Яніон написала надзвичайно цікаву книжку: «До Європи так, але разом з нашими мертвими». Геніальна формула. Тобто наша пам’ять, наше минуле, наше почуття вини, милосердя, справедливості – основоположні для побудови нашого гідного місця у світі.

Я би радила прочитати книжку «Опасная Россия», де є ціла низка драматичних аналізів, що увінчуються фатальним прогнозом щодо майбутнього Росії як безперспективної вмираючої країн
Нещодавно в газеті «День» був надрукований діалог-інтерв’ю з уже згадуваним тут Юрієм Афанасьєвим. Дуже раджу прочитати це інтерв’ю під назвою «Високочолі холопи». Російський історик критикує постановку питання з боку російських опозиціонерів, які хотіли би співпрацювати з владою, – власне, саме їх він називає «високочолими холопами». Але суть статті – в аналізі російської системи як поєднання власне монгольсько-ординської влади, відчуженої від суспільства, з цезаро-папістською владою візантійського зразка. Так само я би радила прочитати його книжку «Опасная Россия», де є ціла низка драматичних аналізів, що увінчуються фатальним прогнозом щодо майбутнього Росії як безперспективної вмираючої країни. Цей аналіз маємо застосувати також і до України, суворо і без ілюзій поглянувши на її майбутнє. Поки що воно все-таки в наших руках, але надалі ризикуємо втратити контроль над цим майбутнім. Плата за байдужість, недоосмислення, цинізм у ставленні до власної ідентичності може виявитися фатально високою.

Політика і культура

Політика і культура – це два основоположні аспекти і нашого життя щоденного, і нашої історичної еволюції. Вони перебувають у тісній взаємозалежності. Поставити неперехідний водорозділ між ними – тим більше в сьогоднішній Україні! – означає втекти від проблеми. Тут наводилися чудові цитати з давніх поетів і філософів Сходу. Але це не знімає з нас обов’язку подивитися жорстким поглядом на сучасний світ. Отже, елементарне питання: як себе почуває сьогодні людина на Сході і на Заході? Є об’єктивна реальність: при всіх недоліках, помилках, «збоях» моделі, західна цивілізація – єдина цивілізація на цій планеті, де створена спроба побудувати гідне людське життя – життя будь-якої людини, незалежно від її статків, незалежно від її походження, віри, мови, – і забезпечити цій людині повагу до себе і захист з боку держави на всіх етапах людського життя в усій множинності його проблем і потреб.

Власне, саме Європа здобулася на побудову так званого «Welfare State», соціальної держави. Це не є стала величина, десь ці механізми працюють краще, десь гірше, розквіт «Welfare State» змінюється кризами. В Італії загалом гірше функціонує система дитячих освітніх закладів, ніж, скажімо, у Швеції, але дитсадочки Емілії-Романьї чи школи Ломбардії – серед кращих у світі. Британські університети незмінно мають світове лідерство, але серед атенеїв із найвищими рейтингами за різними спеціальностями – і німецькі університети і французькі. Австрійські пенсіонери щасливіші від португальських, але всі разом європейські пенсіонери щасливіші від усіх разом взятих пострадянських пенсіонерів (за винятком тих злодіїв і злочинців, причетних до творення радянської системи, які продовжують паразитувати на суспільстві). Одним словом, європейський і загалом західний добробут – це не манна небесна, а результат тяжкої праці, раціональної організації суспільства і гуманістичної концепції людського життя.

