Доступність посилання

ТОП новини
25 Квітень 2019, Київ 21:33

Іноземцям легше знімати в Україні, ніж українським документалістам – Коваленко


Фільм «Домашні ігри» знятий за підтримки проекту «Настоящее время»

До Праги на фестиваль документального кіно «Один світ» молода українська режисерка Аліса Коваленко привезла вже третій свій фільм. На відміну від попередньої повнометражної стрічки «Аліса в країні війни», знятої у 2015 році, що розповідає про війну на Донбасі, новий фільм «Домашні ігри» – про виклики, які молода жінка, нападниця одного з київських футбольних клубів Аліна долає у «мирному житті». Батьки Аліни сиділи у в’язниці, мама померла, батькові-п'яниці було байдуже до сім’ї, і 20-річній Аліні довелося стати матір’ю для молодших брата і сестри. З Алісою Коваленко ми зустрілися між показами її фільму і поговорили про проблеми соціального сирітства в Україні і про проблеми українського документального кіно.

– Якщо не знати, що дія вашого нового фільму відбувається у Києві, то здається, що ми все ще на Донбасі – люди живуть так, як після війни. Це дійсно так? Злидні, соціальне сирітство по всій країні виглядають однаково?

– Якщо брати тему жіночого футболу, то я думаю, що кожна друга дівчина, яка грає у футбол, має ту саму проблему, як Аліна. Вони – або сироти, або в родині погана ситуація. Це і в Києві трапляється, місто велике, райони різні. І це типова ситуація. Ми цієї проблеми не помічаємо, не заглиблюємося в неї.

– В Україні часто можна почути, що «в нас – 100 тисяч соціальних сиріт», а виявляється, що в нас є стільки ж, а можливо, і більше дітей, які ще не потрапили до дитячого будинку, але є на межі, такі діти, як Аліна, як її маленький братик і сестричка, і цю проблему, здається, не помічають.

– Ця тема присутня, але на рівні новин. Але для документального кіно це виклик, тому що треба показати не просто важке життя, а більшу історію, яка буде мати розвиток, свою драматургію, щоб про цих героїв можна було розказати щось більше, а не просто про сирітство. Тому для мене Аліна була таким героєм, через якого можна розкрити дуже багато тем, бо для того, щоб їх розкрити, потрібно знайти цього героя, провести з ним багато часу, навіть років, а тому з такими темами важко працювати.

Я зацікавилася Аліною, історією, бо в мене сестра грає у жіночий футбол, і шукала вже у цьому середовищі. Я шукала дівчат з нього, і тренер розповіла мені про Аліну, і я зрозуміла, що це унікальна історія – дівчина унікально обдарована, вона виросла у супер-важких обставинах і при цьому вона стала успішною футболісткою, змогла себе реалізувати.

Батько дітей вважав, що розвагою для дітей є покататися на автобусі навколо району

І при цьому вона змогла дати дітям щасливе дитинство. Бо до того батько дітей, вітчим, Роман вважав, що розвагою для дітей є покататися на автобусі навколо району. А Аліна почала водити їх в парки, на атракціони, дати їм те дитинство, якого не було в неї. А сама вчилася від неї, бо в мене в той час народилася дитина. І її тренерка казала, що Аліна відразу знаходить контакт з дітьми і вона була б чудовою дитячою тренеркою, бо вона вміє знаходити контакт з дітьми, і це також її талант.

– У фільмі видно, що Аліна в цій складній ситуації борсається самостійно – є стара бабуся, яка не може опікуватися дітьми, є вітчим, який дітей не утримує, і є лише друзі – товаришка, тренер, які намагаються допомогти. Чи в Україні дійсно система соціальної опіки повністю не працю? Цим родинам дійсно ні до кого звернутися?

