Доступність посилання

19 Серпень 2017, Київ 10:29

Кінець революції?


Ярослав Грицак, історик, публіцист, професор Українського католицького університету​

(Рубрика «Точка зору»)

Ярослав Грицак

(Передрук із сайту Gazeta.ua)

Виправте мене, якщо помиляюсь. Може, я щось пропустив або чогось не розумію. Але ми що, уже виграли війну? Чи може перемогли корупцію, нашого другого за рейтингом ворога?

Якщо – ні, то чому знову заводимо мову про мову, 9 травня і вступ до НАТО?

Зрозумійте правильно: мене теж заводить питання мови. Я теж скандалю, коли чую російську в найбільш невідповідних місцях – скажімо, від продавців у Львівському аеропорту імені Данила Галицького. І сварюся з водієм маршрутки чи таксі, коли там грає «Радіо Шансон».

Але коли в мене перестають тремтіти від збудження руки і кров відливає від голови, вмикається мозок. І каже мені, що є речі важливіші.

Мовні й історичні баталії пов’язані з високими ризиками. Вони стосуються символів. А символи завжди вибухові. Рухати їх – це як стати на міну. Або вхопити рукою голий провід під напругою.

Особливо, коли у країні загальна депресія від невиправданих надій, які несла революція. Хто старший, пам’ятає 1993-й, коли Україна була як ніколи близько до того, щоб перестати існувати як держава. Рекордні темпи інфляції, бунт шахтарів із вимогою позачергових парламентських і президентських виборів, прогнози ЦРУ, що Україна на всіх парах наближається до громадянської війни, порівняно з якою югославська виглядатиме, як невинний пікнік. Усе це – під обгорткою того, що Захід і Київ насильно українізують схід країни, на фоні розчарувань у надії, що Україна серед усіх радянських республік, як тільки стала незалежною, мала найкращі шанси на успіх. І менше ніж два роки по тому, як 90% проголосували за незалежність.

Якщо думаєте, що таке не може повторитися, подумайте ще раз. Бо є загальне правило, яке вивели на прикладі Польщі 1919–1939 років: політика націоналізації веде до краху. Міжвоєнну Польщу вважають класичним прикладом nationalizing state – держави, яка веде політику націоналізації. У такій державі є сильна група політиків й інтелігентів, які вважають, що їхня титульна нація – у смертельній небезпеці. Бо в ній є великі групи, які говорять іншою мовою чи моляться не тому Богові. Тому їх треба або позбутися (у випадку міжвоєнної Польщі йшлося про німців і євреїв – останніх наприкінці 1930-х планували вивезти на Мадагаскар), або ж асимілювати (як білорусів й українців).

Про політику міжвоєнної Польщі історики кажуть: це був більш ніж злочин – це була дурість. А Мар’яна Кіяновська (зважте, першокласна українська поетеса зі Львова) написала у Facebook: «Якби не було мовної політики Пілсудського щодо української нацменшини на територіях, які відійшли до Польщі, Бандера був би звичайним агрономом».

Російськомовні українці на півдні і сході, напевно, не дадуть свого Бандеру. У них нема харизматичних лідерів. Але їхніми «бандерами» стане армія пенсіонерок у мохерових беретах. Вони ходять на вибори масово, на відміну від налаштованої патріотично молоді. Й у своїй більшості вони набагато чутливіші на мову, 9 травня й НАТО – і ставлять ці питання так само високо, а може навіть вище, як про дорогу комуналку й високі ціни.

Історично-мовні дискусії небезпечні ще й тим, що відвертають увагу від реалій. А реальність полягає в тому, що, як пише редактор сайту «Наші гроші» Олекса Шалайський, в Україні знову закрилось «вікно можливостей». Непомітно, але невпинно – твердить він – ми знову наблизились до того моменту, коли більшість українців вкотре впевнилися: «нічого не міняється» і час зайнятись власною долею, а не долею держави.

Що його оцінка правдива, переконують розмови з моїми знайомими бізнесменами. Вони кажуть: в Україні знову не можна робити бізнес, якщо не маєш доступу до влади.

Ці слова – як вирок. Це те, що мовою політології називається режимом «закритого доступу». Він завжди пов’язаний із соціальною нерівністю та суспільною бідністю. Проти нього, серед іншого, був останній Майдан. Він, як і перший, був двомовний. І, зважте, де розмови про історію грали другорядну, якщо не третьорядну роль.

Можна вивести правило: щоразу, коли революція себе вичерпала, наша влада і наші партії натискають на мовно-історичну кнопку. Так було за Ющенка. Так, боюся, є зараз.

А якщо так, то давайте визнаємо, що ця революція скінчилася. І готуймося до нової.

Ярослав Грицак – історик, публіцист, професор Українського католицького університету​

(Передрук із сайту Gazeta.ua)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Українська мова і захисники «русского мира»

Державна мова України і спекуляції довкола законопроектів

Мовні законопроекти. Привид «насильницької українізації» у дискусіях

Закон про державну мову: прийняти реальність

Проекти мовного закону України в умовах війни​

Україна і мовний імперіалізм Москви. Від «радянського народу» до «русского мира»

Український закон і мова киримли​

Три законопроекти про мову. Вибір кращого

Україна і державна мова. У Верховній Раді аж три законопроекти

Три законопроекти про мову. Вибір кращого​

Українська мова – перевага в інформаційній війні з Росією

«Русский мир» і «мовний закон» Ківалова-Колесніченка. Як це сталося (хронологія)​

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG