«Та найдеться твій Ґонґадзе – забухав», – так один із міліціонерів відповів Вахтангу Кіпіані, який намагався допомогти розшукати зниклого журналіста. Через 26 років після цього Радіо Свобода поговорило з тими, хто знав Георгія особисто: про його суперечки, любов до людей, страх і сміливість, «Українську правду» та боротьбу за справедливість, яка досі не завершена.
Про те, що Ґонґадзе змінив в українській журналістиці та суспільстві? І що його друзі, колеги й дружина Мирослава хотіли б сказати йому сьогодні?
Георгій Ґонґадзе – український журналіст, засновник «Української правди», зник 16 вересня 2000 року. Через два місяці його обезголовлене тіло знайшли в лісі біля Таращі на Київщині. Суди встановили безпосередніх виконавців убивства та засудили їх, а колишнього генерала МВС Олексія Пукача – до довічного ув’язнення. Водночас досі не встановлено всіх, хто стояв за злочином. У справі фігурували записи Миколи Мельниченка, на яких тодішній президент Леонід Кучма нібито обговорює переслідування Ґонґадзе, однак його причетність до організації вбивства судом не встановлена. Генпрокуратура назвала замовником убивства колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, який помер у 2005 році, але питання про повну вертикаль замовників і причетних до злочину залишається відкритим.
«Ми винесли урок – безкарність породжує зло». Про вплив Ґонґадзе на журналістику та Україну
«Із середини березня двотисячного року в холі агенства УНІАН з'явився величезний плакат, де було написано «Знайдіть журналіста». Журналісти виходили на акції раз на тиждень в дощ і в сніг. Постійно тривала дискусія, ми постійно обговорювали де Георгій, як так могло статися? Ми почали говорити про цінності, ми почали говорити про ці запитання, які ставив Георгій. Ґонґадзе змінив Україну, але він змінив і журналістику», – так пригадує час після зникнення Ґонґадзе нинішня директорка ІМІ Оксана Романюк.
З Романюк та іншими спікерами Радіо Свобода поспілкувалися під час акції до 26-річчя зникнення Георгія, який у Києві організувала «Премія імені Ґонґадзе».
Оксана Романюк наголошує, що медійна спільнота, «не робить з Георгія пам'ятник, до якого приходять раз на рік покласти квіти».
Ґонґадзе залишається ідеєю, завдяки якій продовжують відбуватися зміни.
«Завдяки йому у нас зараз існують потужні журналісти-розслідувачі, незалежні медіа, він став каталізатором усіх цих процесів», – каже Оксана Романюк.
Справа Ґонґадзе актуальна і зараз, бо це не просто історія про викрадення і вбивство журналіста.
Це справа про відкритий конфлікт з владою, паралелі з яким можна провести і зараз на фоні скандалу зі звільненням Генпрокурора, протестеми на підтримку НАБУ і САП, боротьба, яку все життя вів Гія – залишається, вважає близький друг Ґонґадзе Євген Глібовецький.
«Гія був першою дуже помітною жертвою пострадянської сваволі в українському незалежному дискурсі і нам завжди було важливо, щоб це не продовжувалось, а це продовжується. По останніх справах із генпрокурором, зі спробами обмеження незалежності НАБУ і САП та з іншими справами, ми бачимо наскільки актуальна ця боротьба за справедливість, яку Георгій вів усе своє життя. Я думаю, що він був щасливіший ніж більшість з нас. Ми як суспільство навчилися сміливості за цей час, а Георгій був сміливішим від початку. Можливо це культурні особливості, бо він виріс на стику двох суспільств і культур. Він мав готовність йти вперед незважаючи на ризики» – розповів у коментарі Радіо Свобода Глібовецький.
Із дружиною Геогрія – Мирославою Ґонґадзе, Радіо Свобода поспілкувалося онлайн.
Після вбивства чоловіка Мирослава Ґонґадзе разом із двома маленькими доньками була змушена виїхати з України через побоювання за свою безпеку. У 2001 році сім'я отримала політичний притулок у США. Працювала на Голосі Америки, була керівницею Східноєвропейського бюро цього медіа.
Мирослава досі продовжує домагатися встановлення всіх винних у вбивстві чоловіка.
Вона каже, що навіть через 26 років цей день для неї не стає легшим, бо вважає, що справа Ґонґадзе – прямий доказ того, що попри зміни у суспільстві, система не змінюється.
«Ми навчилися не мовчати, виходити на вулиці, вимагати відповідей від влади, захищати свою свободу. Ми пройшли через Майдани, а сьогодні люди віддають життя, захищаючи країну. Але система, на жаль, так і не змінилася настільки, наскільки мала б. І для мене справа Георгія – один із найбільш болючих доказів цього. Минуло 26 років. Виконавці його вбивства засуджені. Але ті, хто організував і замовив цей злочин, так і не понесли відповідальності. І коли мене запитують, чого нас навчила ця історія, я думаю, що один із головних уроків – безкарність породжує зло. Так, після зникнення Георгія почалася «Україна без Кучми». Потім був Майдан, потім ще один Майдан. Виросло ціле покоління журналістів і громадських активістів, які не бояться ставити владі незручні запитання, але cуспільство змінилося швидше, ніж держава і це, мабуть, найбільше мене турбує сьогодні».
Яким був Ґонґадзе: людина-фестиваль і самотність
«Це людина-фестиваль, навколо нього завжди було купа людей, купа вина, купа емоцій і дуже багато любові. Гія був дуже щирим у своїх думках, почуттях, щоденних діях. Я завжди дивувався тому, як він вміє любити людей, це мене просто захоплювало. Кожен раз, коли я його згадую, я згадую відчуття радості від спілкування, те, що гуцули називають словом «набутися», ми не набувалися разом і це було купа розмов і палких дискусій», – так Євген Глібовеький описє свого друга Гію.
Радіо Свобода поцікавилось, яке питання Глібовецький хотів би поставити своєму близькому другу зараз, той відповів, що це було б не питання, а глибока розмова з рефлексіями, яка б точно переросла у суперечку.
Про те, що Георгій часто сперечався навіть з близькими, згадували і інші гості заходу, присвяченому йому, але при цьому вмів і вибачатися, коли був неправий.
«Ми з ним дуже багато сперечалися і ці суперечки були конструктивними, вони приводили до більш якісного розуміння суті предмету. Ми часто не погоджувались стосовно чогось і нам страшенно цікаво було розмовляти один з одним через це. Це одна з тих речей, яких мені не вистачає через його відсутність».
Мирослава Барчук – журналістка й телеведуча згадує свою останню розмову з Ґонґадзе. Вони зустрілися влітку на Бесарабці й Мирослава поділилася історією з роботи.
«Я в той час почала працювати редакторкою англомовного видання про Україну, жодної політики там не було. Це було видання про українську культуру для іноземців. І ось до власника цього видання доходить інформація, що цей журнал потрапив у руки до Медведчука, і його це так вкурвило, що він швирнув це видання, збісившись від того, що він там прочитав. Власник настільки був цим переляканий, що ледь не мав серцевий напад. Я розповіла Гії цю історію і він нічого не відповів, була пауза і він дивився униз. Я бачила, наскільки він глибоко розуміє, що це все означає. На цьому ми попрощалися і розійшлися».
Це була остання зустріч.
Барчук впевнена, що в ті часи Ґонґадзе відчував самотність через свої погляди і не завжди знаходив підтримку в оточуючих.
«Це була українська радянська соціалістична республіка з усією несвободою, колоніальністю, повною несамостійністю, але просто під вивіскою незалежної України. Це був час, коли незалежність і суверенітет ще не були наповнені жодним сенсом. І коли ви дивитесь зараз на лого УП, оцей Дон Кіхот... Чому Гія його обрав? Не лише тому що Гія відчував таку саму місію, він був і страшенно самотній в цьому. Коли більшість людей його взагалі не підтримували і вважали його позицію упоротістю, якимось дивацтвом і екзальтацією».
Про «Українську правду»: «це редакція, у якої завжди є своя позиція»
У квітні 2000 року Георгій Ґонґадзе разом з Оленою Притулою заснував «Українську правду» – одне з перших українських онлайн-медіа, яке не мало друкованої версії. Видання виникло в умовах цензури та контролю влади над традиційними медіа і стало майданчиком для публікації критичних матеріалів про владу Леоніда Кучми. Перші тексти Ґонґадзе на сайті були присвячені, зокрема, критиці української журналістики та режиму Кучми. На той час інтернет-медіа в Україні лише починали розвиватися: у перші дні «Українську правду» читали близько 15–20 людей на добу.
«Якщо подивитися на УП перших місяців, де Гія працював, то це така журналістика, де хтось мусить говорити правду, навіть коли правду немає кому говорити. Хтось мусить відповідати за те, щоб правда прозвучала навіть якщо їй нема де звучати. Якщо нема де це робити, ти завжди можеш прийти на УП і донести свою позицію, свою правду до широкого загалу. Це редакція, яка живе не по чистим журналіським стандартам, де якась виваженість важливіша за достовірність, це редакція, у якої завжди є своя позиція. І це те, що було закладено у перші місяці роботи Гії» – розповів в коментарі Радіо Свобода політичний оглядач Української Правди Роман Романюк.
Романюк каже, що нині на вході в редакцію висить портрет Ґонґадзе, а обіди працівникам досі готує пані Лєна, яку найняв сам Георгій 26 років тому.
«У всій УП зараз працює 2 людини, які були знайомі з Гією, це Олена Притула – співзасновниця УП і Лєна, яка нас всіх годує. В другий день роботи УП Гія привів Лєну і сказав, що вона буде готувати нам обіди і всі 20 років з дня в день Лєна попри ковід, війну і все інше, годує колектив. Тому у нас є Олена, яка є нашим моральним орієнтиром, не дає опустити планку ціннісну і професійну, і Лєна, яка до ідейних цінностей додає цінність матеріальну. У нас зараз на вході в редакцію є стіна, де висить портрет портрет Ґонґадзе, портрет Журналіст «Української правди» Павло Шеремет загинув 20 липня 2016 року внаслідок вибуху автомобіля в центрі Києва.і портрет Віки Рощиної, яка теж у нас працювала і яку закатували в Росії. І кожен раз, коли ти входиш в редакцію, ти проходиш повз їхні погляди».
Реакція на зникнення. «Та знайдеться твій Ґонґадзе – забухав»
Увечері 16 вересня 2000 року журналіст Георгій Ґонґадзе вийшов із квартири своєї колеги Олени Притули на бульварі Лесі Українки та попрямував додому, але так і не дістався до родини. Вночі друзі почали телефонувати до лікарень, швидкої допомоги та міліції, намагаючись з'ясувати, де він. Наступного дня дружина Мирослава Ґонґадзе та Олена Притула офіційно заявили про його зникнення. До пошуків долучилися правоохоронці, друзі та колеги, а інформація про зникнення журналіста швидко стала публічною. Вже за кілька тижнів справа Ґонґадзе переросла у масштабний політичний скандал після оприлюднення так званих «плівок Мельниченка», на яких тодішній президент Леонід Кучма та високопосадовці нібито обговорювали Ґонґадзе.
Сам Леонід Кучма свою причетність до вбивства Ґонґадзе заперечував: ще у 2001 році він заявляв «Я його не вбивав», а згодом неодноразово називав звинувачення на свою адресу безпідставними. Версія Кучми, що Ґонґадзе вбили на замовлення ФСБ Росії, щоб зупинити зближення України із Заходом.
На наступний день після зникнення історик, головний редактор «Історичної правди» та друг Гії Вахтанг Кіпіані обдзвонював усіх, хто міг його бачити. Востаннє сам Кіпіані бачив Ґонґадзе у парламенті за два дні до зникнення.
«Я пішов в управління міліції на Печерську, яке розслідувало цю справу. Я подумав, що я можу розказати поліцейським щось про Ґонґадзе , як він виглядав, яке в нього минуле. Я прийшов до слідчого, цей поліцейський був порожньою людиною, він не знав нічого проҐонґадзе. Він казав:
– А де він працює?
– Він працює на сайті.
– А де сайт?
– В інтернеті.
– Так, а працює де?
– На сайті.
– А в комп'ютері хіба можна працювати?
– У комп'ютері не можна, а в інтернеті можна.
Під час розмови до кабінету зайшов якийсь начальник і каже: я послухаю. Я називаю імена, хто міг бути причетний до зникнення. Цей начальник слухав-слухав, хлопнув мене по плечу і сказав: «Та найдется твой Ґонґадзе – забухал».
Зі слів Кіпіані, скоро йому стало зрозуміло, що Гію вони не шукають, з впевненістю відкидають усі версії, будь-які згадування про те, що в липні він говорив про переслідування.
Правозахисниця, журналістка та письменниця Лариса Денисенко стверджує, що людям, які обіймали вищі посади у той час було відомо, хто Ґонгадзе такий, з ким він дружив, яке життя він вів.
«Треба добиватися справедливості»
На питання, що б ви спитали в Георгія зараз, його знайомі, друзі і медійна спільнота відповідали по різному: «що нам робити зараз? де шукати нових доказів у його справі?».
Але всі ці питання об'єдналися у відповіді його дружини Мирослави Ґонґадзе:
«Я б дуже хотіла просто з ним поговорити. Розповісти йому про наших доньок і про те, якими вони стали. Розповісти, через що пройшла Україна. Про Майдани. Про цю страшну війну. І сказати йому: ти знаєш, Україна вистояла. Та Україна, в яку ти так вірив, вистояла. Водночас і інше: ми досі не досягли повної справедливості у твоїй справі. І я думаю, що запитала б його дуже просто: «Георгію, що нам ще треба зробити, щоб Україна стала тією країною, про яку ми з тобою мріяли?» Бо 16 вересня назавжди для мене день, коли я ще раз нагадую собі, що треба йти далі. Треба добиватися справедливості. Треба змінювати цю систему. Бо інакше все те, за що боровся Георгій, залишиться незавершеною справою».
Форум