Серед численних висловлювань щодо загрози масштабного російського вторгнення в Україну гучно пролунала заява міністра оборони Латвії Артіса Пабрікса. Різко розкритикувавши позицію Німеччини, він назвавши її такою, що жодним чином не відповідає вимогам НАТО та ЄС.
«Маю сказати, що блокування передачі естонських гаубиць Україні сприймається як ганебна позиція у всіх трьох країнах Балтії, а також у всіх державах Північної Європи», – заявив міністр.
Однією з причин він назвав «дуже тісні ділові та економічні зв'язки між Німеччиною та Росією».
Позиція Німеччини більше не має нічого спільного з ціннісною зовнішньою політикоюПабрікс
«Це кидає тінь на всі досягнення, які, як ми заявляємо, є наріжними каменями ЄС. Насправді позиція Німеччини більше не має нічого спільного з ціннісною зовнішньою політикою. Якщо нічого не зміниться, Євросоюз не має майбутнього», – жорстко підкреслив Пабрікс та наголосив, що від Німеччини чекають «нарешті, що вона візьме на себе провідну роль у Європі».
«Німеччина має стояти на стороні Європи та трансатлантичної єдності. Не десь посередині», – резюмував він.
Чим загрожують розбіжності між «старою» та «новою» Європою?
Ці слова латвійського міністра додатково висвітлюють нинішній стан відносин у Євросоюзі, який став очевидним після відвертої заяви тепер вже колишнього командувача німецьких ВМС Кай-Ахім Шенбаха.
Висловлювання Шенбаха про повагу до Путіна, упевненість у незворотності відторгнення Криму та проти вступу України та Грузії до НАТО, які безсумнівно поділяє, хоч і відверто не проголошує значна частина німецьких високопосадовців, шокували багатьох в Україні. Водночас вони не стали жодним відкриттям для сусідів Німеччини з числа країн Центральної Європи, які вже давно звертали увагу на політику, які підриває загальну європейську безпеку і солідарність на догоду інтересам Берліна.
«З тривогою спостерігаю за ситуацією в Україні та за реакцією наших сусідів з Німеччини перед загрозою з боку Росії. Великим розчаруванням, серед іншого, є відмова Німеччини у згоді на постачання зброї з Естонії державі, яка готується захищатися від агресора», – заявив польський прем’єр-міністр Матеуш Моравецький.
«На жаль, чорний сценарій, про який ми давно попереджали, має місце - будівництво «Північного потоку-2», газовий шантаж Росії, мільярди, вкладені Путіним в Європі, а також гроші, «вкладені» у колишніх політиків та лобістів, дають йому інструменти тероризувати інші європейські країни», – додав він.
Про таку небезпеку давно попереджали країни східного флангу НАТО, від цього багато разів застерігали політики Польщі, Румунії, країн Балтії та скандинавських держав.
Однак фраза про загрозу майбутньому ЄС через політику Німеччини настільки гостро пролунала чи не вперше. Раніше звинувачення у розхитуванні європейського човна переважно звучали з боку західноєвропейських політиків на адресу Польщі. Отже, сьогоднішня безпекова криза, яка стосується не лише України, а й усієї Європи, чітко відтіняє проблему домінування у ЄС насамперед Німеччини та меншою мірою Франції.
Прагнучи здійснювати вирішальний вплив у зовнішній, економічній, кліматичній та міграційній політиці Євросоюзу, визначати ціннісні пріоритети, бути арбітром у питаннях верховенства права тощо, вони одночасно не можуть (або не хочуть) відіграти для країн Центральної та Східної Європи роль гаранта безпеки, хоч і мають для цього достатній воєнний, промисловий і демографічний потенціал.
Роль, яку свого часу після Другої світової війни і фактично до розпаду СРСР забезпечували їм самим Сполучені Штати Америки.
Не слід забувати й слова німецького президента Франка-Вальтера Штайнмаєра, сказані у лютому 2021 року.
Обґрунтовуючи необхідність добудови «Північного потоку-2», він згадував «дуже багату історію з Росією» та понад 20 мільйонів жертв німецького вторгнення до Радянського Союзу якось так, як ніби жертви Другої світової війни не мають при цьому жодного відношення до України, Польщі та інших країн, що постраждали від нацистської агресії. Навпаки, щодо нас діє зворотна логіка – Німеччина начебто не хоче надавати Україні зброю, з якої потім можуть вбивати росіян.
