Доступність посилання

15 Грудень 2017, Київ 16:26

Вистава «Диктатура жертви»: до 100-річчя більшовицького перевороту


Інна Ємець

Сьомого листопада 100 років тому в Російській імперії, в Петербурзі, відбувся більшовицький державний переворот, який за часів СРСР називали «Великою Жовтневою соціалістичною революцією». ​З нагоди цієї річниці учасники TanzLaboratorium представлять виставу «Диктатура жертви» у Центрі Леся Курбаса. Це документальний мюзикл, який побудований на дослідженні радянської пісні на тлі сьогодення. Цей документальний мюзикл в Україні показуватимуть не вперше, та з кожним роком актори переосмислюють і вдосконалюють його. TanzLaboratorium – незалежна перформанс-група, яка працює з часом у запропонованому, випадково знайденому або свідомо обраному місці.

У порожньому залі учасники TanzLaboratorium Олександр Лебедєв та Лариса Венедиктова розігріваються перед репетицією та чекають на реквізити. Акторка Мар’яна Матвійчук принесла балетні пачки – це один з елементів одягу на виставі «Диктатура жертви».

– Про що ваша вистава?

Лариса Венедиктова: Вистава про те, що ми всі живемо під ковпаком радянського, але хочемо думати, що це в минулому, це закінчилося. Насправді, чим далі, тим більше видно, що це не закінчилося, система зберігається. Залишився той самий капіталізм, тільки він замість блату використовує кошти. Але ж це суттєво нічого не змінює. А стан свідомості у людей такий самий, який був у моїй пам’яті, я застала ще той період.

Почали слухати радянські пісні – що саме це таке? Це своєрідна така тавтологія. І практично всі радянські пісні про пісню
Лариса Венедиктова

Ми задалися питанням «Чому так це все відбувається? Чому ми живемо в цьому всьому?» Нам на думку прийшла така версія, що справа у піснях. Пісні, які спокійно живуть, а вони вже в нас, ми їх просто не помічаємо. І почали слухати радянські пісні – що саме це таке? Це своєрідна така тавтологія. І практично всі радянські пісні про пісню. «Песне ты не скажешь до свиданья, песня не прощается с тобой…» – це такий просто вираз культури радянської. І тоді ми почали розкручувати тему, як пісня впливає насправді.

В нас у виставі є молоді люди, які чули ці пісні, але точно їх не знають і ніколи не співали. Та коли послухали уважно, вони з'ясували цей вплив, відчули цей ентузіазм, який починає рости, захоплювати. Нам здалося, що це цікава історія про те, що нами керує щось, про що ми не знаємо. І не вважаємо, що це наше життя, історія. Це один з аспектів – пісня. Цих аспектів багато, які створюють явну ностальгію за радянським минулим, яку ми можемо спостерігати 4 роки, або неявну ностальгію, якої теж багато».

– Що ви маєте на увазі, коли кажете, що декомунізація перекриває радянські спогади?

Лариса Венедиктова
Лариса Венедиктова

Лариса Венедиктова: «Вона (декомунізація – ред.) відміняє пам’ять. Вона прибирає естетику з очей, але ж більше нічого не робить. Таким чином цей вплив внутрішнього стану, точніше генетичного аспекту, він стає сильнішим в людей від того, що перед очима цього всього немає. Я не кажу, що потрібно залишити, як є, ці монументи, але з ними потрібно щось робити. Тобто переосмислювати минуле, а ці всі пам’ятки мали бути такими викликами для цього переосмислення.

– Чи є зараз в молоді переосмислення?

Декомунізація не працює на глибині, не працює зі свідомістю, вона працює поверхнево
Лариса Венедиктова

Лариса Венедиктова: Це помилково вважати, що молодь не мислить тими категоріями. Навіть у цього покоління, яке зовсім не знало саме такої форми ідеологічного суспільства, яке я ще трішки пам’ятаю, в цих людей (в молоді – ред.) немає відторгнення, немає усвідомлення поняття про те, як спрацьовує саме ідеологічний механізм. Тому так легко рекрутуються молоді люди в нові ідеології – «старі забуті нові». Їхня свідомість ідеологізована, тому декомунізація не працює на глибині, не працює зі свідомістю, вона працює поверхнево – вона зчищає старі поверхні або заліплює новими.

У нас немає конституції. Це саме те, що ми отримали від так званого комунізму
Лариса Венедиктова

У нас немає конституції. Це саме те, що ми отримали від так званого комунізму.

Німецька історія каже: «Ти не можеш стати успішним, стати суб’єктом, поки ти не подивився уважно на своє минуле, не взявши відповідальність за злочини»
Лариса Венедиктова

​Ця вся теперішня історія, вона не теперішня. Теперішнього без минулого немає. А ще без минулого немає майбутнього, це дуже добре зрозуміло німцям.

Німецькі філософи після краху гітлеризму дуже добре зрозуміли, що вся справа в минулому. Спочатку вони зайнялися нацизмом, а потім почали розглядати, звідки він взявся? І німецька історія каже: «Ти не можеш стати успішним, стати суб’єктом, поки ти не подивився уважно на своє минуле, не взявши відповідальність за злочини». Але доведеться, хоч ти вже нічого не зробив, хоч наше покоління пройде так само, нічого на себе не взявши, то доведеться дітям, а там насправді все складніше. Чим далі, тим зовсім на це неможливо дивитися.

