ООН наводить статистику у 9 мільйонів українців, які виїхали з країни після 24 лютого й не повернулися назад. Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України вважає цю статистику дещо завищеною, однак, в межах країни, навіть умовні п’ять мільйонів є значною втратою населення. Донбас.Реалії (проєкт Радіо.Свобода) розбиралися, чи зможе Україна повернути біженців додому, й що для цього потрібно робити державі вже зараз?
За рік, що триває повномасштабна війна, біженці, які вимушені були тікати з України в інші країни світу, встигли там освоїтися, почати вчити мову, влаштуватися на роботу і віддати дітей до місцевих шкіл. Здавалося б, життя «стало на нові рейки», та чи це кінцева зупинка, чи їхній потяг таки повернеться в Україну, більш точно буде відомо після перемоги.
Доки ж соціологічні опитування показують, що половина з тих, хто виїхав, планують повертатися додому тільки по закінченню війни, а 11% – не планують повертатися взагалі.
Довга дорога в нікуди
Каріна Яшник пригадує кілометрові черги на АЗС, паніку людей, звуки вибухів і затори на виїзді з Харкова, востаннє в цьому місті вона була саме 24 лютого 2022 року.
«Із Харкова я вирушила до своїх батьків у місто Павлоград, що на Дніпропетровщині: вирішили, що треба триматися разом. Так легше зрозуміти, що робити далі. Пробувши там тиждень, начитавшись новин, що покращення ситуації не очікується, ми евакуаційним потягом поїхали з мамою до Львова. Це не була наша кінцева точка, далі – дорога до Німеччини, там вже більше п’яти років живе моя старша сестра», – розповідає Каріна про початок повномасштабної війни.
Був евакуаційний потяг і в житті киянки Наталі Рудковської.
«На початку березня я кілька кілометрів йшла пішки до вокзалу. Мене провів тато, я плакала, бо не знала, чи побачу його ще, що буде з Києвом, як далі складеться моя доля. Сіла на перший-ліпший потяг», – пригадує жінка.
Страх за власне життя і новини про наступ на Київ підштовхнули її та ще десятки тисяч українців до переїзду, спершу на захід України, а пізніше і за кордон. Наталя поїхала до Бельгії.
«Поїхала спершу до Польщі, була в Кракові. У Польщі багато людей, багато українців, мало вже було житла і дуже важко його знайти. Я планувала зупинитися в Німеччині, але вирішила їхати до Бельгії», – розповідає Наталя.
Не стояв вибір, куди їхати, у Олени Шило. Ще до великої війни жінка разом з чоловіком жила в Естонії, проте у січні 2022 року приїхала народжувати до України: війна застала її на лівому березі Херсонщини. Її рідне селище, де живе її мати, й досі в окупації.
«Коли почалася війна – я була на сьомому місяці вагітності, звичайно, що я більше переживала за дитину. Перш, ніж виїхати, ми два тижні чекали, що нам дозволять це зробити. Бо у них швидко все мінялося: то можна їхати, то ні. І ми боялися, що нашу машину розстріляють, бо дорогою ми бачили спалені цивільні автівки», – розповідає Олена.
В той день, коли Олена вибиралася зі свого селища, їхала велика колона з місцевих, які виїжджали з міста, тому рятувалися всі в купі. Проте, їхали по бездоріжжю: замість трьох годин довелося добиратися 12.
Евакуацію з рідного Маріуполя Марія Кутнякова рахує не годинами, а днями. Їх дев’ять: саме стільки часу знадобилося родині, щоб виїхати на підконтрольну Україні територію.
«Весь Маріуполь минулого березня думав: виїжджати чи ні. З 14 березня, коли була прорвана оборона міста і бої почалися на вулицях, люди скористалися цією можливістю і без оголошення зелених коридорів, бо вони жодного разу у нас не спрацювали, на свій страх і ризик вирішили виїжджати з міста», – пригадує своє життя в Маріуполі в останні дні перед виїздом Марія.
Коли вони планують повернення?
На питання, чи планували наші героїні життя за межами країни до повномасштабної війни, лише Олена Шило відповіла ствердно: родина хотіла після народження дитини повернутися в Таллінн. Решта бачила себе лише в Україні. А чи бачить зараз?
«Ми коли вийшли з Маріуполя, не мали чіткого плану, куди їхати і що робити. Чотири дні жили в Мелекино на дачі у чужих для нас людей, бо ми б не змогли одразу виїхати, великий наплив людей, а ні транспорту, ні бензину немає. І немає готівки: усі гроші на картці, а зняти їх ніде, в банку кажуть: записуйтесь і приходьте за тиждень, це просто апокаліпсис. Нам пропонували виїхати автобусом на Ростов, але ми туди не хотіли», – пригадує своє життя в Маріуполі в останні дні перед виїздом Марія.
Російська блокада Маріуполя: рік по тому
Виїжджати за кордон не планували, та доїхавши до Львова, не змогли знайти квартиру.
«Ми поїхали у Львів, але це був кінець березня, коли, здається, там було пів-України. Там ми жили в Театрі ляльок: там був Центр для біженців, намагалися знайти квартиру, але ціни були 20+ тисяч, а у нас була ще кішка, й ніхто не хотів нам здавати з нею квартиру. Але в цьому театрі ми зустріли литовських волонтерів, які запропонували нам поїхати до їхньої країни і пожити у них. І ми поїхали, спершу планували лише на місяць», – розповідає Марія Кутнякова.
Причини, з яких місяць розтягнувся на рік, у кожної родини свої: одні знайшли там роботу, інші змогли влаштувати особисте життя, вподобали закордонну освіту і влаштували дітей до школи. Серед наших співрозмовників, які не захотіли називати своє ім’я, були й ті, хто чесно зізнався – і досі залишається за кордоном, бо соцвиплати дозволяють їм жити в Європі, відкладаючи на чорний день.
Правда в тому, що люди не знають своїх планів
Навіть такого тривалого періоду як 12 місяців мало, щоб остаточно ухвалити рішення про повернення в Україну чи остаточну міграцію за кордон, вважає доктор психологічних наук, професор, завідувач лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Вадим Васютинський.
«Зараз більшість наших біженців визначилися з тим, де вони є, і на що вони можуть розраховувати найближчим часом. Але довгостроково планувати складно: за цей рік чимало факторів могли кілька разів змінити їхню думку. По-перше, перебіг подій в Україні, війна може затягнутися на невизначений час, людям складно жити в очікуванні. Ще один фактор – що за цей рік люди там отримали. Є родини, які гарно влаштувалися, гарно заробляють, вони або зовсім не планують їхати, або не поспішають повертатися. Гроші також є ключовим фактором», – розповідає психолог Вадим Васютинський.
Якщо всі члени родини виїхали за межі України, та їх влаштовують нові умови, то вірогідність їхнього повернення низька.
Язик до Європи доведе
Згідно з даними віцепрезидента Польського фонду розвитку Бартоша Марчука, у Польщі нині перебуває 950 тисяч українських біженців, з них приблизно 60-70% уже влаштувалися на роботу: це та діяльність, яка не потребує високого рівня кваліфікації.
Один з важливих критеріїв у пошуку роботи є знання мови, в деяких країнах біженці обов’язково ходять на мовні курси та складають іспити. Серед таких країн Німеччина та Естонія.
«Зараз я ходжу до школи на німецькі курси, мені Німеччина виплачує кожен місяць 450 євро. Коли завершиться курс німецької, тоді потрібно буде шукати роботу. Але спочатку я маю скласти іспит на знання мови», – розповідає Каріна Яшник, яка втекла з Харкова від війни.
А от у Литві вивчення мови не є обов’язковим.
«Я намагаюся вчити литовську, щоб хоч якось спілкуватися з людьми, але 90% мого оточення тут - це українські біженці. В Литві є багато безкоштовних курсів для вивчення мови, але це не є обов’язковим. Дуже багато людей тут знають англійську і російську. Якщо у тебе є знання цих мов, то ти не відчуваєш мовного бар’єру», – розповідає Марина Кутнякова.
А от у Латвії українських біженців навпаки з 2023-го змусили вчити мову, якщо ті планують там залишитися жити і працювати. Обов’язковим знання латиської стане з 1 січня 2024 року.
В Естонії для українців теж є обов’язкові курси мови, за 100 годин занять біженці мають вивчити її на рівні А1. Далі іспит на знання естонської. Якщо ж вони стоять на біржі праці і в подальшому планують знайти в країні роботу, то мають підвищити рівень знань до А2.
Соціальні гарантії
А от соціальні гарантії в Естонії для біженців прирівнюються до рівня корінного населення, за деякими винятками.
«Тут відкривають тимчасову карту, по тимчасовому захисту для українців, посвідку на проживання. Я маю в Естонії ті ж права, що і місцеві. Крім того, що я не маю права голосувати. Я маю медичну страховку, це дозволило мені безкоштовно народити, бо медицина тут дуже дорога. По народженню вже, тут це називається «батьківська зарплата», отримую 620-640 євро, окремо на дитину плюс 60», – каже Олена Шило, яка з окупації на Херсонщині виїхала в Таллінн.
З 2023 року низка європейських країн переглянули соцвиплати для для українців: Чехія, наприклад, зменшила суму виплат для працюючих з 5000 крон до 4890 (215 дол США).
У Польщі українці мають платити за проживання 50% вартості житла, також соцвиплати обмежать для тих, хто виїхав з країни більш, як на 30 днів.
А от у Німеччині виплати для українських біженців, навпаки, зросли.
- повнолітні - 451 євро (було 404 євро);
- діти 14-17 років - 420 євро (було 376 євро);
- діти 6-13 років - 348 євро (було 311 євро);
- діти до 5 років - 318 євро (було 285 євро).
У Литві виплата соціальної допомоги для працюючого населення є одноразовою.
«У Вільнюсі це 250 євро на кожну людину. І якщо у вас є діти, люди пенсійного віку або люди з інвалідністю, то ви від Литви отримуєте доплати. Це до суми ваших українських виплат додають суму литовського мінімума. Наприклад, моя сестра, людина з інвалідністю, отримує ще 150 євро», – каже Марія Кутнякова.
Окрім грошових виплат, біженці можуть претендувати на допомогу від благодійних організацій: за словами Марини, її родині видавали вже готові гігієнічні набори або ж купони на закупівлю товарів. Крім того, її сестра та дідусь безкоштовно отримують від держави ліки.
Квартирний квест
Найбільше співвітчизників виїхало до Польщі та Німеччини.І якщо у першій країні орендувати житло складно саме через наплив людей, то у Німеччині це складно зробити через перелік умов.
«Нам видали листок з інструкцією, де вказано, в яких містах ми можемо шукати квартиру. На одну людину метраж житла має складати не більше 50 метрів квадратних», – розповідає Каріна.
Площа квартири для двох – 65 метрів квадратних, для трьох – 80, чотирьох осіб – 95, для п’яти – 110 квадратних метрів.
«В цій же інструкції вказана градація цін по містах. Наприклад, якщо я сама шукатиму квартиру в Мербуші, то її вартість за 50 квадратів не має перевищувати 557 євро, вартість такої ж квартири в Нойсі – не має перевищувати 487 євро», – розповідає Каріна.
Не всі країни Європи компенсують вартість житла повністю, крім Польщі, про яку ми згадували раніше, самостійно оплачувати квартиру українці мають і в Литві. Проте, можна отримати субсидію від держави на часткове відшкодування.
«Ми змогли оформити допомогу від Вільнюської міської ради: це часткова компенсація оренди житла, у нас вона складає 180 євро. Компенсація враховує доходи родини, кількість членів родини, нас живе четверо. Вартість квартири виходить 550 євро і мінус компенсація, оренда виходить 370 євро і комуналка. Взимку це ще 200 євро», – каже Марія Кутнякова.
Дім, який зруйнувала РФ
Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи НАН України академік Елла Лібанова говорить, що статистика, де 90% українських біженців стверджують, що хочуть повернутися на Батьківщину, насправді умовна: в реалі додому повернеться значно менший відсоток людей. І причин у цьому кілька.
«Все залежить від військових дій, з одного боку, і економічної ситуації з другого. Якщо війна триватиме довго, по-перше, велика частка в Україні буде зруйнована, з другого боку, люди більше адаптуються до життя за кордоном, бо треба працювати і жити за кордоном за рахунок чогось… щодовше війна буде тривати, то менше людей повернеться», – розповіла в інтерв’ю Радіо.Свобода Елла Лібанова.
Окрім того, демограф вважає, що по завершенню війни та воєнного стану, коли відкриють кордони для чоловіків, родини можуть воз’єднатися, але не на території України.
«Дослідження, які проводилися в ХХ сторіччі, свідчать, що повертається приблизно третина тих, хто виїхав. Думаю, в Україні повернеться більше, бо настрої на повернення значно сильніші. Але 90% не повернеться, це на хвилі патріотизму вони так відповідають. Вони самі собі не взмозі зізнатися, що вони не хочуть повертатися. Але повернуться більше 30%», – розповіла в інтерв’ю Радіо.Свобода Елла Лібанова.
Як тримати з ними зв'язок?
«У нас були плани повернутися з Вільнюса в Україну восени, але почалися масштабні обстріли, відключення електроенергії, а у нас в Маріуполі було кілька ситуацій, коли ми попадали під обстріли, і коли я думаю, що є хоч якась вірогідність, що якась срана ракета влучить туди, де я, це буде неймовірно тупо вижити в Маріуполі і загинути від р*снявої ракети в якомусь іншому місті України. Ми доки боїмося повертатися, думаю, це психологічна штука», – розповідає біженка з Маріуполя Марина Кутнякова.
Психолог Вадим Васютинський вважає, що тривожність людей, які виїхали за кордон, залишилася на такому ж рівні, як і рік тому, але змінилися її причини.
«Головне джерело тривоги лишається – це війна та еміграція, але рік тому були переживання за життя, обстріли та невідомість, як далі бути, то сьогодні – ця тривожність пов’язана більш з побутовими питаннями, з пристосуванням до нових умов і роздуми щодо майбутнього», – вважає психолог Вадим Васютинський.
Каріна Яшник, яка виїхала з Харкова, не повертається назад, чесно зізнавшись – у Німеччині у неї складається особисте життя, тут уже давно живе її старша сестра, тому будуватиме майбутнє уже тут.
«У війну я завершила стосунки з хлопцем, квартиру, де ми жили, зараз орендують нові мешканці, роботу я втратила, тому доки не бачу сенсу повертатися назад», – розповідає Каріна.
Наталя Рудковська навідувалася в Україну влітку, проте для себе обрала залишитися в Бельгії до перемоги України. Каже саме за кордоном має більше можливості донатити на ЗСУ, разом з іншими українками організовує благодійні ярмарки, робить окопні свічки та влаштовує для іноземців вечори української творчості.
Загалом же, на думку демографа Елли Лібанової, Україна має підтримувати зв’язок із тими, хто виїхав, більше залучати їх до державних процесів, аби біженці відчували, що потрібні країні.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