Саме тому слова міністра закордонних справ Німеччини Анналени Бербок про те, що суперечка щодо необхідності підтримувати Україну наданням зброї не повинна внести розкол між країнами Заходу та важливість чинити спротив «усім зовнішнім спробам розділити нас» виглядають щонайменше дивними після її ж заяви за результатами переговорів у Москві з Сергієм Лавровим: «Росія та Німеччина – країни, які відіграють важливу роль у Європі. Ми бачимо великий потенціал співпраці з багатьох питань».
Хто кого розділяє? І хто чинить тиск?
То хто ж тоді чинить ці зовнішні спроби розділити Європу і хто на них піддається, відмовляючись надавати допомогу Україні та застосувати невійськові інструменти тиску на Росію?
Так, вони створюють певний ризик для німецьких економічних інтересів, проте можуть допомогти захистити Україну, а потім й Польщу, Литву, Латвію, Естонію, Румунію, Болгарію.
Хто заважає німцям продемонструвати, що європейська солідарність є не лише порожнім гаслом, коли йдеться ще й про власний гаманець?
Федералізація та стратегічна автономія Європи створює загрозу каталізації напруження і поглиблення недовіри.
Обрана ФРН пріоритетність бізнесових проектів над безпековими на прикладі «Північного потоку-2» викликає недовіру до неї як локомотиву євроінтеграції і значною мірою перекладається на політику і центральні органи Євросоюзу, в яких ця держава має потужний вплив.
Коаліційна угода трьох правлячих німецьких партії – СДПН, ВДП та «Союз 90/Зелені» містить пункт про прагнення Німеччини до перетворення Європейського Союзу на федеративну державу. Для цього передбачається підвищення ролі Європейського парламенту та Європейської комісії, якій німецькі політики хочуть надати можливості для більш послідовного та швидкого застосування існуючих інструментів захисту верховенства права, а також рішень Суду ЄС.
Тобто планка запланованих системних змін у ЄС піднята дуже високо, і це ще одна вагома проблема. Адже якщо і далі ігнорувати глибокі розбіжності у оцінці загроз та баченні засад європейської безпеки, то федералізація ЄС, тобто перетворення його з союзу національних держав на єдину державу видається недосяжною, а спроба її досягти шляхом тиску на «неслухняні» держави може лише посилити внутрішнє напруження у Європі до критичного.
Заявлені нещодавно президентом Франції Емманюелем Макроном пріоритети Євросоюзу під час французького головування в Раді ЄС протягом наступних шести місяців також викликають щонайменше скепсис.
Макрон наголошує на стратегічній автономії Європи та акцентує на захисті верховенства права (згадаймо, що на даний час найбільші претензії Єврокомісія має до Польщі та Угорщини). За словами французького лідера, Європі необхідно створити власну безпеку і продовжити переговори з Москвою.
«Протягом наступних місяців ми повинні виступити з європейською пропозицією, побудувати новий порядок безпеки і стабільності, ми повинні побудувати її серед європейців (мається на увазі без США), надалі поділитися нею з нашими союзниками по НАТО, а потім запропонувати її для переговорів з Росією», – закликає Макрон.
Пригадаємо зроблену ним ще рік тому заяву, що агресивна політика Кремля відносно України викликана не імперськими амбіціями, а є виключно симетричною реакцією Москви на розширення НАТО у бік російського державного кордону, а сама Росія, маючи спільні з європейцями цінності й світогляд, є важливим елементом безпеки у Європі. Важко не засумніватися, що це французьке бачення нового порядку безпеки не буде піддатливим до російського ультиматуму про заборону на вступ України до НАТО і виведення військ та озброєння «старих» членів альянсу з території нових – таких як Польща та країни Балтії, які долучилися до блоку після розпаду СРСР.
Друзям все, ворогам закон?
У очікуваних серйозних суперечках на ці теми претензії щодо верховенства права можуть бути використані у якості стимулу для тих, хто опиратиметься новій Європі рівних серед рівних, але з дещо рівнішими Францією, Німеччиною, Австрією та країнам Бенілюксу.
Зокрема, під критику вже потрапила Румунія, яку ще кілька років тому називали «островом демократії і стабільності» у морі корупції, популізму, нестабільності та авторитарних трендів, що набували сили у сусідніх з нею державах. У середині січня цього року комісар ЄС з питань юстиції Дідьє Рейндерс заявив, що Конституційний суд Румунії «йде по слідах Польщі» щодо проголошення верховенства національного законодавства над європейським та пригрозив поданням судового позову «за умови реальної, постійної та наполегливої позиції Румунії, яка суперечить законодавству ЄС або обов'язковому характеру рішень Суду Європейського Союзу».
Російські гроші та європейські політики
Поступово стає очевидною й інша проблема, яка у значній мірі стосується держав Центральної та Східної Європи, у тому числі України. Десятиліття відокремленості від Заходу призвели до надмірної ідеалізації ЄС. Проте зараз ми спостерігаємо й наростання недовіри до політики провідних країн і рішень керівних органів Євросоюзу. І розглядаючи низку прикладів західних політиків найвищого щаблю, не можна заперечити обґрунтованість таких застережень.
Варто згадати приклади колишнього канцлера ФРН Герхарда Шредера, переобраного головою ради директорів «Роснєфті», до складу якої входить також глава дочірнього підприємства «Газпрому» «Норд Стрім-2», колишній співробітник Штазі Маттіас Варніг, та, з червня 2021 року – колишня міністр закордонних справ Австрії Карін Кнайсль.
Доречним буде не забувати й колишнього прем’єр-міністра Франції Франсуа Фійона, котрий у липні 2021 року був призначений членом правління російської державної нафтової компанії «Зарубежнефть», а у листопаді увійшов до складу ради директорів компанії «СИБУР», найбільшої інтегрованої нафтогазохімічної компанії Російської Федерації.
Мало хто тепер пам’ятає, що 10 років тому, у листопаді 2011 року, він разом із тодішнім президентом Росії Дмитром Медведевим та канцлером Німеччини Ангелою Меркель брав участь в урочистому відкритті першого газопроводу «Північний потік».
Ще одним учасником тієї церемонії був нинішній прем’єр-міністр Нідерландів Марк Рютте, нещодавно викритий у веденні закулісних переговорів з високопоставленими дипломатами Росії на тему того ж таки «Північного потоку-2» та передачі палаті представників неповної та викривленої інформації щодо їх змісту.
Зокрема, робоча група уряду Нідерландів з енергетичних питань у 2018 та 2020 роках проводила зустрічі з росіянами, де також обговорювалися питання санкцій проти Росії та підписувалися певні угоди від імені держав, про що парламентарії довідалися ыз журналістських розслідувань лише влітку минулого року.
Водночас зараз прем’єр Нідерландів є одним з тих, хто найбільш жорстко критикує польський уряд та виступає за замороження коштів для Польщі з плану відновлення економіки, доки не вирішиться питання ыз незалежністю судів як фундаментальної цінності ЄС.
Тож, на мій погляд, можна помітити, як державні діячі, котрі зросли у країнах зрілої демократії, до яких немає жодних претензій щодо дотримання верховенства права та цінностей ЄС, легко йдуть на співпрацю з Росією.
Такі приклади очевидної уразливості західних політиків до російських грошей після відставки з високих державних постів не додають впевненості, що така співпраця не виникла значно раніше, а отже не можна виключати корупційного впливу РФ на формування суперечливих рішень задля поглиблення існуючих протиріч у об’єднаній Європі.
Схоже на те, що Євросоюз потребує переосмислення та досягнення нового консенсусу щодо єдиної оцінки загроз та реагування на них, а також налагодження системи взаємовідносин з урахуванням важливих речей, які є цінними для усіх його членів.
Що робити Україні?
Наявні нині суперечки між державами та інституціями ЄС можуть додатково відсунути перспективу європейської інтеграції України.
Згадати хоча б проблему з референдумом в Нідерландах, який не без втручання Росії на 3 роки відтягнув ухвалення остаточного рішення Ради ЄС про укладення Угоди про асоціацію з Україною після її ратифікації ще у вересні 2014 року Європейським парламентом.
А внесення ще у 2005 році до конституції Франції вимоги про ратифікацію шляхом референдуму кожного наступного договору про приєднання з країною, чисельність населення якої перевищує 5% населення ЄС, в нашому випадку є практично забороняючою умовою з огляду на вкрай велику непопулярність ідеї прийняття нових членів в більшості країн «старої Європи».
У цій ситуації тісна співпраця в рамках Люблінського трикутника, стратегічного партнерства України з Польщею та іншими дружніми державами Балто-Чорноморського регіону, активна участь у проєктах Тримор'я, яке у разі посилення відцентрових тенденцій в ЄС може набути більшої ваги та нового змісту, має стати одним з головних пріоритетів зовнішньої політики України.
Реальною альтернативою самостійній організації власного простору зацікавленими країнами Центрально-Східної Європи видається лише російське або німецьке домінування.
Анатолій Курносов – експерт Центру політичних студій «Доктрина»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
