«Ми або переможемо, або нас не буде»: полковник з-під Бахмуту про мобілізацію і навчання новобранців

Дмитро Бутенко – заступник командира 23-го окремого батальйону спеціального призначення
Дмитро Бутенко – заступник командира 23-го окремого батальйону спеціального призначення

Дмитро Бутенко – заступник командира 23-го окремого батальйону спеціального призначення ЗСУ. Підрозділ вже понад 9 місяців тримає оборону на Бахмутському напрямку, а сам полковник свою військову кар’єру починав у 90-ті роки саме в Бахмуті. Руїни будинку, в якому колись жив у місті, зараз іноді може бачити на командному пункті у трансляції з безпілотника. Повномасштабне вторгнення Дмитро Бутенко зустрів у Маріуполі. Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) поговорили з військовим про проблеми мобілізації та ситуацію на фронті.

_________________________________

Повномасштабну війну зустрів у Маріуполі

– Можете розповісти, як ви опинилися у Маріуполі, і про досвід боїв там у лютому-березні 2022 року?

– У 2018 році я радісно пішов на пенсію. І, здавалося, життя тільки починається. Єдиний мінус у тому, що жив я у Маріуполі (посміхається – ред.). Повномасштабну війну зустрів саме там. До 16 березня я був упевнений, що Маріуполь вони (війська РФ – ред.) взяти не зможуть – дуже вдало ми працювали. Ми по перехопленнях чули їхні істерики, що Маріуполь вони не візьмуть ніколи. На околиці міста розбивали їх. Потім та військова частина, з якою ми працювали, отримала наказ розділитися на малі групи, виходити через бойові порядки.

До 16 березня я був упевнений, що Маріуполь вони взяти не зможуть
Дмитро Бутенко

– Як довго ви виходили і наскільки це було складно?

– Мені вдалося [пізніше] з деякими хлопцями зустрітися, найдовше виходили 7-8 днів. Мені більше пощастило, я виходив, здається, 4 дні. Це був майже кінець березня. Виходив уночі, в обхід блокпостів, зв'язок був уривками. Коли мені сказали, що виходь швидше, тебе тут вже шукають по місту, тоді я зрозумів, що так, треба виходити. Після цього, ще коли я був у Маріуполі, мій будинок «Градом» накрило, дах пробило, у дитини кімната згоріла, але ще більш-менш він був схожий на будинок. А потім вони навели, під'їхав танк і просто розібрали його під основу.

– Як потім потрапили у 23-й ОБСП окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького?

– З командиром нашого батальйону ми знайомі давно, з 2015 року ходили в одній розвідувальній групі. Я служив біля Маріуполя на Новоазовському напрямку, всім відома смуга від Широкиного до Павлополя. Коли все почалося, і я ще був у Маріуполі, він мене видзвонив, і каже: «Спробуєш вийти, давай до мене». Я спробував, вийшов, і до нього. Ми разом створювали батальйон, створили дуже гарний офіцерський кістяк.

Шеврон 23-го окремого батальйону спеціального призначення
Шеврон 23-го окремого батальйону спеціального призначення

– Власне, хотів запитати – як набирали людей?

– Спочатку було добровольче формування «Легіон Д» у Києві, воно стало основою. Це просто добровольці, які влилися в це ДФТГ (добровольче формування територіальної громади – ред.). Далі прийшла директива на створення військової частини, і ми на основі цього підрозділу почали людей підбирати. Дуже сильний був перший склад батальйону: усі добровольці, наскільки могли, всіх навчили, відпрацювали з усіма.

– Зараз все інакше?

– Не те щоби інакше. Ми знову ж таки дивимось здебільшого на людей, які є добровольцями. Хоча і по мобілізації теж приходять люди, і тоді теж приходили по мобілізації. Мобілізація від мобілізації відрізняється. У нас дуже багато мобілізованих і дуже правильно мотивованих хлопців приходить. Ті, які самі в ТЦК йшли, самі шукали виходи, щоб потрапити в нашу військову частину.

Воно ж як буває – потрапив один служити, розповідає, що така військова частина хороша, так і так. Одному, другому, третьому і це з вуст у вуста передається. Зараз почався рекрутинг, ми у першу чергу дивимося на тих, хто хоче йти. Є ті, кого призвали, їм купу страшилок розповіли, що на третій день пошлють кудись. З людьми говориш, людей відправляєш вчитися і повертаються після бойового злагодження чудові бійці.

Тренування українських військових неподалік лінії фронту
Тренування українських військових неподалік лінії фронту

Підготовка – не менше трьох місяців

– Як у вас відбувається навчання? Приходить до вас, наприклад, боєць після базової загально військової підготовки – що далі?

– Спочатку він приходить не після базової. У нас є мобілізаційна директива, до нас приходили просто з вулиці хлопці. І ми ж їх відправляли на базову військову підготовку. Перед відправкою на базову військову підготовку ми створили у себе групу інструкторів – це хлопці, які пройшли не один місяць на «нулі», мають досвід бойових дій. Вони дивляться, спілкуються, проводять тренування.

У нас є мобілізаційна директива, до нас приходили просто з вулиці хлопці
Дмитро Бутенко

Далі їдуть на базову військову підготовку – або за кордон, або до нас. Повертаються вони після БЗВП (базова військова підготовка – ред.), але це не означає, що вони готові йти в бій. Після базової військової підготовки є якісь рекомендації, згідно з ними ми відправляємо хлопців вчитися на фах, опановувати військову спеціальність. У нас дуже багато військових спеціальностей: кулеметник, гранатометник, марксмен-снайпер, артилеристи – у нас артилерійська складова в батальйоні дуже сильна, зенітники, протитанкісти, оператори дронів, зв'язківці, радіорозвідники, хто завгодно.

І от після того, як вони пройшли фахову підготовку, знову повертаються, вже тоді відбувається процес бойового злагодження – щоб людина у колективі себе відчула, знала, вміла, працювала у складі двійки, трійки, відділення, взводу, роти. Це процес, який забирає певний час.

– Якщо цивільна людина звернулася до вас, через скільки часу вона потрапляє на бойові?

– Не менше трьох місяців.

– Чи достатньо цього часу для підготовки?

– Зараз ситуація потребує такого. Хоча у нас є гарячі голови, які після базової підготовки: «Ми готові, ми підемо». Я не прихильник цього, тому ми намагаємося, щоб люди більше навчалися. Оцей весь запал, «ура-ура», він швидко зникає в бою у разі реальних жорстких бойових дій. Тут потрібні вже навички та вміння.

Читайте також: Найкоротша історія російсько-української війни

– Є випадки, коли люди, що, як ви кажете, «ура-ура», а потім перший бій, перший обстріл і психологічно вони потім не можуть йти у другий бій?

– У нас дуже невеликий процент тих, хто відмовляється. Є ті, хто, ми бачимо, не тягнуть. Ми краще відведемо таку людину, хай вона потренується ще з інструкторами, навіть тут на полігоні. Що ти хочеш, що не вмієш? Стріляти з автомата? З автомата. З кулемета? З кулемета. Гранати покидати? Покидай. І коли боєць вже навчений, у нього моторика з'являється, він вже сам рветься. А психологічно… Знаєте, немає жодної людини, яка була б готова до цього. Це все з досвідом приходить.

– Є якась різниця між підготовленими за кордоном бійцями і навченими в Україні, чи рівень однаковий?

– Ми все одно і після підготовки у нас, і після підготовки за кордоном перенавчаємо на основі нашого досвіду. Люди отримують просто базові навички: як стріляти, як ходити, як пересуватися, як чистити зброю, як усувати затримки під час стрільби. Якісь перші психологічні моменти проходять: як пройти через холодну воду, як лежати в багні, як окопатися швидко – це базова воєнна підготовка, вона потребує ще безпосередньої роботи в частині.

«Багатьом пам'ятники треба ставити»

– Розкажіть загалом про бойовий досвід батальйону.

– Ми наприкінці листопада 2022 року зайшли сюди: Озарянівка, Курдюмівка, Кліщіївка. Це перші були бої, де батальйон показав себе непогано, – це не мої слова, це слова старших начальників. Потім нам дали можливість відновитися, і з березня 2023 року ми знову перебуваємо в зоні бойових дій. З невеликою перервою – у нас було 3 тижні відпочинку.

– Наскільки складно 9 місяців перебувати на першій лінії?

Я іноді дивлюся на бійців, їм багатьом пам'ятники треба ставити
Дмитро Бутенко

– Знаєте, складно. Я іноді дивлюся на бійців, їм реально багатьом пам'ятники треба ставити. Змушувати себе згідно з графіком йти, тиждень перебувати на лінії зіткнення, вийти на декілька днів, відпочити на другій, третій лінії і знову повернутися на першу лінію.

– Яке ваше ставлення до тих розмов, які є у суспільстві навколо законопроєкту про мобілізацію?

– Я не знаю, що відбувається з законопроєктом про мобілізацію. Я настільки відірваний від тих новин... та й нецікаво читати, що відбувається в кулуарах.

Єдине, щодо тих людей, які бояться і намагаються знайти цьому виправдання, вигадують, що їм потрібно більше зброї… Недавно хтось писав у соцмережах, що «американці зброю не дають, хтось ще зброю не дає, я в таку гру грати не згоден». Я не витримав, написав: «Ти приїжджай. Хочеш американську зброю? Я тобі дам. Хочеш гвинтівку американську? Javelin? Ти, головне, приїдь, я тебе навчу».

– Як з цим боротися, щоб люди все ж таки йшли?

– Проводити просвітницьку роботу, розповідати, пояснювати. Той, хто бачив це все на власні очі, той ніколи не скаже, що давайте помиримось [з Росією], давайте ще щось. Той буде розуміти, що немає іншого варіанту. Ми або переможемо, або нас не буде.

– Якщо говорити про батальйон, то яка можливість кар’єрного росту для тих, хто у вас служить?

– У нас практично всі молодші офіцери, командири взводів, командири рот, – це ті хлопці, які виросли від бійця, від сержанта до офіцера. У нас така практика: якщо боєць себе добре показує, призначаємо його сержантом, командиром відділення, заступником командира взводу, головним сержантом взводу, головним сержантом роти. Якщо він продовжує себе добре показувати, у нього є вища освіта, тоді відправляємо на курси і він стає офіцером-командиром. Це і інші бійці бачать – що та людина, яка була разом з ними, стала офіцером. До нього і довіри більше.

– Наскільки важливий колектив у військовій частині? У чому це проявляється?

– Це дуже важливо. Наведу приклад. Була у мене ситуація, коли під Кліщіївкою у нас провалилася позиція. І потрібно було цю позицію відбивати, вночі. Хлопці ще молоді, офіцери не обкатані, це перші ротації. Я пішов вперед разом з сержантами, ще з кількома людьми. Прийшли на позицію, яка трохи позаду. Кажемо: «Хлопці, нам потрібна буде підтримка». Все нормально, але один каже, що «ми втомились, важко» і так далі. Я кажу: «Якщо ти втомився, розвертайся, бери автомат і йди туди в тил, метрів триста, відпочивай». Він зупинився і каже: «А як я піду, на кого я вас залишу?» І все, всі пішли, відпрацювали, все добре.

– Якою є зараз ситуація у вас на напрямку?

– Нагнали їх (Росія своїх військових – ред.) дуже багато, людей вони не жаліють. Є рух, є постійні штурми, спроби штурмів. Стоїмо, працюємо, відбиваємось.

– Вони з технікою штурмують чи без техніки?

І з технікою, і без техніки. Зараз багато згорілої техніки перед позиціями, стоять російські танки, БМП, БМД. Недавно наші мінометники навіть на ходу підбили БМД-4. Ті, хто служив, повинні розуміти, як це [складно зробити] зі 120-го міномета (калібру 120 мм – ред.). Досі ходять і пишаються, що так добре вийшло. І я ними пишаюсь.

  • Зображення 16x9

    Ярослав Кречко

    Кореспондент та ведучий телепроєкту «Донбас.Реалії». У редакції Радіо Свобода – з 2017 року. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. У телевізійній журналістиці – з 2007 року. Спочатку працював у Львові, з 2011 року – у Києві. З літа 2014 року висвітлюю події на Донбасі.

  • Зображення 16x9

    Донбас.Реалії

    Донбас.Реалії – проєкт для Донбасу та про Донбас по обидва боки лінії розмежування. З 2014 року ми створюємо та добуваємо унікальний контент – ексклюзиви з окупованих міст і лінії фронту, відео й фото, мультимедійні репортажі, розслідування, радіо та телепрограми. 

    У соцмережах:

    – Facebook

    – Telegram

    – Instagram

    – Twitter

    – Телепроєкт Донбас Реалії на YouTube

    – Радіо Донбас Реалії на YouTube

​
XS
SM
MD
LG