В Україні немає достатньо людей, з якими можна було б в цій ситуації порадитися, ця структура соціальної опіки не працює так, як хотілося б

– Це дуже складна проблема. Бо коли Аліна сама була дитиною, вона тривалий час так жила, соціальні служби довго не реагували. Лише згодом Аліну забрали з родини, в дитячий будинок, віддали до опікунської родини, яку знайшла тренерка. Але то все вже було запізно, Аліна була вже дуже глибоко травмована такою ситуацією. А у випадку малих дітей, яких вона сама намагається взяти під опіку, то ситуація така, що якщо вона досягне того, що вітчима позбавлять батьківських прав, то дітей можуть забрати до дитячого будинку, і не віддати їй, бо вона мало заробляє. І виходить так, що вона дітьми повністю опікується – живе з ними, виховує, годує, одягає, а на папері все одно опікуном є їхній батько, який навіть грошей не давав на їхнє утримання.

Мені здається, що в Україні немає достатньо людей, з якими можна було б в цій ситуації порадитися, ця структура соціальної опіки не працює так, як хотілося б.

В Україні структура соціальної опіки не працює так, як хотілося б
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:57 0:00

– Коли в Україні збирали гроші на підтримку армії, переселенців, люди відгукувалися. Але тут є великі потреби і людям ні до кого звернутися. Як налагоджена система приватної гуманітарної допомоги?

– Та ніяк вона не налагоджена. Так, підтримували переселенців, волонтерів, після Майдану був підйом, але зараз цей рух пішов на спад. Є організації, які допомагають, але цієї допомоги недостатньо.

– Як те, що ви зняли цей фільм, вплинуло на ситуацію цієї родини?

– Те, що я почала знімати, вплинуло на Аліну, я думаю, вона відчула в собі більше сил боротися. Моя увага і те, що я була поруч, це була для неї велика підтримка. Коли я закінчувала фільм, здавалося, що попереду – світле майбутнє. І команда ніби знайшла спонсора і Аліна могла отримати запрошення грати у національній збірній. А потім вийшло так, що команда випала з прем’єр-ліги, тож гравець з першої ліги грати у національній збірній не може. І в жіночому футболі зарплати дуже маленькі, нерегулярні, і на те, щоб просто жити, грошей не вистачає. Аліні доводиться якось балансувати, знаходити якісь заробітки і давати дітям максимум з того, що вона може зробити. Потрібно змінювати систему і з допомогою малозабезпеченим родинам, і з системою опікунства.

Я взагалі не бачила за цей час, щоб Аліні хтось допомагав

Я взагалі не бачила за цей час, щоб Аліні хтось допомагав. І тоді, коли мама померла, в них не було грошей навіть на цей похорон. В неї великі комунальні борги за квартиру, і вона зі своєї маленької зарплати не може їх заплатити, а ще є діти. І в цій ситуації вона навіть не знає, де шукати допомогу. І я не знаю, як їй допомогти.

Я можу зробити якийсь краудфандинг, але ж це не соціальна допомога, а моя особиста, в тому, щоб організувати такий збір коштів. І я також не всесильна. Режисер часто опиняється в такій ситуації, коли він настільки задіяний в житті людини, що він відчуває, що мусить якось допомагати. Але, з іншого боку, режисер має бути відсторонений. Це таке дуже складне відчуття.

Я взагалі не бачила за цей час, щоб Аліні хтось допомагав
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:03:08 0:00

– Ви закінчуєте фільм тим, що Аліна живе в партнерстві зі своєю подругою Надією, і з нею виховує цих дітей. І в мене виникло запитання, чи не склалося у вас враження, що в такій ситуації це – не стільки вибір на користь жінки, скільки на користь відповідального партнера, який прожив у своєму житті щось подібне, має подібний досвід і не покине тебе з двома дітьми. Тобто, що дівчатам у цій ситуації не до хлопців, їм ідеться про виживання.

Це партнерство є на рівні соціальної підтримки

– Я не хотіла на цьому наголошувати у фільмі. Для мене була важлива історія Аліни, і Надя була тією людиною, яка дуже допомагала і підтримувала Аліну. Для мене це була історія міцних жіночих стосунків, дружби, яка пройшла випробування. І у Наді також важка родинна ситуація, і вони грали в одній команді, і вона розуміє – і що таке спорт, і що таке трагедія в родині. Так, це партнерство є на рівні соціальної підтримки. Для жіночого футболу це взагалі характерно. Зовсім інше відчуття, коли ти в жіночій команді, ти відчуваєш, як сильно вони підтримують одне одного, набагато сильніше, ніж у чоловічій команді.

– Чи не відгукувалися на цей фільм професійні психологи? Я знаю, що ви працювали в театрі Doc, де професійний психолог допомагав вам пережити вашу особисту травму війни, перебування в полоні. А тут ми бачимо багаторазово травмоване дитинство. Таке дитинство не проходить без наслідків і для здоров’я психологічного – невміння збудувати партнерські стосунки, проблемами з серцево-судинною системою і багатьма іншими проблемами.

Для таких дівчат футбол – це теж терапія

– Я думаю, що в нас в принципі проблема з психологами, у нас дуже мало психологічної допомоги і підтримки і дітям, і дорослим людям. Я думаю, для неї терапією є футбол і взаємини з тренером. Василівна – насправді дуже добра жінка, і вона багато зробила для цих дівчат, для таких дівчат, як Аліна. У фільмі їхні стосунки показані жорсткіші, ніж вони є насправді. Я думаю, що для таких дівчат футбол – це теж терапія.

– Ви вже возили цей фільм на різні міжнародні фестивалі, в Одесі на міжнародному фестивалі він отримав нагороду. Що бачать у стрічці іноземці, на що звертають увагу, на важку соціальну ситуацію в Україні чи на прекрасну режисерську роботу?

Люди взагалі мене питали, чи це є реальна історія. Вони не могли повірити, питали: «А похорон – це реально?»

– Насправді дуже мало запитують про ситуацію в Україні. Можливо, через те, що це є дуже універсальна історія, і глядач більше вражений Аліною як героєм, не лише для України, бо бідні райони є всюди, і в Парижі є бідні райони. Але вражає людей те, що людина з такого середовища і вона здатна боротися. Цей фільм розглядається з універсальної позиції. Люди взагалі мене питали, чи це є реальна історія. Вони не могли повірити, питали: «А похорон – це реально?». Вони не могли повірити, що людина реально перебуває в оцій драматургії, настільки ця історія була сповнена драматизму. І ще питають, як вам вдалося так близько зняти свою героїню. В мене багато крупних планів, бо я намагалася показати героїню через її переживання.

– Ваш фільм знятий у копродукції з проектом (Радіо Свобода у співпраці з «Голосом Америки») «Настоящее время», у нього є французький копродуцент, наскільки потрібна така співпраця для українського документального кіно?

– Вона виводить кіно на вищий рівень. Про проект чують не лише в рамках України. Те, що ми виграли міжнародний пітчінг (представлення ідеї кінофільму, презентація – ред.) The Guardian, дозволило нам почати знімати, запросити оператора і починати цей проект серйозно. Потім ми отримали гроші від IDFA Bertha Fund (Нідерланди) – це фонд найбільшого в Європі документального фестивалю. Це також для нас дуже важливо, бо вони потім підтримують проекти, на які вони дають гроші, вони їх «ведуть». Був показ на фестивалі в Амстердамі, ми їздили до літньої школи, де вони багато радили з монтажем.

В нас мало копродукції в Україні. А це дуже важлива річ, бо дозволяє їздити в інші країни, розуміти, як в цій індустрії жити

Важливі також міжнародні пітчінги, бо люди, які спочатку почують про майбутній фільм, потім, коли фільм вже закінчений, вони вже про нього знають. Вся ця індустрія допомагає, бо коли ти випускаєш уже свій фільм у світ, про нього вже щось знають, він цікавий. Нам потрібно це розвивати в Україні, бо в нас мало копродукції в Україні. А це дуже важлива річ, бо дозволяє їздити в інші країни, розуміти, як в цій індустрії жити. Бо часто буває, що зробив свій проект в Україні, показав на кількох фестивалях, а потім не знаєш, як вийти за ці межі, а це дуже важко. Бо потрібно мати гарного продюсера, який це розуміє, потрібно мати сейлс-агента, який допомагає тобі, фестивальну стратегію. Я коли робила свій дебютний фільм, цього не знала і не розуміла, що таке фестивальне життя фільму. Зараз я це розумію краще, і це допомагає рухатися далі.

– На українському матеріалі протягом останніх кількох років були зняті надзвичайно добрі та успішні документальні фільми – «Віддалений гавкіт собак» данського режисера Симона Вільмонта, який увійшов у короткий список «Оскара» і отримав десятки нагород на різних фестивалях, стрічка «Майже святий» американця Стіва Гувера, ще один претендент на «Оскара» – картина «Зима у вогні. Боротьба України за свободу» американського режисера Євгена Афінеєвського. Приїжджають іноземці, шукають в Україні матеріал для своїх картин. Але ви, українські режисери вашого покоління, маєте першими доступ до цього матеріалу, ви маєте можливість ним скористатися?

Для українських режисерів все набагато важче, бо вся ця система ще не відпрацьована

– Я вже про це думала. Але в нас така проблема, що в нас немає грошей на дослідження, на підготовчу роботу. Навіть якщо в тебе є історія, ти маєш сам за свої гроші поїхати, тобі потрібно її знати, запросити оператора, потім у нашому Держкіно були незрозумілі періоди, коли вони то оголошують, що даватимуть гроші, то не оголошують, куди їхати, де шукати гроші, незрозуміло. Для українських режисерів все набагато важче, бо вся ця система ще не відпрацьована. Це класно, що з’явилося Держкіно, ми бачимо, що є багато проектів, розквітло документальне кіно, це правда, з’являються фільми на фестивалях. Але швидкість реакції, те, що ти можеш поїхати і зняти відразу, отримати гроші без того, щоб писати десять сторінок сценарію, дає більше можливостей. Тобто режисери з Європи мають більше можливостей, бо вони краще знають цю систему.

Коли ми приїхали в Польщу, для мене це був шок, бо я не розуміла, що документальне кіно може бути таким важливим, що його будуть підтримувати, навіть купувати

А наші українські режисери тільки почали в це входити. Роман Бондарчук, який організовує Docudays, краще це знає, тому його проект «Українські шерифи» був дуже успішний. Бо вони розуміли, як все це працює. А для мене це розуміння прийшло, коли ми робили мій попередній фільм «Аліса в країні війни». Коли ми приїхали в Польщу, для мене це був шок, бо я не розуміла, що документальне кіно може бути таким важливим, що його будуть підтримувати, навіть купувати… Я думала, що класно просто знімати кіно, а тут виявляється, що все працює на іншому рівні.

Без державної підтримки документальне кіно не виживе

Ми були провінційні, робили кіно самі для себе, не розуміючи, що варто виводити своє кіно на світовий рівень і казати про себе на цьому рівні. Якщо буде існувати Держкіно далі, буде класно. Без державної підтримки документальне кіно не виживе. Чому в Польщі таке класне документальне кіно, чому вони скрізь беруть нагороди? Тому що в них дають на це гроші, на дослідження, на підготовку. Якщо в нас буде підтримка, і в нас все буде розвиватися. Це зараз основний фактор.

– А глядач? Чи він зацікавлений дивитися документальні фільми?

– З глядачем складніше, хоча я бачу тенденцію в Європі, що глядач набагато більше зацікавлений дивитися документальні фільми, ніж 10 років тому. Багато ігрових фестивалів включають у програму фестивальне кіно. Проект «Настоящее время» включає документальні фільми в свою програму і авторські документальні фільми мають у них великий рейтинг. А в нас на телебаченні взагалі не показують авторські документальні фільми, тобто взагалі нуль. У тій же ж Польщі авторські документальні фільми показують у прайм-тайм. Вони виховують глядача, а в нас не виховують.

В кінотеатрах – це лотерея. Якщо зробиш гарну промоцію, то підуть дивитися також. Але більше підуть дивитися в Києві, де глядач більш активний, і в інших великих містах. А в менших містах менше люди цікавляться документальним кіно. Багато людей, думаю, навіть не розуміють різниці між документальним авторським і телевізійним фільмом. Треба, щоб суспільне телебачення мало можливість купувати і показувати авторські документальні фільми, не лише українські, а взагалі і європейські і інші. Нам ще багато треба розвиватися у цьому напрямку.

  • 16x9 Image

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG