Аудіозапис програми:
Прага, 5 червня 2004 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Ян Кайзер.
Немає предмета більш делікатно-прихованого й більш пронизливо-очевидного, ніж проблема моралі. Немає іншої проблеми, яку б намагалися так заплутати, і яка б лишалася такою прозорою. Немає такої мерзенності, котру б не виставляв десь хто-небудь за добро. Опереткові миршаві диктатори і найжахливіші режими, найамбітніші революціонери, провісники нової людини – всі обіцяли людству звільнити його від моралі. І чогось таки досягли на цьому шляху. Але все ж душа людська, яка, за блаженним Августином, за суттю своєю - християнка, не хоче плутати добро зі злом. Тему цю продовжує мій колега Віктор Єленський.
Віктор Єленський
В різних суспільствах по-різному, але однаково виразно вказували на віру в Бога, як на підґрунтя людської моральності. Адже, як проголосив герой Достоєвського, якщо Бога немає, то все дозволено. Приблизно у той же час мешканці північноамериканських колоній питали один одного: “Якщо він не вірить в Бога, то як ми можемо вірити йому?” Через століття кандидат у президенти США Дуайт Ейзенхауер так сформулював вимоги до морального обличчя свого майбутнього віце-президента: “Я хочу, щоби він вірив у Бога. При цьому мені байдуже, в якого саме Бога він віритиме.”
Чи може, однак, бути моральною нерелігійна людина? Тільки нерелігійна людина і може бути направду моральною, проголосила доба, що схотіла поставити людину на належний Богові п’єдестал. Адже чинити морально, відчуваючи над собою наглядача, сподіваючись на його покарання або винагороду - це принизливо і, зрештою, аморально. Тільки людина, моральна внаслідок внутрішнього і вільного від зовнішнього примусу переконання, і є в кінцевому рахунку по-справжньому моральною.
Ні! - говорять ті, які виводять свою мораль з Небесного джерела. Людина не може орієнтуватися лише на людину, тобто, на себе саму. Така орієнтація дуже легко призводить до обожнення людини, яка є істотою (на жаль, на жаль) дуже недосконалою і здатною ці недосконалості обертати на зло собі, ближнім і довкіллю.
Джерело, з якого людство отримало моральні приписи, перевершує людські сили і розуміння, а тому встановлені звідти закони ані окремій людині, ані людським колективам, ані державі не вільно спотворювати. І ніхто не може відібрати в людини не лише її невідокремне право відрізняти добро від зла, але й інше право. Право чинити згідно зі своїм сумлінням і обов’язок не коритися злому, право, яке кидає виклик релігійній совісті.
Ми чинимо добро не з остраху, не з примусу і не з надії на потойбічну винагороду, а з любові, говорять вони. З любові до Того, хто створив не тільки небо і землю, але й душу людську і вдихнув у неї мужність йти на муки, але не поступатися слабкостям і завжди бачити ту межу, перетнувши яку, людина перестає бути людиною. Особа може просто не знати Бога, але коли вона діє морально та, водночас, нераціонально і непрагматично, з очевидною шкодою для себе, - вона діє як істота, створена за Божою подобою.
Василь Зілгалов
Перериваючи Віктора Єленського, нагадаю, що колись німецький філософ Фрідріх Ніцше писав, що, мабуть, якийсь диявол винайшов мораль, щоб замучити людей гординею, а інший диявол позбавить їх одного разу моралі, щоб замордувати їх самопрезирством. Про те, як людей у різні часи намагалися якраз позбавити моралі, і розповідає далі Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Можна скільки завгодно багато підкреслювати особистісність морального почуття, його непідконтрольність й недоторканість, глибоку інтимність і спокути, і жалю, і сорому. І все це буде правдою. Але правдою буде й те, що суспільство може заохочувати особу бути більш моральною, ніж вона є насправді, - і навпаки чинити суспільство теж може. Скажімо, суспільство може вимагати від людини відкинути християнські заповіді, зректися батька чи матері, які виявилися «ворогами народу». А може поставити людину в ситуацію, коли простягнути руку мерзотнику, образити немічного, привласнити те, що тобі не належить означатиме суспільне відторгнення.
Чи наважиться хтось стверджувати нині, що громадська атмосфера в сьогоденній Україні бодай трохи сприяє присоромленню аморалізму? Нещодавні опитування соціологів встановили наявність в Україні вбивчої, по суті справи, для будь-якого суспільства взаємозалежністі. А саме: наявність негативної залежності між суспільним статусом і станом особистісної моралі. Іншими словами: успішнішим є той, хто частіше бреше з корисливою метою, частіше дає і бере хабарі, ухиляється від податків й таке інше.
Це ще раз доводить, що просте арифметичне прирощення числа храмів, духовних навчальних закладів, священнослужителів і державних учтів, які супроводжуються молебнями, ще не означає релігійного пробудження. Доводить це і ще одну – менш очевидну, але не менш важливу річ. Суспільна мораль – це не проста складова якоїсь кількості індивідуальних моральностей. Це ще повсякденна, якщо не щохвилинна, боротьба за те, які саме норми стануть реально громадськосхвалюваними. Історія знала і випадки, коли один мерзотник кидав цілий народ у безодню аморалізму, і коли одного праведника виявлялося досить, щоби суспільство жахнулося цієї безодні. Для “Радіо Свобода” Віктор Єленський.
Василь Зілгалов
Кажуть, що система виключень, які виправдовували для особистої вигоди, підривала саму суть, саму ідею моралі. Саме про намагання підривати мораль і про її зв’язок з вірою розповідає відомий український філософ, редактор газети “Наша віра” Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Ми часто стаємо учасниками і свідками розмов про мораль і релігію, суперечок про взаємозв’язок між ними. Здебільшого журналісти повідомляють про результати опитування про релігійність населення. Все це трохи нагадує дитячу гру в слова. В кращому разі можна було б говорити про настрої юрби. Відомо, що в останню неділю Христос входив в Єрусалим, за ним бігли з пальмовим гіллям і з захватом гукали: “Осанна!”, а вже в четвер після присуду Синедріону юрби гукали: “Розпни, розпни його!” – і вимагали цього від Пілата. Відомо також, що вчорашні парафіяни православних храмів у 30-і роки не раз були співучасниками руйнування храмів. А потім! – учасниками відбудови.
Отже, коли ми говоримо про релігію і мораль, то повинні домовитися про значення термінів. Людина релігійна і прихильник релігії чи якоїсь конфесії – це різні речі! Це – різні поняття. Так само справи з мораллю – мораль є або її нема. А говорити, що у кожного своя мораль - значить, плутати мораль зі звичками.
Нагадаємо аксіоми, яких нас вчили понад 70 років: революція 1917 року зруйнувала старий базис, старі виробничі відносини, а з ними – й старі надбудови: релігію, філософію, мораль, право, етику і естетику і так далі. Чули? Мораль відкинуто! Ленін чи Троїцький могли говорити сьогодні одне, завтра інше, якщо це в інтересах революції. “Мораль – все, що в інтересах комунізму”, - вчив Ленін. То чого дивуємось, коли кажуть, що чотири покоління жили в аморальному суспільстві?
Аморалізм культивувався. Звичайно, була дисципліна, і було поняття моральності – що означало твердість в поглядах. Був послух перед начальством, були суворі розпорядження і інструкції, були певні правила громадської поведінки, були ритуальні поклоніння вождям, були вироки судів, але не було моралі! Тобто, не було тих внутрішніх законів у людині, тих принципів і святинь, через які людина не переступить, не сміє переступити. І ці закони випливали з релігії, з десяти заповідей, з Закону Божого. Заповіді давали абсолютні заборони і абсолютні накази, а проповідь Христова відкривала вищий світ життя любові, силу, що виносить по-над матеріальними клопотами. Як так треба злетіти високо, щоб узріти спасенний шлях всепрощення і дух любові, вільне слово надії всім, марноту безкінечних помст, але як по-земному глибоко: “Я приніс вам не мир - меча...”
Василь Зілгалов
Свого часу український поет Євген Маланюк писав:
... Призиваю поміч Господню на убоге моє ремесло! Ось безодня кличе безодню, і зло породжує зло. І зло бушує як повінь, і зло поглинає світ... Поможи мені лезом любови виконати заповіт!..
Якраз про роль християнської любові і роздумує далі український філософ Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Гідна людина живе за цими законами любові і добра, які формально Кант мовою раціоналістичною назвав моральними максимами і законом категоричного імперативу. І ці закони в людях з чутливою совістю можуть діяти навіть тоді, коли людина втрачає релігійність.
Ми знаємо людей порядних і добрих, які живуть за законами сумління, не будучи релігійними. Вони пройшли школу традиції через релігійних батьків. Так вони виховані. Подібно до мольєрівського Журдена, який не знав, що говорить прозою все життя, вони не знають, що в глибині душі вони релігійні. І вони також успадковують меча – не мир, не примирення з байдужими і лукавими, а меча, який відстоює мораль і честь.
Але чому ж ми, коли і так все ясно, сперечаємося про мораль? Дуже по-різному живуть люди однієї релігії. Три брати Карамазови в романі Достоєвського – всі православні. Але Дмитро б’ється в полоні пристрастей, Іван йде за спокусами розуму, аж до заперечення релігії, яка, мовляв, не гарантує гармонії без сльозинки невинної дитини, а тільки один Альоша живе так, як вірить. А поза тим є лукаві фарисеї в рясах, є егоїсти під маскою побожності, є байдужі небокоптителі, що дотримуються релігійних обрядів. Власне, люди байдужі і безпринципні вносять скрізь плутанину. Саме люди байдужі.
Чотири покоління в СРСР вивчали в школі, що комуніст є матеріаліст, атеїст і борець проти приватної власності. А секретар ЦК Компартії Петро Симоненко отримує церковного ордена від предстоятеля Православної церкви Московського патріархату, бореться за перемоги тієї церкви і за розширення її власності. Чи є цей комуніст релігійним? Чи стоїть за його релігією християнська мораль? А, може, він взагалі не розуміє, що таке комуніст і що значить насправді релігія?
Багато людей не знає, що таке релігія. Коли вам євнух буде розказувати про любов, ви будете сміятися. А коли баламут в рясі або з Біблією в руці буде говорити про любов до Бога - ви вірите йому! Може, довірливість до релігійності людей має в собі щось від довірливості подорожнього, який в чужій і непевній країні проситься переночувати до хати, де на покуті висять ікони? Людина шукає тих, кому можна вірити. Людина шукає людей віри. Вона вважає, що за вірою стоїть моральна надійність.
Василь Зілгалов
Після роздумів Євгена Сверстюка так виглядає, що найбільшою проблемою сучасного українця і українського суспільства є відсутність відповідальності, існування подвійних стандартів, за якими сьогодні живуть люди. Якраз про цю проблему розмовляла наша львівська колега Галина Терещук з отцем Орестом Фердиною, настоятелем львівського храму Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ.
Галина Терещук
Якось у крамниці почула скарги російською мовою молодої здорової на вигляд жінки. Вона нарікала на життя в українській державі. Мовляв, залишилась з мамою, без батька важко, він був генералом в КДБ – вони такі тоді мали пільги! А як тепер платити за таке велике помешкання? Оце ходжу і вибиваю пільги...
“А чому б Вам не піти на роботу?”, - не витримую і втручаюсь в розмову. “Я не звикла”, - каже. Вигляд у неї справді, як кажуть, кров з молоком, але на вигляд неохайна. І ця російськомовна жінка попрямувала до під’їзду будинку класу люкс. Саме із таких будинків в 40-х енкаведисти викидали українські родини, бо помешкання сподобалось визволителям. Ні ці особи, ні їхні діти так і не вивчили української мови, так і не полюбили Львів. Чимало їхніх спадкоємців - із цих люксових особняків - щоранку бачу біля смітників, запухлих і п’яних.
Але яке було моє здивування, коли цю жінку з крамниці побачила із простягнутою рукою біля Святоюрського собору у Львові! Роботу вона таки знайшла - жебракує біля головного осідку українських греко-католиків, собору Церкви, яку, мабуть, руйнував і забороняв її тато-генерал. “Вона ще має з того неймовірну радість, що саме наші вірні їй дають гроші, - зауважив на мою оцю розповідь отець Орест Фердина. - Ось вам і мораль сучасника”.
Чимало людей приходять на богослужіння і набирають ангельського вигляду - складені ручки, поклони, лагідні очі, а за порогом храму - на вулиці, вдома, у праці чомусь забувають оті 10 заповідей Божих. Чому існують такі подвійні стандарти віруючої людини? Запитую про це в отця Ореста Фердини.
Орест Фердина
Я думаю, що це найстрашніше, що може серед нас бути, це є свідоцтво документальне нашої недосконалості. Очевидно, я припускаю, що багато є людей, які стоять черги у храмі і, молячись, роблять це не показово. Але я навів би такий приклад: якщо предмет довго на сонечку не побуде, то він дуже скоро втрачає це тепло. Для того, щоб людина могла жити тим, у що вона вірить, вона мусить мати той зв’язок безпосередньо. Це так приблизно, якби я 23 години мав бути на морозі і тільки одну годину в теплі - мені, може, і вистачило б, щоб трохи зігрітися, але щоб когось зігріти, його треба було б набратися значно більше.
Колись хтось зробив гарне зауваження: коли я зайду в гараж, я від того не стану автомобілем. І точно так само - як людина переступить поріг церкви, вона ще не стає християнином. Але це дає можливість побути у цій атмосфері, інакше кажучи, дати можливість цьому Духу дотикнутись, і мені здається, важливим моментом є момент нашого народження... Тобто, я вважаю, що людина духовна є та, якого торкнувся Святий дух.
От так приблизно: зверху сонечко світить, але для того, щоб воно попало вам в хату, треба відкрити вікно. І точно так само людина по якійсь хвилі повинна відкритися, щоб відчути, як це тепло дотикається нутра, і в цьому нутрі стає добре, стає тепло. Якщо не приходить порядок у моє нутро, я живу в том самому світі. Якщо у мене там колись була злоба, холоднеча, я цим ділюся з іншими людьми, і бажаючи цього, і не бажаючи. Якщо у мене там з’являється тепер якесь тепло, то з’являється не тому, що я хочу того, чи не хочу. Я ступаю ногами по тій землі і вона лишається. Я зустрічаюся з іншою людиною, і так чи інакше я цим з нею ділюся. Тому так важливо, так сказати, відкритися на Бога. У псалмі дуже добре сказано: Вкуси (це по-старослов’янськи) який добрий Господь. Людина яка цього досмакує, навіть, якщо вона цей досвід втрачає, вона має за собою пам’ять, наскільки це було добре, наскільки це було глибоко, наскільки це було гарно бути в цю мить, і тепер, коли я бачу, що я його втрачаю, я хочу за всяку ціну собі цей стан щасливості повернути. І я переконуюсь, я довше починаю бути на молитві, до мене це вертається. Я відкриваю Святе письмо, починаю розважати, до мене це вертається. Я практикуюся, щоб гарно, поважно ставитися до людей - до мене це вертається. Коли я всього цього не роблю, я в першу чергу сам нещасливий.
Галина Терещук
Отже, ви маєте такий великий досвід – Ви побудували храм, і в Вашому храмі було все більше людей, багато молоді, і не таємниця, що перед кожними виборами і ситуацією в Україні до Вас іде маса політиків. Але тим не менше, це вже не є таємниця, і це вже є відомо, і говорять про це Ваші парафіяни – ця українська верхівка влади аморальна і вона є брутальна. Як Ви гадаєте, чи накладається це якось на пасивність самих українців? Чи спостерігається така тенденція – що українці тому і робляться пасивні, дивлячись на те, що робиться згори?
Орест Фердина
Я думаю, що це – абсолютно взаємний зв’язок. Тобто, я є такої думки, що якщо б ми щиро й правдиво навернулися до Бога, ми би мали нині інакшу державу і інакший уряд. Знаєте, пророк Ісайя колись дуже гарно сказав, коли слова Божі передавав до свого народу: “Чому Ви топчете двори Господні? Мені огидно, коли Ви починаєте збиратися на (...), тому, що у вас поруч урочисте богослужіння – і ви гнобите сироту, пригнітаєте вдову, молитва разом з беззаконням...” Я не говорю це докладно, але приблизно до тексту передаю думку пророка Ісайї. І там, значить, сказані такі слова: “Наверніться, і будете їсти з благ країни, а якщо не будете ходити за моїм законом, то меч пожере вас!”
Тобто, ми, українці, це можемо в історії своєї держави дуже чітко прослідкувати: жили за добрими християнськими засадами, ми преображали, робили нашу землю інакшою, ми всі маємо надзвичайно гарну чистоту, ми – страшенно довірливі люди, але непослідовні, тобто, коли ми десь в чомусь засумніваємось, ми деколи махаємо руками. Все, що ми бачимо в нашому уряді, все, що ми бачимо у тому, як поводяться з нашим народом, нікого не захоплює. І ми деколи справді опускаємо руки. У нас, у християн, є дуже гарний звичай: ми молимося на світі сонця. Не тому, що він такий ого-го!, найперше місце в церкві, а тому, що цьому (...) Бог поклав у житті найважчу місію. І тому ми розуміємо, що ми за нього молимося найперші. Дуже цікаво, що ми постійно молимося за наш уряд, щоб він був христолюбивий. Тобто, я вірю, що наші молитви, якщо вони є щирі, міняють життя інших людей, і, причому, дуже суттєво. Але тут важливе інше, важливе для того, хто просить – щоб він до кінця довірявся Богові, і важливо, щоб той, хто просить, вірив у те, що він просить, і щоб він був прикладом життя іншого. І тоді ми справді можемо своїм життям, своїми молитвами робити вплив на розвиток історії. Я вірю, що молитва має вплив на хід наших почувань, на хід наших рішень, і виглядає, що з нашого боку нині цього є недостатньо, і мусимо признати те, що ми отримали в наш уряд людей, які жили за зовсім іншими моральними засадами, які зовсім інші погляди мають на своє життя і на своє майбутнє, і, в принципі, для мене це не є дивне, що в нас такий тяжкий стан, тому, що я кажу: з того, що хтось переступить поріг церкви, він іншою людиною відразу не стане.
Василь Зілгалов
Нагадаю слухачам, що у програмі “Споконвіку було Слово” ви слухаєте розмову Галини Терещук з отцем Української Греко-Католицької церкви Орестом Фердиною з проблем людської моралі і віри. Послухайте завершення цієї теми.
Галина Терещук
А що тоді чекає українське суспільство? Коли воно стає більш аморальним, коли влада диктує брутальні і аморальні правила, коли люди стають пасивні. Яке то майбутнє буде?
Орест Фердина
Я думаю, що коли ми цією проказою проказимось – майбутнього не існує. В тому то й справа, що Христос прийшов грішників спасати, і нормального майбутнього для нас не буде, коли ми, кожен християнин на своєму місці не почнемо чесно і віддано працювати і для Бога, і один для одного, тобто, це є служіння Господу. Ким би я не став: я нині є вчителем, я повинен це робити морально і чесно, я нині є лікарем – я повинен це робити, максимально дотикаючи іншу людину, що Бог мені подарував цей дар в руки. Покликаний я нині бути президентом – це ж шалена відповідальність! Це не тільки велика посада... Або навіть депутатом! Це – величезна відповідальність, бо тобі люди вірять, від тебе люди чекають, тобі люди віддали не тільки свій бюлетень і свій голос, тобі віддали всю свою довіру! І це величезна відповідальність! І тому я думаю, що ті люди, які на себе беруть такий великий тягар, для того, щоб могли успішно виконувати свою роль, мали б, на мою думку, взагалі бути дуже близько (до Бога), Бог близько до кожної людини, тільки не завжди ми це пам’ятаємо. Та, наприклад, багатьом людям, які є віруючі, дає можливість в своєму серці відчитати інший закон, від закону, який пропонує світу брехня, нахабство, підступ, хабарництво. Коли нема альтернативи, людина проказується і все своє життя живе і вважає, що іншого шляху нема. Христос нам показав інший шлях, і віднині бути віруючим чоловіком – це бути невиправним оптимістом, це на кожному місці вірити, що не хтось мені це зробить, але і я вірю, що на своєму місці я можу зробити цей порядок. З Христом Ісусом.
Галина Терещук
Але чи не є, власне, та безвідповідальність тією найбільшою проблемою українця і українського суспільства?
Орест Фердина
Так, я по телебаченню недавно чув, коли про цю бензиново-паливну кризу говорили, то цікава річ: говорили, що коли у Франції підняли ціни на паливо, то вся Франція була на вулиці. У нас підняли на 50%, чи, навіть, на 70%, і (це хтось сказав мені) про це ми говоримо на кухні. Це так само показник того, що ми на сьогоднішній день не вміємо тим людям, яким довірили – з них питати. Ми повинні навчитися це робити. Тому, що це – і наші гроші. Тому, що це – і наша держава. Тому, що це – і наше майбутнє, і наших дітей. Мовчати на гріх – то гріх чинити.
Галина Терещук
Чи може бути те, щоб українець не на кухні говорив, а запитував тих людей, яких він обирає, причому запитував конкретно в тих людей? І підняття на продукти цін, і цін на бензин, і комунальні послуги дорожчають, і людина, і їхні діти, і батьки, і матері виїжджають за кордон на заробітки... Що ще має таке бути, щоб суспільство могло прокинутися?
Орест Фердина
Я думаю, напевно, мусить бути трохи часу... Ми не навчені на досвіді, що таке свобода, і дуже часто ми її розуміємо як сваволю – прийшла? – роби все, що хочеш. І це, справді, безконтрольно, бо тоталітарний режим хоч як щось контролював. Він пояснював, що, скажімо, в Римській імперії вільний чоловік був той, що народився у вільній родині. І це означало, що з дитинства його привчали до дисципліни, такого чоловіка заставляли вчитися, бо сам він не хотів, такого чоловіка заставляли робити фізичні вправи, тобто, намагалися, щоб цей чоловік розвинувся інтелектуально і фізично. Над цією людиною нормально мали би працювати духовно, щоб ця людина так само розвинулася. І тоді в свої 20 років така людина, може, й не маючи за собою навіть матеріальних якихось осередків, здатна будувати своє життя. Ця людина – вільна приймати рішення.
На жаль, мені здається, що у нашому суспільстві після всіх тих війн, бід і негараздів, які ми пережили, нам не вистачає відчуття оцієї свободи – ми вважаємо, що за нас повинен це хтось зробити, хтось робить і неправильно поступає, замість молитов у нас нарікання, замість рішень у нас - очікування, що хтось це повинен зробити замість нас.
Ми мусимо навчитися бути рішучими людьми. І послідовними людьми. Ми мусимо зрозуміти собі, що нині є Україна, і та Україна є моя держава! Мені здається, це позиція віруючої людини. Це земля, яку Бог подарував моїм батькам, це земля, яку нині Бог подарував мені: стоптана, обпльована, сплюндрована, заросла бур’янами, очевидно, хтось працює на городі, які бур’яни всі давно позбирали, а мені випав цей город. Я знаю, що там під тими бур’янами є дуже родюча земля. І треба прикласти цього зусилля, ми мусимо це робити в нашому суспільстві.
Галина Терещук
Це був отець Орест Фердина, настоятель храму Пресвятої Богородиці у Львові Української Греко-Католицької церкви. З ним розмовляла Галина Терещук, “Радіо Свобода”, Львів.
Василь Зілгалов
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”. Нагадаю, що автор програми і укладач її Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом звукооператор Ян Кайзер.
І, перш ніж попрощатися, шановні слухачі, я хочу згадати слова німецького філософа Артура Шопенгауера, який сказав: “Проповідувати мораль легко, обґрунтовувати її важко”. І додамо – а жити за законами справжньої моралі і віри ще важче.
Говорить “Радіо Свобода”!
Прага, 5 червня 2004 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Ян Кайзер.
Немає предмета більш делікатно-прихованого й більш пронизливо-очевидного, ніж проблема моралі. Немає іншої проблеми, яку б намагалися так заплутати, і яка б лишалася такою прозорою. Немає такої мерзенності, котру б не виставляв десь хто-небудь за добро. Опереткові миршаві диктатори і найжахливіші режими, найамбітніші революціонери, провісники нової людини – всі обіцяли людству звільнити його від моралі. І чогось таки досягли на цьому шляху. Але все ж душа людська, яка, за блаженним Августином, за суттю своєю - християнка, не хоче плутати добро зі злом. Тему цю продовжує мій колега Віктор Єленський.
Віктор Єленський
В різних суспільствах по-різному, але однаково виразно вказували на віру в Бога, як на підґрунтя людської моральності. Адже, як проголосив герой Достоєвського, якщо Бога немає, то все дозволено. Приблизно у той же час мешканці північноамериканських колоній питали один одного: “Якщо він не вірить в Бога, то як ми можемо вірити йому?” Через століття кандидат у президенти США Дуайт Ейзенхауер так сформулював вимоги до морального обличчя свого майбутнього віце-президента: “Я хочу, щоби він вірив у Бога. При цьому мені байдуже, в якого саме Бога він віритиме.”
Чи може, однак, бути моральною нерелігійна людина? Тільки нерелігійна людина і може бути направду моральною, проголосила доба, що схотіла поставити людину на належний Богові п’єдестал. Адже чинити морально, відчуваючи над собою наглядача, сподіваючись на його покарання або винагороду - це принизливо і, зрештою, аморально. Тільки людина, моральна внаслідок внутрішнього і вільного від зовнішнього примусу переконання, і є в кінцевому рахунку по-справжньому моральною.
Ні! - говорять ті, які виводять свою мораль з Небесного джерела. Людина не може орієнтуватися лише на людину, тобто, на себе саму. Така орієнтація дуже легко призводить до обожнення людини, яка є істотою (на жаль, на жаль) дуже недосконалою і здатною ці недосконалості обертати на зло собі, ближнім і довкіллю.
Джерело, з якого людство отримало моральні приписи, перевершує людські сили і розуміння, а тому встановлені звідти закони ані окремій людині, ані людським колективам, ані державі не вільно спотворювати. І ніхто не може відібрати в людини не лише її невідокремне право відрізняти добро від зла, але й інше право. Право чинити згідно зі своїм сумлінням і обов’язок не коритися злому, право, яке кидає виклик релігійній совісті.
Ми чинимо добро не з остраху, не з примусу і не з надії на потойбічну винагороду, а з любові, говорять вони. З любові до Того, хто створив не тільки небо і землю, але й душу людську і вдихнув у неї мужність йти на муки, але не поступатися слабкостям і завжди бачити ту межу, перетнувши яку, людина перестає бути людиною. Особа може просто не знати Бога, але коли вона діє морально та, водночас, нераціонально і непрагматично, з очевидною шкодою для себе, - вона діє як істота, створена за Божою подобою.
Василь Зілгалов
Перериваючи Віктора Єленського, нагадаю, що колись німецький філософ Фрідріх Ніцше писав, що, мабуть, якийсь диявол винайшов мораль, щоб замучити людей гординею, а інший диявол позбавить їх одного разу моралі, щоб замордувати їх самопрезирством. Про те, як людей у різні часи намагалися якраз позбавити моралі, і розповідає далі Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Можна скільки завгодно багато підкреслювати особистісність морального почуття, його непідконтрольність й недоторканість, глибоку інтимність і спокути, і жалю, і сорому. І все це буде правдою. Але правдою буде й те, що суспільство може заохочувати особу бути більш моральною, ніж вона є насправді, - і навпаки чинити суспільство теж може. Скажімо, суспільство може вимагати від людини відкинути християнські заповіді, зректися батька чи матері, які виявилися «ворогами народу». А може поставити людину в ситуацію, коли простягнути руку мерзотнику, образити немічного, привласнити те, що тобі не належить означатиме суспільне відторгнення.
Чи наважиться хтось стверджувати нині, що громадська атмосфера в сьогоденній Україні бодай трохи сприяє присоромленню аморалізму? Нещодавні опитування соціологів встановили наявність в Україні вбивчої, по суті справи, для будь-якого суспільства взаємозалежністі. А саме: наявність негативної залежності між суспільним статусом і станом особистісної моралі. Іншими словами: успішнішим є той, хто частіше бреше з корисливою метою, частіше дає і бере хабарі, ухиляється від податків й таке інше.
Це ще раз доводить, що просте арифметичне прирощення числа храмів, духовних навчальних закладів, священнослужителів і державних учтів, які супроводжуються молебнями, ще не означає релігійного пробудження. Доводить це і ще одну – менш очевидну, але не менш важливу річ. Суспільна мораль – це не проста складова якоїсь кількості індивідуальних моральностей. Це ще повсякденна, якщо не щохвилинна, боротьба за те, які саме норми стануть реально громадськосхвалюваними. Історія знала і випадки, коли один мерзотник кидав цілий народ у безодню аморалізму, і коли одного праведника виявлялося досить, щоби суспільство жахнулося цієї безодні. Для “Радіо Свобода” Віктор Єленський.
Василь Зілгалов
Кажуть, що система виключень, які виправдовували для особистої вигоди, підривала саму суть, саму ідею моралі. Саме про намагання підривати мораль і про її зв’язок з вірою розповідає відомий український філософ, редактор газети “Наша віра” Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Ми часто стаємо учасниками і свідками розмов про мораль і релігію, суперечок про взаємозв’язок між ними. Здебільшого журналісти повідомляють про результати опитування про релігійність населення. Все це трохи нагадує дитячу гру в слова. В кращому разі можна було б говорити про настрої юрби. Відомо, що в останню неділю Христос входив в Єрусалим, за ним бігли з пальмовим гіллям і з захватом гукали: “Осанна!”, а вже в четвер після присуду Синедріону юрби гукали: “Розпни, розпни його!” – і вимагали цього від Пілата. Відомо також, що вчорашні парафіяни православних храмів у 30-і роки не раз були співучасниками руйнування храмів. А потім! – учасниками відбудови.
Отже, коли ми говоримо про релігію і мораль, то повинні домовитися про значення термінів. Людина релігійна і прихильник релігії чи якоїсь конфесії – це різні речі! Це – різні поняття. Так само справи з мораллю – мораль є або її нема. А говорити, що у кожного своя мораль - значить, плутати мораль зі звичками.
Нагадаємо аксіоми, яких нас вчили понад 70 років: революція 1917 року зруйнувала старий базис, старі виробничі відносини, а з ними – й старі надбудови: релігію, філософію, мораль, право, етику і естетику і так далі. Чули? Мораль відкинуто! Ленін чи Троїцький могли говорити сьогодні одне, завтра інше, якщо це в інтересах революції. “Мораль – все, що в інтересах комунізму”, - вчив Ленін. То чого дивуємось, коли кажуть, що чотири покоління жили в аморальному суспільстві?
Аморалізм культивувався. Звичайно, була дисципліна, і було поняття моральності – що означало твердість в поглядах. Був послух перед начальством, були суворі розпорядження і інструкції, були певні правила громадської поведінки, були ритуальні поклоніння вождям, були вироки судів, але не було моралі! Тобто, не було тих внутрішніх законів у людині, тих принципів і святинь, через які людина не переступить, не сміє переступити. І ці закони випливали з релігії, з десяти заповідей, з Закону Божого. Заповіді давали абсолютні заборони і абсолютні накази, а проповідь Христова відкривала вищий світ життя любові, силу, що виносить по-над матеріальними клопотами. Як так треба злетіти високо, щоб узріти спасенний шлях всепрощення і дух любові, вільне слово надії всім, марноту безкінечних помст, але як по-земному глибоко: “Я приніс вам не мир - меча...”
Василь Зілгалов
Свого часу український поет Євген Маланюк писав:
... Призиваю поміч Господню на убоге моє ремесло! Ось безодня кличе безодню, і зло породжує зло. І зло бушує як повінь, і зло поглинає світ... Поможи мені лезом любови виконати заповіт!..
Якраз про роль християнської любові і роздумує далі український філософ Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Гідна людина живе за цими законами любові і добра, які формально Кант мовою раціоналістичною назвав моральними максимами і законом категоричного імперативу. І ці закони в людях з чутливою совістю можуть діяти навіть тоді, коли людина втрачає релігійність.
Ми знаємо людей порядних і добрих, які живуть за законами сумління, не будучи релігійними. Вони пройшли школу традиції через релігійних батьків. Так вони виховані. Подібно до мольєрівського Журдена, який не знав, що говорить прозою все життя, вони не знають, що в глибині душі вони релігійні. І вони також успадковують меча – не мир, не примирення з байдужими і лукавими, а меча, який відстоює мораль і честь.
Але чому ж ми, коли і так все ясно, сперечаємося про мораль? Дуже по-різному живуть люди однієї релігії. Три брати Карамазови в романі Достоєвського – всі православні. Але Дмитро б’ється в полоні пристрастей, Іван йде за спокусами розуму, аж до заперечення релігії, яка, мовляв, не гарантує гармонії без сльозинки невинної дитини, а тільки один Альоша живе так, як вірить. А поза тим є лукаві фарисеї в рясах, є егоїсти під маскою побожності, є байдужі небокоптителі, що дотримуються релігійних обрядів. Власне, люди байдужі і безпринципні вносять скрізь плутанину. Саме люди байдужі.
Чотири покоління в СРСР вивчали в школі, що комуніст є матеріаліст, атеїст і борець проти приватної власності. А секретар ЦК Компартії Петро Симоненко отримує церковного ордена від предстоятеля Православної церкви Московського патріархату, бореться за перемоги тієї церкви і за розширення її власності. Чи є цей комуніст релігійним? Чи стоїть за його релігією християнська мораль? А, може, він взагалі не розуміє, що таке комуніст і що значить насправді релігія?
Багато людей не знає, що таке релігія. Коли вам євнух буде розказувати про любов, ви будете сміятися. А коли баламут в рясі або з Біблією в руці буде говорити про любов до Бога - ви вірите йому! Може, довірливість до релігійності людей має в собі щось від довірливості подорожнього, який в чужій і непевній країні проситься переночувати до хати, де на покуті висять ікони? Людина шукає тих, кому можна вірити. Людина шукає людей віри. Вона вважає, що за вірою стоїть моральна надійність.
Василь Зілгалов
Після роздумів Євгена Сверстюка так виглядає, що найбільшою проблемою сучасного українця і українського суспільства є відсутність відповідальності, існування подвійних стандартів, за якими сьогодні живуть люди. Якраз про цю проблему розмовляла наша львівська колега Галина Терещук з отцем Орестом Фердиною, настоятелем львівського храму Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ.
Галина Терещук
Якось у крамниці почула скарги російською мовою молодої здорової на вигляд жінки. Вона нарікала на життя в українській державі. Мовляв, залишилась з мамою, без батька важко, він був генералом в КДБ – вони такі тоді мали пільги! А як тепер платити за таке велике помешкання? Оце ходжу і вибиваю пільги...
“А чому б Вам не піти на роботу?”, - не витримую і втручаюсь в розмову. “Я не звикла”, - каже. Вигляд у неї справді, як кажуть, кров з молоком, але на вигляд неохайна. І ця російськомовна жінка попрямувала до під’їзду будинку класу люкс. Саме із таких будинків в 40-х енкаведисти викидали українські родини, бо помешкання сподобалось визволителям. Ні ці особи, ні їхні діти так і не вивчили української мови, так і не полюбили Львів. Чимало їхніх спадкоємців - із цих люксових особняків - щоранку бачу біля смітників, запухлих і п’яних.
Але яке було моє здивування, коли цю жінку з крамниці побачила із простягнутою рукою біля Святоюрського собору у Львові! Роботу вона таки знайшла - жебракує біля головного осідку українських греко-католиків, собору Церкви, яку, мабуть, руйнував і забороняв її тато-генерал. “Вона ще має з того неймовірну радість, що саме наші вірні їй дають гроші, - зауважив на мою оцю розповідь отець Орест Фердина. - Ось вам і мораль сучасника”.
Чимало людей приходять на богослужіння і набирають ангельського вигляду - складені ручки, поклони, лагідні очі, а за порогом храму - на вулиці, вдома, у праці чомусь забувають оті 10 заповідей Божих. Чому існують такі подвійні стандарти віруючої людини? Запитую про це в отця Ореста Фердини.
Орест Фердина
Я думаю, що це найстрашніше, що може серед нас бути, це є свідоцтво документальне нашої недосконалості. Очевидно, я припускаю, що багато є людей, які стоять черги у храмі і, молячись, роблять це не показово. Але я навів би такий приклад: якщо предмет довго на сонечку не побуде, то він дуже скоро втрачає це тепло. Для того, щоб людина могла жити тим, у що вона вірить, вона мусить мати той зв’язок безпосередньо. Це так приблизно, якби я 23 години мав бути на морозі і тільки одну годину в теплі - мені, може, і вистачило б, щоб трохи зігрітися, але щоб когось зігріти, його треба було б набратися значно більше.
Колись хтось зробив гарне зауваження: коли я зайду в гараж, я від того не стану автомобілем. І точно так само - як людина переступить поріг церкви, вона ще не стає християнином. Але це дає можливість побути у цій атмосфері, інакше кажучи, дати можливість цьому Духу дотикнутись, і мені здається, важливим моментом є момент нашого народження... Тобто, я вважаю, що людина духовна є та, якого торкнувся Святий дух.
От так приблизно: зверху сонечко світить, але для того, щоб воно попало вам в хату, треба відкрити вікно. І точно так само людина по якійсь хвилі повинна відкритися, щоб відчути, як це тепло дотикається нутра, і в цьому нутрі стає добре, стає тепло. Якщо не приходить порядок у моє нутро, я живу в том самому світі. Якщо у мене там колись була злоба, холоднеча, я цим ділюся з іншими людьми, і бажаючи цього, і не бажаючи. Якщо у мене там з’являється тепер якесь тепло, то з’являється не тому, що я хочу того, чи не хочу. Я ступаю ногами по тій землі і вона лишається. Я зустрічаюся з іншою людиною, і так чи інакше я цим з нею ділюся. Тому так важливо, так сказати, відкритися на Бога. У псалмі дуже добре сказано: Вкуси (це по-старослов’янськи) який добрий Господь. Людина яка цього досмакує, навіть, якщо вона цей досвід втрачає, вона має за собою пам’ять, наскільки це було добре, наскільки це було глибоко, наскільки це було гарно бути в цю мить, і тепер, коли я бачу, що я його втрачаю, я хочу за всяку ціну собі цей стан щасливості повернути. І я переконуюсь, я довше починаю бути на молитві, до мене це вертається. Я відкриваю Святе письмо, починаю розважати, до мене це вертається. Я практикуюся, щоб гарно, поважно ставитися до людей - до мене це вертається. Коли я всього цього не роблю, я в першу чергу сам нещасливий.
Галина Терещук
Отже, ви маєте такий великий досвід – Ви побудували храм, і в Вашому храмі було все більше людей, багато молоді, і не таємниця, що перед кожними виборами і ситуацією в Україні до Вас іде маса політиків. Але тим не менше, це вже не є таємниця, і це вже є відомо, і говорять про це Ваші парафіяни – ця українська верхівка влади аморальна і вона є брутальна. Як Ви гадаєте, чи накладається це якось на пасивність самих українців? Чи спостерігається така тенденція – що українці тому і робляться пасивні, дивлячись на те, що робиться згори?
Орест Фердина
Я думаю, що це – абсолютно взаємний зв’язок. Тобто, я є такої думки, що якщо б ми щиро й правдиво навернулися до Бога, ми би мали нині інакшу державу і інакший уряд. Знаєте, пророк Ісайя колись дуже гарно сказав, коли слова Божі передавав до свого народу: “Чому Ви топчете двори Господні? Мені огидно, коли Ви починаєте збиратися на (...), тому, що у вас поруч урочисте богослужіння – і ви гнобите сироту, пригнітаєте вдову, молитва разом з беззаконням...” Я не говорю це докладно, але приблизно до тексту передаю думку пророка Ісайї. І там, значить, сказані такі слова: “Наверніться, і будете їсти з благ країни, а якщо не будете ходити за моїм законом, то меч пожере вас!”
Тобто, ми, українці, це можемо в історії своєї держави дуже чітко прослідкувати: жили за добрими християнськими засадами, ми преображали, робили нашу землю інакшою, ми всі маємо надзвичайно гарну чистоту, ми – страшенно довірливі люди, але непослідовні, тобто, коли ми десь в чомусь засумніваємось, ми деколи махаємо руками. Все, що ми бачимо в нашому уряді, все, що ми бачимо у тому, як поводяться з нашим народом, нікого не захоплює. І ми деколи справді опускаємо руки. У нас, у християн, є дуже гарний звичай: ми молимося на світі сонця. Не тому, що він такий ого-го!, найперше місце в церкві, а тому, що цьому (...) Бог поклав у житті найважчу місію. І тому ми розуміємо, що ми за нього молимося найперші. Дуже цікаво, що ми постійно молимося за наш уряд, щоб він був христолюбивий. Тобто, я вірю, що наші молитви, якщо вони є щирі, міняють життя інших людей, і, причому, дуже суттєво. Але тут важливе інше, важливе для того, хто просить – щоб він до кінця довірявся Богові, і важливо, щоб той, хто просить, вірив у те, що він просить, і щоб він був прикладом життя іншого. І тоді ми справді можемо своїм життям, своїми молитвами робити вплив на розвиток історії. Я вірю, що молитва має вплив на хід наших почувань, на хід наших рішень, і виглядає, що з нашого боку нині цього є недостатньо, і мусимо признати те, що ми отримали в наш уряд людей, які жили за зовсім іншими моральними засадами, які зовсім інші погляди мають на своє життя і на своє майбутнє, і, в принципі, для мене це не є дивне, що в нас такий тяжкий стан, тому, що я кажу: з того, що хтось переступить поріг церкви, він іншою людиною відразу не стане.
Василь Зілгалов
Нагадаю слухачам, що у програмі “Споконвіку було Слово” ви слухаєте розмову Галини Терещук з отцем Української Греко-Католицької церкви Орестом Фердиною з проблем людської моралі і віри. Послухайте завершення цієї теми.
Галина Терещук
А що тоді чекає українське суспільство? Коли воно стає більш аморальним, коли влада диктує брутальні і аморальні правила, коли люди стають пасивні. Яке то майбутнє буде?
Орест Фердина
Я думаю, що коли ми цією проказою проказимось – майбутнього не існує. В тому то й справа, що Христос прийшов грішників спасати, і нормального майбутнього для нас не буде, коли ми, кожен християнин на своєму місці не почнемо чесно і віддано працювати і для Бога, і один для одного, тобто, це є служіння Господу. Ким би я не став: я нині є вчителем, я повинен це робити морально і чесно, я нині є лікарем – я повинен це робити, максимально дотикаючи іншу людину, що Бог мені подарував цей дар в руки. Покликаний я нині бути президентом – це ж шалена відповідальність! Це не тільки велика посада... Або навіть депутатом! Це – величезна відповідальність, бо тобі люди вірять, від тебе люди чекають, тобі люди віддали не тільки свій бюлетень і свій голос, тобі віддали всю свою довіру! І це величезна відповідальність! І тому я думаю, що ті люди, які на себе беруть такий великий тягар, для того, щоб могли успішно виконувати свою роль, мали б, на мою думку, взагалі бути дуже близько (до Бога), Бог близько до кожної людини, тільки не завжди ми це пам’ятаємо. Та, наприклад, багатьом людям, які є віруючі, дає можливість в своєму серці відчитати інший закон, від закону, який пропонує світу брехня, нахабство, підступ, хабарництво. Коли нема альтернативи, людина проказується і все своє життя живе і вважає, що іншого шляху нема. Христос нам показав інший шлях, і віднині бути віруючим чоловіком – це бути невиправним оптимістом, це на кожному місці вірити, що не хтось мені це зробить, але і я вірю, що на своєму місці я можу зробити цей порядок. З Христом Ісусом.
Галина Терещук
Але чи не є, власне, та безвідповідальність тією найбільшою проблемою українця і українського суспільства?
Орест Фердина
Так, я по телебаченню недавно чув, коли про цю бензиново-паливну кризу говорили, то цікава річ: говорили, що коли у Франції підняли ціни на паливо, то вся Франція була на вулиці. У нас підняли на 50%, чи, навіть, на 70%, і (це хтось сказав мені) про це ми говоримо на кухні. Це так само показник того, що ми на сьогоднішній день не вміємо тим людям, яким довірили – з них питати. Ми повинні навчитися це робити. Тому, що це – і наші гроші. Тому, що це – і наша держава. Тому, що це – і наше майбутнє, і наших дітей. Мовчати на гріх – то гріх чинити.
Галина Терещук
Чи може бути те, щоб українець не на кухні говорив, а запитував тих людей, яких він обирає, причому запитував конкретно в тих людей? І підняття на продукти цін, і цін на бензин, і комунальні послуги дорожчають, і людина, і їхні діти, і батьки, і матері виїжджають за кордон на заробітки... Що ще має таке бути, щоб суспільство могло прокинутися?
Орест Фердина
Я думаю, напевно, мусить бути трохи часу... Ми не навчені на досвіді, що таке свобода, і дуже часто ми її розуміємо як сваволю – прийшла? – роби все, що хочеш. І це, справді, безконтрольно, бо тоталітарний режим хоч як щось контролював. Він пояснював, що, скажімо, в Римській імперії вільний чоловік був той, що народився у вільній родині. І це означало, що з дитинства його привчали до дисципліни, такого чоловіка заставляли вчитися, бо сам він не хотів, такого чоловіка заставляли робити фізичні вправи, тобто, намагалися, щоб цей чоловік розвинувся інтелектуально і фізично. Над цією людиною нормально мали би працювати духовно, щоб ця людина так само розвинулася. І тоді в свої 20 років така людина, може, й не маючи за собою навіть матеріальних якихось осередків, здатна будувати своє життя. Ця людина – вільна приймати рішення.
На жаль, мені здається, що у нашому суспільстві після всіх тих війн, бід і негараздів, які ми пережили, нам не вистачає відчуття оцієї свободи – ми вважаємо, що за нас повинен це хтось зробити, хтось робить і неправильно поступає, замість молитов у нас нарікання, замість рішень у нас - очікування, що хтось це повинен зробити замість нас.
Ми мусимо навчитися бути рішучими людьми. І послідовними людьми. Ми мусимо зрозуміти собі, що нині є Україна, і та Україна є моя держава! Мені здається, це позиція віруючої людини. Це земля, яку Бог подарував моїм батькам, це земля, яку нині Бог подарував мені: стоптана, обпльована, сплюндрована, заросла бур’янами, очевидно, хтось працює на городі, які бур’яни всі давно позбирали, а мені випав цей город. Я знаю, що там під тими бур’янами є дуже родюча земля. І треба прикласти цього зусилля, ми мусимо це робити в нашому суспільстві.
Галина Терещук
Це був отець Орест Фердина, настоятель храму Пресвятої Богородиці у Львові Української Греко-Католицької церкви. З ним розмовляла Галина Терещук, “Радіо Свобода”, Львів.
Василь Зілгалов
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”. Нагадаю, що автор програми і укладач її Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом звукооператор Ян Кайзер.
І, перш ніж попрощатися, шановні слухачі, я хочу згадати слова німецького філософа Артура Шопенгауера, який сказав: “Проповідувати мораль легко, обґрунтовувати її важко”. І додамо – а жити за законами справжньої моралі і віри ще важче.
Говорить “Радіо Свобода”!