«Я дивлюся на свою дитину, і розумію, що вона не може вже туди (в минуле – ред.) дивитися, бо вона це вже робить через мене», – обриває розмову Лариса Венедиктова і передає слово молодшій акторці Мар’яні Матвійчук.

Мар’яна Матвійчук
Мар’яна Матвійчук

Мар’яна Матвійчук: Мені вже доволі складно туди дивитися… Працюючи над цією виставою і піснями, більшість з них я почула вперше і дізналася, що це. А це якісь тривіальні речі. Тобто, якщо я б жила в Радянському Союзі, я б мала це знати, виходить, що я дивуюсь усьому, тому що було багато речей, про які я не знала.

Мені говорили в школі: «Радянський Союз – це погано». Але що погано, людей багато вбили? Коли немає якогось персонального ставлення – тоді це не відчувається як якась проблема
Мар'яна Матвійчук

Наприклад, як мені говорили в школі: «Радянський Союз – це погано», але це наскільки розмито й абстрактно. Але що погано, людей багато вбили? Коли немає якогось персонального ставлення – тоді це не відчувається як якась проблема. І коли я закінчувала університет, я не могла зрозуміти, чому в Україні все так складно, чому нічого не працює? І потім без розуміння минулого, ти відчуваєш себе у безперервному шоці. Відчуття «я все правильно робитиму, буду хорошим і все запрацює» – це ілюзія.

– Щоб молодь зробила висновки, перетравила все, вивчати саму історію мало?

В Радянському Союзі відбулося знешкодження інтелекту, тому в Україні немає філософії. Це ж не тому, що українці чи росіяни дурні

Лариса Венедиктова: Що відбулося ще в Радянському Союзі? Відбулося знешкодження інтелекту, тому в Україні немає філософії. Це ж не тому, що українці чи росіяни дурні. Це тому, що це небезпечне заняття, яке було заборонено і знищено. Тобто перерваність філософії, як перерваність культури. Ми маємо таке зяяння на місці, де має бути культура, філософія та мистецтво. В цьому році – 80-а річниця розстрілів у Сандармосі, яким буде присвячена вистава.

Мар’яна Матвійчук
Мар’яна Матвійчук

​–​ Хто такі віктимізовані українці і чи поводять вони себе так?

Лариса Венедиктова: По-перше, потрібно змінити цю установку держави. Patronal politics – це коли замість принципів у суспільстві люди керуються особистими зв’язками.

Державна політика мала б бути спрямована на те, щоб українці усвідомили себе і відповідальність за своє минуле. Україна, коли була у складі Радянського Союзу, вона була дуже активною учасницею всього, а тут з’явився дискурс, що Україна була окупована. На прикладі Литви – постійно казали і писали про те, що вони були окуповані, уряд у вигнані. Це є віктимізація. Ми є жертвами цього злочинного угрупування, а це ж не правда!

До розмови приєднався актор Олександр Лебедєв, який розповів,чому українці віктимізовані? Віктимізація – це перетворення особи на жертву злочину.

Олександр Лебедєв
Олександр Лебедєв

Бути жертвою приємно, тому що це дає моральне право чинити терор. Саме жертва може бути диктатором
Олександр Лебедєв

Олександр Лебедєв: Бути жертвою приємно, тому що це дає моральне право чинити терор. Саме жертва може бути диктатором. Назва «Диктатура жертви» виникла у розмові між акторами.

Ми згадали радянську історію про Лаврентія Берію. Коли його судили, він постійно підкреслював, що був жертвою Сталіна. Звісно, він вбив багатьох
Олександр Лебедєв

Ми згадали радянську історію про Лаврентія Берію. Коли його судили, він постійно підкреслював, що був жертвою Сталіна. Звісно, він вбив багатьох (актор сміється – ред.), але Лаврентій повторював, що не міг по іншому, над ним був Сталін.

Так само нацисти-гітлеристи казали, що ми жертви ідеології. У кожної ідеології свій вівтар, на що ти себе жертовно поклав. І коли це зробив – можеш знищувати мільйони. Своєю жертовністю жертва збільшує терор.

– Чи є проблиски філософії у молодого покоління?

Олександр Лебедєв: У нас немає інтелектуалів, які б пробували робити і писати. Філософ Сергій Дацюк писав у статті, що нам потрібно відштовхнутися від націоналізму та марксизму, бо вони чужі зразки цих реформ, нам потрібно створювати власні.

– Чому потрібно прийти до вас на виставу?

Лариса Венедиктова: Спочатку потрібно визначити, що ти хочеш змінити – як ти опинився в цьому місці, потім направити вектор – куди хочеш змінюватися, і йти до цього. Перший пункт, «як ми тут опинилися» – про це наша вистава. Я думаю, це шанс про це подумати і поговорити.

Мар’яна Матвійчук: Одного разу я захворіла, то була в залі, як глядач. І це мені дало по-іншому глянути на себе. Тому що часто є якесь хвилювання і нерозуміння чогось, то після вистави я змогла поставити собі більш артикульовані питання.

Документальний мюзикл «Диктатура жертви» відбудеться 7 листопада у Центрі Леся Курбаса, початок о 19:00.

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG