Якою може бути парламентська коаліція у новій Верховній Раді, про її перші випробування та чим вона запам'ятається, йдеться в публікації «Українського тижня». Дописувач тижневика Роман Малко переконаний, що новий парламент буде найкомічнішим із усіх попередніх та найцитованішим. А ще найнесамостійнішим, найкерованішим, найнесподіванішим, найскандальнішим і найменш професійним. Є також велика ймовірність, що в історію він може увійти як парламент із найкоротшою каденцією, яка завершиться або великим фіаско, або грандіозним переформатуванням політичних еліт. Звісно, дечого з цього списку, можливо, і не станеться, але в історію він точно увійде як особливий, стверджує автор. Як скоро запрацює нова Рада та скільки часу в неї піде на формування коаліції, безпосередньо залежатиме від результатів виборів і здатності політсил, які туди потраплять, домовлятися. Це буде першим екзаменом, результат якого багато прояснить. Наступний іспит – формування Кабміну. Цей процес навряд чи буде легким і залежатиме не так від коаліції, як від кінцевих бенефіціарів фракцій: як вони зуміють домовитися. На крісло прем’єра, крім Юлії Тимошенко претендують ще багато кандидатів. Найреальніші з них: Айварас Абромавичус, Владислав Рашкован, Юрій Вітренко, Андрій Коболєв та Олександр Данилюк.
Зеленський перебуває в кріслі No1 уже два місяці, а розуміння його подальшого курсу як не було, так і немає, стверджує дописувач «Українського тижня» Юрій Макаров. За 60 днів він устиг занятися київськими трамваями, бориспільською лікарнею та одеською митницею, тобто тим самим «мікроменеджментом», який може підтримати у виборця очікування чарівника Голобородька, що бореться з ненависною «системою», але не дає зрозуміти пріоритети й цінності команди. Що стосується команди як такої, то її, на думку автора статті, теж немає: хаотичні звільнення одних і призначення інших функціонерів позбавлені не те що системи, а навіть натяку на певну лінію. «Нові обличчя» на посадах, у партійних списках та в округах подекуди виявляються до болю знайомими. Плюс погані манери, але вони цілком укладаються в стилістику «свого пацана» – єдине, що можна визначити як сталий вектор нової епохи постбідності.
Те, що Зеленський на початках наговорив і наробив дурниць, не сюрприз і навіть не інформаційний привід, наголошує далі дописувач «Українського тижня». Ніякий він не агент Путіна й навіть не маріонетка Коломойського. Він актор, якого доля сподобила грати «Месію 2.0» і який щосили намагається вжитися у створений ним самим образ. Щойно новоспечений президент обросте як слід кадровою інфраструктурою, він заховається в кокон, турботливо забезпечений найближчим оточенням, звідки випірнатиме періодично для того, щоб насупити брови й закликати за все хороше проти всього поганого. Така схема, хоч як сумно, цілком робоча, проте з погляду керованості та надійності вона ніяк не годиться для країни в стані війни. Україна отримає офіс «рєшал» замість офісу реформаторів і симулянта замість лідера, підсумовує Юрій Макаров. Стаття називається «Чи допоможе Рада танцюристові?»
Бездіяльність правоохоронців і лояльність судів привели до того, що колишні регіонали і проросійські сили підім'яли під себе інформаційний простір і готові отримати друге за чисельністю представництво у Верховній Раді. Про це пише тижневик «Новое время». Видання наголошує, що в країні, яка пережила Майдан, окупацію Росією Криму та війну на Донбасі, вони не тільки не відчувають дискомфорту, але навіть набирають обертів. Той же Медведчук тепер регулярно літає в Москву, і не маючи офіційного статусу, регулярно проводить «переговори». І бере на них інших лідерів «Опоплатформи», зокрема ексрегіонала Юрія Бойка. Пожвавились не тільки вони, а й ще одна політична сила, що складається в основному з колишніх представників Партії регіонів, – «Опозиційний блок», лідерами якого є Євген Мураєв, Олександр Вілкул, Борис Колесников і Вадим Новинський. Відчули впевненість і зовсім неоднозначні персонажі, такі як колишній заступник генпрокурора Ринат Кузьмін, який не тільки словом, а й кримінальними справами зміцнював владу Януковича. Або ще один «колишній» – Андрій Портнов, заступник голови АП часів Януковича, котрий нещодавно повернувся в Україну і відразу ж розв'язав справжню юридичну війну з Петром Порошенком. Видання пише, що реваншисти намагаються відродити і зміцнити свій колишній вплив. Суттєво погіршують нарощенню їхнього впливу – міжусобні чвари. Вперше в історії країни просхідний табір посварився: суперниками стали «Опоплатформа» і «Опоблок». Перших видання називає політиками, що орієнтуються на утримуваного в Австрії мільярдера Дмитра Фірташа і Медведчука, а других – командою, близькою до мільярдера Ріната Ахметова та Ігоря Коломойського. Про те, що і хто їх може зупинити, йдеться в матеріалі «Привиди минулого».
У статті «Небезпечний «шлях добрих намірів» «Український тиждень» розповідає, чому загрози від «миру за будь-яку ціну» примушують якнайшвидше розділити питання припинення війни та реінтеграції окупованих ворогом територій. Автор статті Олександр Крамар наголошує, що в реінтеграції окупованих територій є сенс тільки, якщо вона відбуватиметься на українських умовах. Зокрема, із проведенням санації територій від персоніфікованих численних антиукраїнських елементів і від наслідків ідеологічно-психологічного калічення населення ОРДіЛО в дусі російської імперської пропаганди та совкової ментальності. Потрібна форсована й глибока не просто дерадянізація, а дерусифікація цих територій. Ті жителі окупованих земель, для кого це буде неприйнятно, мають отримати можливість покинути звільнені території та перебратися до Росії, як це відбулося, скажімо, із судетськими чи польськими німцями після Другої світової війни. Лише в такому разі реінтеграція окупованих територій буде корисною чи бодай матиме нейтральний вплив на подальший розвиток Української держави. За іншого сценарію ні до чого, окрім шкоди або й прямого підриву української державності, така реінтеграція не приведе. При цьому однак у жодному разі не можна зрікатися територіальної цілісності України й належності їй Криму, Севастополя чи ОРДіЛО, наголошує автор статті.
