Київ, 14 серпня 2002 - Минулого тижня в урочищі Сандармох, що в Карелії, на місці масових розстрілів в’язнів Соловецького табору особливого призначення, відомого як СЛОН, російське Товариство “Меморіал” провело Дні пам’яті жертв політичних репресій. Саме в ці дні 65 років тому за наказом НКВС СРСР розпочалася операція на виконання постанови ЦКУ ВКП(б) “Про антирадянські елементи”. В урочищі Сандармох п’ять років тому виявлено понад 150 ям, де покояться біля 10 тисяч тіл жертв сталінських репресій. Серед них вагома частка українців. У Днях пам’яті взяла участь і делегація з України.
Моторошне слово “Соловки” знає кожен українець, як і кожна людина, яка мала щастя бути “совєтським человєком”. П’ять років тому в Україні стало відомим ще одне – Сандармох.
Це назва урочища біля міста Мєдвєжьєгорск, 300 кілометрів південніше Білого моря. Тут у 1937 році розстріляний цвіт української інтелігенції і десь у братських могилах покояться тіла режисера Леся Курбаса, поета Миколи Зерова, історика Матвія Яв орського, драматурга Миколи Куліша, міністра освіти УНР Антона Крушельницького і міністра фінансів УРСР Михайла Полоза.
Тож не випадково в Сандармох приїздять українці. Цього року вшанувати пам’ять загиблих з України прибуло майже пів сотні осіб. 37 мешканців Рівного приїхали власним автобусом, і ще 10 киян.
У жалобному мітингу взяв участь консул України в Санкт-Петербурзі Юрій Вербицький:
“Я особисто сюди вже втретє приїжджаю. Тут ми зустрілися першого ж разу з нашими українськими земляками, які нам розказали усю історію цього місця. Стало зрозуміло, що ми не можемо тут не бувати. Якщо в таких ситуаціях це можна казати, то приємно бачити, що зараз є наші земляки у великій кількості. Це означає, що у нас пам’ятають тих людей, які лежать на цій далекій карельській землі”.
В Сандармосі я зустрів голову товариства українців Карелії “Калина” Ларису Скрипникову:
“Ми не тільки в серпні приїжджаємо. Уже так склалося в нас, що ми приїжджаємо двічі на рік: після Великодня і восени, коли є калина – символ нашої України. Привозимо сюди рушничок новий, привозимо калину. Не багато нас приїжджає. Досить далеко від Петрозаводська, майже три години їзди. Але приїжджаємо обов’язково. Читаємо вірші, інколи згадуємо, інколи поплачемо”.
Коли скінчилися офіційні жалобні заходи, українці зібралися біля хреста, встановленого кілька років тому активістами Товариства політв’язнів і репресованих. Запалили свічки, висипали землю від пам’ятника Шевченку в Києві, співали українських пісень.
Моторошне слово “Соловки” знає кожен українець, як і кожна людина, яка мала щастя бути “совєтським человєком”. П’ять років тому в Україні стало відомим ще одне – Сандармох.
Це назва урочища біля міста Мєдвєжьєгорск, 300 кілометрів південніше Білого моря. Тут у 1937 році розстріляний цвіт української інтелігенції і десь у братських могилах покояться тіла режисера Леся Курбаса, поета Миколи Зерова, історика Матвія Яв орського, драматурга Миколи Куліша, міністра освіти УНР Антона Крушельницького і міністра фінансів УРСР Михайла Полоза.
Тож не випадково в Сандармох приїздять українці. Цього року вшанувати пам’ять загиблих з України прибуло майже пів сотні осіб. 37 мешканців Рівного приїхали власним автобусом, і ще 10 киян.
У жалобному мітингу взяв участь консул України в Санкт-Петербурзі Юрій Вербицький:
“Я особисто сюди вже втретє приїжджаю. Тут ми зустрілися першого ж разу з нашими українськими земляками, які нам розказали усю історію цього місця. Стало зрозуміло, що ми не можемо тут не бувати. Якщо в таких ситуаціях це можна казати, то приємно бачити, що зараз є наші земляки у великій кількості. Це означає, що у нас пам’ятають тих людей, які лежать на цій далекій карельській землі”.
В Сандармосі я зустрів голову товариства українців Карелії “Калина” Ларису Скрипникову:
“Ми не тільки в серпні приїжджаємо. Уже так склалося в нас, що ми приїжджаємо двічі на рік: після Великодня і восени, коли є калина – символ нашої України. Привозимо сюди рушничок новий, привозимо калину. Не багато нас приїжджає. Досить далеко від Петрозаводська, майже три години їзди. Але приїжджаємо обов’язково. Читаємо вірші, інколи згадуємо, інколи поплачемо”.
Коли скінчилися офіційні жалобні заходи, українці зібралися біля хреста, встановленого кілька років тому активістами Товариства політв’язнів і репресованих. Запалили свічки, висипали землю від пам’ятника Шевченку в Києві, співали українських пісень.