Ми ж говоримо, що перебуваємо на межі між Сходом і Заходом, що рухаємось до Європи, що будуємо демократію. Але співіснуємо з ганебними, потворними виявами посттоталітарної системи, часто не протидіючи їм, не виробляючи інструментів, які б унеможливили ці явища. Скажімо, тотальна корупція в університетах, черги цього літа при вступі в університети, абсурдна ситуація з підручниками, яких або немає, або вони переписуються згідно з патологічними радянськими стереотипами. І це саме в цій аудиторії, в цих контекстах має звучати це питання. Про яку європейську перспективу може йтися в умовах, коли щорічне хабарництво в університетах вимірюється в мільярдах грошових одиниць? Якщо ми себе вважаємо європейцями, чому така ганьба?! Отже, ми самі відповідальні за це. Ми, а не влада. Бо цю владу вибрало суспільство. Ця влада – дзеркало суспільства. Безсмертні римляни казали, що кожне суспільство має таку владу, на яку заслуговує. Корумповане суспільство вибирає корумповану владу. Маленькі шахраї вибирають великих шахраїв. Говорити, що той чи інший міністр, чи той чи інший депутат, чи будь-хто з влади такий-сякий, – це все одно, що прийти в зоопарк і сказати: пітон, до чого ти негарний! Пітон і є пітон, професія в нього така. Пітон і перед виборами попереджав, що буде не кроликом, а пітоном. Якщо ж суспільство зачаровано дивиться йому в пащу і зручно вмощується між його зубами, смішно потім обурюватися, що в стравоході пітона так темно. Засвітіть лампочку Ілліча. І прочитайте Афанасьєва. Якщо встигнете.

Скільки б не говорити, що Україна – це глибоко європейська культура, сьогодні нас відкинуто на периферію не тільки Європи, нас відкинуто на периферію світу
Тому непрощенно великий ідеалізм сьогодні – казати, що так, ми, хвалити Бога, волею Історії є реципієнтами накопичених за віки культурних надбань і Сходу і Заходу. Воля Історії не діє без волі людини. За розвал освітньої системи з боку нинішньої влади знову доведеться платити десятиліттями неіснування в системі цінностей цивілізованого світу. Скільки б не говорити, що Україна – це глибоко європейська культура, сьогодні нас відкинуто на периферію не тільки Європи, нас відкинуто на периферію світу. Ми не є партнерами ні Сходу, ні Заходу. Як і Росія, ми є сировинним ресурсом коли Сходу, коли Заходу, – та й то ресурсом не завжди якісним.

Мені здається, що у всьому, що стосується категорій, на яких будується Європа, треба завжди враховувати філософію еволюції. Еволюція – це дуже складне поєднання традицій і модерності. Захід, Європа якраз і є та реальність, в якій жодна з традицій практично не відкидалася. У великих масштабах і малих. Геніальність Ренесансу – у відродженні античної культури. Фрагмент минулого – навіть якщо це просто камінь, на який наткнулися робітники, риючи метро чи будуючи супермаркет, – буде огороджений і захищений. Бо це частина нашої пам’яті, зв’язок часів. І так на всіх площинах культури. І в той же час Захід постійно оновлюється, змінюється пружно і динамічно.

Твориться «русский мир» у країні, яка за пару десятків років буде наполовину мусульманською... і китайською
Схід у класичному розумінні – менш схильний до новацій, має сакральне поняття традиції, чи йдеться про Китай, Японію чи Індію. Це велике питання, бо тут задіяні і алфавіти, і релігія, і почуття простору. Зовсім інше – Росія як Схід. Це віками – конгломерат систем, які пожирають одна одну – і відтворюються одна в одній. Замкнений цикл. Російську імперію розвалив Радянський Союз. Впав Радянський Союз, тепер відтворюється Російська імперія. Твориться «русский мир» у країні, яка за пару десятків років буде наполовину мусульманською... і китайською. Всі традиції перекалічені, на них постають нові, теж скалічені від самого початку. Емблематично – вчора церкви руйнувалися, нищилися, священиків катували, стріляли, церковні багатства ставали домашньою «утварью» для радянських вандалів. А сьогодні комуністи ходять під ручку з православними попами. Це означає, що і справді віра знищена. А там, де не відбулося послідовної секуляризації, а просто була докорінно зруйнована віра, суспільство оповиває морок неморальності.

Нині існують «чорні діри» в розумінні Сходу і Заходу як історичних макрокатегорій. Площина культурних інтерпретацій часто замінюється – а то й підмінюється – прагматичними економічними показниками. Відтак існує прірва в розумінні України і Європи, Європи і України. Україна не наповнила цей простір розуміння категоріями, комунікативними для Європи, не дала чіткого, відповідального знаку своєї причетності до європейської культури на рівні зокрема сутнісних для Європи цінностей. Європа теж має свої провини – де неуважності, де байдужості, де навіть і цинізму. Але треба мати на увазі, що Європа – власне, в силу специфіки своєї культури, – традиційно рахується насамперед із країнами, які поважають себе. А у списку таких країн нинішня Україна відсутня.

Тут прозвучало питання про національну свідомість Італії. Це дуже складна країна. Я часто зустрічала в італійців таку думку, що Давній Рим – це не Італія. Італійцям достатньо їхньої власної – постримської – історії. На відміну від них, нам (і росіянам також!) потрібна, так би мовити, нобілітація нашого походження, посилання на Київську Русь, на Візантію тощо, бо нам весь час себе треба «доводити». Їм себе доводити не треба. У них, куди не поглянеш, як не Мікеланджело, то Леонардо, дивовижна концентрація геніїв і їхніх творів, – 65% мистецьких надбань планети, за даними ЮНЕСКО, знаходяться в Італії (яка, до речі, не завжди дбало ставиться до своїх багатств).

Дуже смішно, з точки зору критичного саркастичного європейця, звучать формули, які надають сакрального статусу державі: «Святая Русь», «Святая Матушка Россия»
А імперської свідомості немає. В Італії немає відчуття центру світу. І хоча Рим – він завжди Перший був, є і буде супроти самозванних Римів Других і Третіх, – італійці з великою іронією ставляться до сакралізації свого статусу у світі. Дуже смішно, з точки зору критичного саркастичного європейця, звучать формули, які надають сакрального статусу державі: «Святая Русь», «Святая Матушка Россия». А чому свята? А чим не святіша Італія з її історією?! У давнину говорилося «Roma caput mundi» – «Рим – голова світу». А сьогодні, до 150-ліття Італійської держави, бачиш маніфести, не позбавлені прихованої іронії: «Рим СТАЄ столицею». І саме цій рисі критичного ставлення до своєї історії, до своїх національних недоліків у європейців треба вчитися. Бо таке критичне ставлення робить вагомою і виправданою самоповагу, почуття національної гідності.

Межа – це також і вибір

Є чимало досліджень про Україну як межову країну, як пограниччя між Сходом і Заходом. Але що цікаво – всі автори, які про це писали – і Лисяк-Рудницький, і Маланюк, і Ігор Шевченко, і Дашкевич, і Ісаєвич, – були апологетами, захисниками власне європейського шляху розвитку України. Зокрема в Маланюка є дуже цікава робота, на яку мало чомусь звертають увагу, а дарма: «Нариси з історії нашої культури». Це блискучий синтез української культури, який необхідно вивчати в школах, – замість запропонованої сьогодні пострадянської полови.

Межа – це також і вибір. Приналежність до цивілізаційного кола не означає обірвати зв’язки з одним цивілізаційним колом задля іншого. Означає навпаки – їх поглибити, артикулювати, диверсифікувати, зробити раціональними і організованими згідно з параметрами сучасного моменту. Але означає також остаточно визначитися з цінностями власної культури. Адже основний критерій приналежності визначається не за епізодичною доцільністю, а за базовими цінностями.

У творах європейських істориків, які аналізували ідею Європи, еволюцію становлення Європи, звучить постійно одна константа: статус народів у світі вимірюється їхньою волею до буття. Тобто будь-які історичні, геополітичні, геокультурні, як каже Маланюк, категорії є насамперед виразом волі народу – волі народу до буття, тобто його активної, послідовної, відповідальної присутності в часі і просторі.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Читайте на дотичну тему:
Схід як ключ до розуміння України (Іван Бондаренко)

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG