«Нас розстрілювали, як мішені»: бійці батальйону «Херсон» про вихід з Іловайська

29 серпня в Україні вшановують пам’ять загиблих оборонців країни. День пам'яті захисників України запровадили у 2019 році, приурочивши його до роковин розстрілу російською армією 29 серпня 2014 року українських добровольців під Іловайськом у так званому «зеленому коридорі».

Одним із підрозділів, який вів бої в Іловайську та згодом виходив з міста «зеленим коридором», був батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон». Свідчення бійців цього підрозділу – у матеріалі Радіо Свобода.

Херсонці «Лізард» та Володимир на позивний «Банан» взимку-навесні 2014 року входили до складу херсонської самооборони. Її учасники охороняли акції місцевого майдану та протидіяли спробам проросійських сил взяти під контроль адміністративні та інші стратегічні об’єкти в Херсоні.

Херсонська самооборона згодом, на початку літа 2014 року, стала ядром добровольчого підрозділу – батальйону «Херсон», який був підпорядкований МВС України. Його очолив учасник Помаранчевої революції та Євромайдану, один із лідерів херсонської самооборони Руслан Сторчеус.

«Наймолодші у нас в батальйоні були 19-20 років. Був у нас хлопець-фермер Олег «Роккі», який вступив у батальйон і загинув. Він до цього навіть в армії не служив. Став снайпером і був настільки хорошим у своїй справі, що наче народився з умінням стріляти. Були у нас і чоловіки, яким на той час було по 50 років – «Мудрий», «Єгер». Вони нам молодим давали приклад – підтримували, самі вступали у бій», – пригадує «Лізард».

Захід до Іловайська

У середині серпня бійці підрозділу вирушили у зону АТО – первинно до Маріуполя, а звідти до Іловайська.

«Ми їхали на підкріплення. Нас зібрали 12 або 13 добровольчих батальйонів, підпорядкованих МВС України. За 4 кілометри до Іловайська стояли наші мінометні розрахунки, і ці позиції були вже за українськими підрозділами, бо там вже була розбита техніка, як ми на той час вважали, «сепаратистів». І звідти нас вже приїхали забирати звичайні машини – «камази» якісь чи просто мікроавтобуси. Почали видавати нам вже боєприпаси – гранатомети, гранати: ми приїхали туди чисто з автоматами. І з боєм ми поїхали в місто, бо ця дорога була завжди під обстрілами, інша сторона по нас стріляла, і ми під обстрілами заїхали в місто. Це було 17-18 серпня 2014 року», – пригадує Володимир «Банан».

Згадує: на той час місто мало умовний поділ на дві зони – контрольовану російсько-гібридними силами і ту, яку контролювали українські війська.

«Місто було розділене на дві частини залізницею. Частина, де був приватний сектор, не вся, але більша, була під контролем ЗСУ і «Донбасу». А по іншу сторону залізниці вже перебували сепаратисти і російська армія. Ми вже дізналися, що там була російська армія, трохи пізніше. Під обстрілом ми доїхали до 14-ї школи і залишилися там декілька годин. Потім почали штурмувати інші будинки: ми не знали, хто там є. Розвідка «Донбасу» нам сказала, що пару днів тому вони проводили якісь дії для розвідки і що два дні тому там нікого не було, але, може, зараз буде хтось. І ми вирішили штурмувати далі і допомагати «Донбасу» в зачистках цих будинків», – ділиться Володимир.

Іловайське депо

Наступного дня підрозділ отримав завдання взяти під свій контроль залізничне депо Іловайська.

«На ранок нам дали завдання – ми зайшли в депо. У депо нас заїхало близько 30 чоловік. Там ремонтували локомотиви. Була висока здоровенна будівля, ми зайняли позиції, де була зверху велика кран-балка, з однієї й іншої сторони, і поставили СПшки (спостережні пункти – ред.). Мене тоді дуже здивувало, що чоловік може бути сильним духом, як спортсмен, а війна ніби ламає. Це зараз я вже розумію, що війна – це інше, що не кожна людина сприйме війну і зможе в цих умовах робити свою роботу. Виявилось, що не кожен був готовий замінити нас на СПшці (спостережному пункті, – ред.) наверху. Чому так? По нас і «гради» працювали, міномети. Все, що летіло по будинку, наверху трохи інакше сприймалось, ніж знизу», – пригадує, якою була обстановка в депо, «Лізард».

Володимир «Банан» додає: «По нас прилітали і «гради», і ракети, і били нас артилерією. У нас в депо добре, що були такі міцні будівлі, ще радянські. На четвертий чи п’ятий день перебування в депо вже все починало проломлюватись. Де я тримав оборону, двоповерхова будівля, другий поверх вже майже був знищений, тому що прямою наводкою артилерія била по цьому будинку. Вони висікли, де ми перебуваємо, і почали просто закидати цю будівлю».

Згодом до батальйону «Херсон» у депо приєдналися бійці ще одного добровольчого підрозділу – батальйону «Миротворець».

«До нас приїхав на підтримку батальйон «Миротворець», тому що в нас було лише 30 бійців там. На третій день боїв ми втратили нашого командира батальйону Руслана Сторчеуса і його водія: вони потрапили в засідку в місті. Між депо Іловайська і школою було три квартали. І от в них вже перебував наш противник. В місті було тяжко, ми втрачали людей щодня», – каже «Банан».

«Коли загинув комбат, всі впали духом. Йому довіряли. Він був теж із херсонської самооборони. Він завжди горою за нас, за своїх людей стояв. Сильно мені запам’ятався Олег Тетерук, що був командиром «Миротворця». Чим мені сподобався? В якийсь момент почалася паніка й у нього, і в нас у батальйоні. Навколо нього люди: «Нас оточили…». І я дуже запам’ятав слова Тетерука, що без наказу ми нікуди відходити не будемо, ми не покидаємо вогневі позиції. Пам’ятаю, забіг за БК (боєкомплект, – ред.), стоять і йде ця розмова, що все, треба йти, нас усіх повбивають. «Без наказу нікуди не підемо» – це у мене так в голові відклалося», – пригадує «Лізард».

Обстановка в місті

«Я втратив вісім кілограмів за три тижні боїв. Бо ми майже нічого не їли і не пили. Плюс майже не спали, бо бої в місті велись завжди 24/7», – каже Володимир «Банан».

Бійці пригадують, бракувало не лише продуктів харчування, а й навіть води.

«За кілька днів до виходу нам провізію привезли. Коли ми заїхали, ми провізію майже всю віддали місцевим у депо. Вони підіймалися готувати на багатті їсти. Було понад 20 людей. Майже всю свою провізію віддали їм, бо у них не було ані їжі, ані води. Док наш, Влад, ходив до них – давав їм ліки. Згодом загинув. Нам сказали, що ми до депо йдемо, закріплюємося там і через добу нас замінять. Відповідно, ми частину провізії залишили у садочку, де ночували. Вода на початку була – ми знайшли якусь бочку з водою у депо», – каже «Лізард».

«Де наша їжа була, то все знищено було обстрілами ракетними. Ми залишили свої сумки в одному з садочків Іловайська, і туди перелетіли «гради», і все згоріло. У нас вже ні їжі не було, ні підвозу. Це така цікава історія, що ми в Іловайську пили вино замість води, бо води теж не було. Ми на п’ятьох випивали пляшку вина на день – оце наша була вода», – додає «Банан».

Коли не стало продуктів, каже «Банан», таки вдалося знайти в одному з непрацюючих місцевих магазинів.

«Біля депо був один магазин. Ми підірвали двері, зайшли в той магазин – там, у принципі, все пропало. З їжі залишилися консерви. В самому Іловайську в підвалі в депо жили цивільні люди. То ми більшість їжі, 70 відсотків, віддали туди людям цивільним, бо там були жінки та діти здебільшого», – каже Володимир.

Евакуації цивільних з міста не було – сам населений пункт та шляхи до нього весь час перебували під обстрілами.

«Там був лише один міст цілий – пішохідний. І, мабуть, був варіант один – відправити їх через нього. На той час не стояло питання евакуації, бо ми самі не до кінця розуміли, що відбувається – вперше на війні», – пояснює «Лізард».

«Місто було завжди під обстрілом. Безпечніше було сидіти в підвалах. Якийсь там один чоловік вийшов старенький на ґанок свого будинку, і туди прилетіла ракета, він загинув, його закопали. Щодня хтось вмирав. В один день готували їжу на вулиці, на багатті. Прилетіла міна і вбила людей – і цивільних, і наших бійців», – пригадує Володимир «Банан».

Серед цивільних, які лишалися в Іловайську під обстрілами, були і колаборанти.

«Ми питали у жінок та дітей, де чоловіки. Вони казали, що або загинули, або на іншому боці. Два підвали я перевіряв: ми заходили, шукали сепаратистів, щоб не було нікого. Як ми позабирали телефони, ми бачили листування, що люди відправляли повідомлення на той бік, що ми зайшли, які батальйони, писали навіть назви, хто ми, скільки нас людей», – згадує Володимир.

Російська війська

23–24 серпня регулярні війська РФ перетнули кордон України та масовано зайшли у тил українських сил. Про це, пригадує доброволець батальйону «Херсон», дізналися з побратимами від знайомих прикордонників напередодні Дня Незалежності.

«Мій побратим, такий вже у віці – було 56 років, теж з нашого батальйону «Херсон», був єгерем. Плюс він працював як зоолог, і в нього були свої контакти, друзі, які працювали на кордоні з Росією. І вони подзвонили і сказали: «Готуйтеся, до вас їде велика колона – понад 300 танків». Ми зрозуміли наступного дня, що ми вже в оточенні, і за 40 кілометрів позаду нас від міста вже перебувають російські війська. Того ж дня ми взяли в полон перші розвідгрупи противника. Особисто я брав участь в охороні цих російських солдатів. Із хлопців, хто були в полоні у нас, це були розвідники цієї псковської повітрянодесантної дивізії».

Радіо Свобода склало відеохронологію тих подій за версією Генштабу ЗСУ.

«Лізард» додає: «24 серпня була така найпотужніша їхня атака на місто. Заїхали танки без жодних там відзнак. Ми їх не знищували, тому що думали, що, може, це наші, а це були їхні танки. Вони там стріляли по всіх: і по своїх, і по нас, і по всіх, по кому можна. 24 серпня ми таки знешкодили чеченців, які вже були на той момент у місті теж. Я чув перекличку їхньою мовою – «Аллах акбар» і так далі. Мені особисто по рації кричали, що ми до вас там приїдемо, будемо голови відрізати. Моя група знешкодила двох чеченців під депо. З 20-го по 24-те число ми вже тримали кругову оборону в місті».

«Лізард» припускає, що серед підрозділів, з якими довелося вести бої херсонцям в Іловайську, був і батальйон «Восток», до складу якого входили «кадирівці».

«Вперше як почув, то аж до мурашок було – знаєте, як з фільмів, протяжно так: «Аллах акбар». Справа, а потім зліва. Ми не розуміли, де вони. У цей час я поставив на позиції в крайній кутовій кімнаті «Банана». На щастя, залишився живим. Не знаю, як його виявили – його почали ВОГами закидати. Здається, батальйон «Восток» був. За 20 метрів, грубо кажучи, від нас були. Вони так по-хитрому воюють: стріляють у повітря – і всі починають стріляти у відповідь, бо ще війни не знали, мистецтва бою не знали й відкривають свої вогневі позиції. І там, де відкривали позиції, могла «муха» прилетіти. Я був старшим, прийняв командування у цій будівлі депо й кажу, що не стріляємо – підпускаємо якомога ближче. Коли підійшли ближче, то закидали їх гранатами», – розповідає «Лізард».

Вихід з Іловайська

Зранку 29 серпня 2014 року українські військові отримали інформацію про домовленість про «зелений коридор» для виходу з Іловайська. Її, каже «Банан», підтверджував і командир батальйону «Миротворець», який разом зі своїми бійцями, як і добровольці «Херсону», вів бої у залізничному депо Іловайська.

«Ми тоді вже підпорядковувалися київському батальйону «Миротворець», командиром якого був Андрій Тетерук, тому що наш командир загинув. Ми там всі між собою нормально, як друзі, спілкувалися, бо в нас, у принципі, вже було таке ставлення, що ми всі загинемо. Ми вже були в подвійному кільці, тому вже була така більш дружня обстановка і всі один з одним спілкувалися як на рівних. Знаєте, не було там такого, що командування і підлеглі. Всі як один працювали, бо треба ж було вижити».

Володимир «Банан» розповідає, як починався вихід з Іловайська:

«О четвертій ми знімаємося з наших позицій і без уже машин, без нічого пішки йдемо з депо. Це були батальйон «Миротворець», батальйон «Херсон» і ті, хто залишився в тому депо, плюс підрозділи, які були поруч з нашим депо і з нашими позиціями – «Світязь», «Кривбас». Не знаю кількість цих людей, тому що дуже багато людей зібралося. Ми дійшли до школи, почали всі вантажитися у звичайні автобуси, які ще залишилися на ходу, тому що майже все було знищено від обстрілів. Плюс у колоні була пожежна машина, яку ми забрали з цього депо. Її посилили металевими листами. І десь о п’ятій-шостій ранку цією колоною великою ми вирушили з міста по так званому «зеленому коридору».

«Зелений коридор»

«Банан» каже, одразу після виїзду колони з українськими військовими з міста по ній почали працювати міномети.

«Майже одразу, буквально за 5-6 хвилин, як ми від’їхали від міста, вже перші були знищені мінометними обстрілами автівки з нашими людьми, – розповідає він. – Пам’ятаю як по дорозі мій старший по віку побратим з позивним «Роккі», який згодом загинув при виході з автобуса, сказав: «Ховайся за мене, тобі ще життя жити». Мені було на той час 20 років. Його звали Гребінський Олег. Ми сиділи на перших сидіннях біля дверей. Я сидів зліва від нього, він був біля вікна. Потім ми зупинилися в одному з маленьких сіл. Не пам’ятаю його назви, бо багато років уже минуло. Усі обстріли припинилися, так звані були перемовини між командуванням».

«Банан» згадує, в якийсь момент по рації надійшла команда виходити з боєм:

«Я стояв біля командира батальйону «Миротворець» і почув по рації, що там кричать: «З боєм, з боєм виходимо і не лишаємо зброї, нічого не лишаємо». Це була така команда у нас. Коли виїхали з цього села, вони не стріляли, дивилися на нас у шоці такими очима: ми проїжджали буквально за п’ять метрів біля перших позицій противника. Буквально за 500 метрів від села перші позиції вже почалися. Коли ми заїхали в інше вже село маленьке, там була висота, 15-20 метрів пагорб. З нього почали стріляти з вогнепальної зброї – з автоматів, з кулеметів по наших автобусах. Нас просто почали розстрілювати, знаєте, як мішені, які їдуть. Перший бій «зеленого коридору» ми прийняли в цьому селі. Усе почалося вже там і закрутилося».

Вогонь по українській колоні, каже «Лізард», вели із засідки.

«Експерт», т. в. о. командира батальйону, скомандував усім спішитися з автобуса. Була кутова засідка. Справа почали працювати кулемет і міномети. Не було ні рації, ні взаємодії – ти не розумієш, хто свій, а хто чужий. У якийсь момент я залишився сам. Нікого не було поруч. Від цих будинків почав відходити, тому що міномет почав щільно крити. У лісопосадці стояла якась підбита вантажівка. Я ліг під її заднє колесо, почав працювати, і в мене заклинило автомат. Під цією вантажівкою почав розбирати автомат, пробувати чистити. Усе на адреналіні. І зрозумів, що залишився сам, тому вирішив взяти лівіше від засідки – пішов через поля соняшників», – згадує «Лізард».

Соняшники

Поки пересувався полем, згадує «Лізард», то періодично вступав у стрілецький бій.

«Кулеметні точки стріляли мені в спину – я почав відповідати, але в мене знову клинить автомат. І на адреналіні, на всьому цьому так повітря хапав, що аж підвівся на повний зріст. Знову лягаю в цих соняшниках, знову намагаюся зібрати автомат і чую, що хтось іде. «Стій. Хто там?» – «Свої, свої...» Виявилося, що вони з нашого батальйону. Дійшли до наступної посадки, і так потихеньку нас зібралося десять людей з різних підрозділів. З мого батальйону були «Хохол» і «Кос». Були й танкісти зі Львова, і з батальйону «Донбас», і з «Миротворця»».

Радіо Свобода зібрало свідчення та спогади безпосередніх учасників подій. Багато з них увійшли в документальний фільм «Іловайськ. Хроніка оточення»:

Доброволець «Херсону» разом з іншими бійцями зміг дістатися до невеличкого хутора, назву якого він не знає:

«Почали у мирних людей просити воду – зайшли до одного з дворів. Вони кажуть: «Ідіть звідси – тут ніби росіяни», і кинули нам два літри води. На десятьох людей. Пам’ятаю, як пили її. І почали ми виходити, не розуміючи, куди рухатися. Ні в кого не було карт. Телефони, якщо й були, то розрядилися. Почали потихеньку йти за компасом. Переночували у лісопосадці. На другу добу вийшли на такий високий елеватор. Він уже був під росіянами. Почали від елеватора відходити правіше: по дві людини перебігали й переповзали посадки. А назустріч нам їхали БТР і ГАЗ-66, які, найімовірніше, нас і помітили. І нас загнали в озеро в кінці якогось села: ми залягли всі вдесятьох у комишах».

Додає: «Підігнали БТР, а з іншого боку – піші російські військові. І вони раз на пів години, раз на годину просто це озеро обстрілювали. Ми всі в це болото й розуміємо, що воно не врятує: 30-й калібр стріляє – і ти в цю муляку просто пірнаєш, закопуєшся, як карасі. І зранку старший нашої групи – з «Миротворця», на позивний «Батя» – вирішив іти на переговори. Каже: «Якщо «деенерівці» – то я не повертаюся й ви приймаєте бій, а якщо росіяни – то треба здаватися у полон, бо всі ляжемо».

Полон

Перед здачею у полон, пригадує «Лізард», бійці заховали частину своєї зброї, а також зняли шеврони.

«Ми легенду склали: оскільки у нас були посвідчення міліцейські, то розповідали, що приїхали правопорядок забезпечувати, а тут війна, мовляв, ми в шоці. Ми позакопували зброю в тому болоті, шеврони позривали й позакопували. Залишили по магазину до автомата. Де в них була окопна лінія, стояв псковський десант. А я свого часу в Росії працював у Барнаулі. І кажу: «Хлопці, а хто з Барнаула є...». Розговорилися, нам навіть дали пачку цигарок. Встигли навіть покурити, коли приїхала «буханка» з контррозвідкою чи ФСБшниками. Почали тоді вже бити нас ногами, допитувати».

Допити й побиття між ними тривали, каже доброволець, упродовж кількох годин:

«Допитували нас кожного окремо, а потім одягали нам мішки на голову. І, найімовірніше, нас повезли по блок-постах або по позиціях. На «КамАЗі» чи чомусь такому високому везли. Мішки з голів у нас не знімали. Тільки зістрибували ми з машини – і нас знову починали забивати. І так нас повозили рази три-чотири, і всюди потім допитували. І потім знімають з нас мішки, вантажать у машину, і ще підсаджують до нас людей і привозять до такої ями. І кажуть зістрибувати. Бачу там наших – «Пулю», «Діда». Мабуть, понад сто людей було, коли нас привезли, наших військовополонених. «Пуля» каже, що ніби нас міняють. Приїхали машини вантажні. Нас усіх завантажили й ми поїхали. Нас привезли на якийсь аеродром. Туди прилітали вертольоти забирати наших важких «трьохсотих». За нами туди приїхав автобус і ми поїхали до Херсону», – розповідає «Лізард».

Новокатеринівка

Іншому ж співрозмовнику Радіо Свобода, добровольцю «Херсону» Володимиру «Банану» з боями вдалося дістатися до села Новокатеринівки.

«Коли ми сідали на бойові машини піхоти, бігли по всіх полях – то це були ось ті поля з соняшниками. Вже тоді була купа загиблих наших військових там. Хто вижив у тому місиві, той добрався до Новокатеринівки. Ми перестрілювались з росіянами. Було видно, що це вже їхнє спорядження, що це російські війська. Ми з ними в окопах вели бої. Потім ми заїхали на нашій техніці, що ще була не пошкоджена, до Новокатеринівки. Я був на другому БМП, а з третього БМП, яке позаду нас їхало, ми вже знімали наших побратимів, які загинули. На нашому БМП було троє поранених. Мені пощастило, бо я сидів з лівого боку башти, а ракета прилетіла по інший бік. Пошкодило БМП, а я навіть не отримав ніякого поранення – уламки від ракети прилетіли в мій бронежилет», – згадує Володимир.

В самій Новокатеринівці, каже боєць батальйону «Херсон», також точились бої. По населеному пункту також вівся вогонь – з мінометів, танків, артилерії та навіть авіації.

«Ми зустрілися в цьому селі, десь на якомусь городі, з двома хлопцями, які теж були з нашого підрозділу, з батальйону «Херсон». Ми вирішили залишитись на цьому городі, бо по селу прилітало все, що могло прилітати – і міномети, і танки», – каже доброволець.

Рішення виходити

Коли настало певне затишшя, згадує «Банан», вирішив провести розвідку і з’ясувати, під чиїм контролем перебуває населений пункт:

«Дійшов до пари будинків на околиці цього села і зустрів десь 50-60 осіб в одному подвір’ї. Наші хлопці, теж добровольці, з різних підрозділів. Купа мала. Я поговорив з хлопцями, де чиї позиції, бо ми не могли зрозуміти, куди рухатися, відходити чи залишатися в цьому селі. Ці хлопці вже сказали, що ми зайняли село, але блокпости стоять на двох його сторонах – на східному і на західному виїздах. Вони закриті російськими військовими. Туди не можна рухатись, бо звідти по нас ведуть вогонь, і вони намагались вирішити, що робити, чи штурмувати ці російські позиції».

І додає: «З тими хлопцями, які були з нами в депо, ми зустрілись теж у Новокатеринівці. Зібралося нас осіб 20. Ми вирішили, що не можна залишатися в цьому місці, бо прилітає все, що можливо, танки стріляють, можуть і в полон взяти, тому ми вирішили, що підемо полями. Там таке було болото, річка-смердючка проходила, і там була підбита наша техніка українська. Ми вирішили, де вже стоїть підбита техніка, під нею проповзти – це десь 300-400 метрів. Як ми почали рух до виходу з Новокатеринівки, позаду нас вже були позиції росіян: ми вирішили, що якщо стріляють справа і зліва, то будемо йти прямо, між цих позицій. Коли ми почали рух з перебіжками, повзли, по нас вели вогонь. З 20 осіб нас, що доповзли до поля з соняшниками, яке там було, половина».

Марш-кидок соняшниковими полями

Ті, кому пощастило дістатися до полів на околицях Новокатеринівки, каже Володимир «Банан», залишались у них ще кілька годин – до сутінок.

«Почули, як почався сильний обстріл села, і люди, які там залишились, почали відстрілюватись від когось. Ми зрозуміли, що вже почалась зачистка російськими військами. Ми були так метрів за 300-400 від цього села, і ми вже чули, як російські військові перегукуються, але вони не знали, що ми там, у цих полях. У нас було десь 10-12 людей, з них ще половина поранених. У нас залишилось буквально з озброєння один автомат на трьох, бо деякі люди були поранені і покидали свою зброю. Всі розуміли, якщо в полон ти потрапиш зі зброєю, то буде погано. Я не кидав свою зброю: залишився з автоматом і з пістолетом, бо я розумів, що треба, щоб хтось, хто не поранений, був зі зброєю. І ми лежали в цьому полі з соняшниками і слухали, як російські війська розстрілюють наших хлопців, закидали гранати, де наші хлопці були в підвалах поранені».

Згадує, після настання ночі група бійців, до якої входив доброволець, продовжувала йти полями.

«Ми майже всю ніч йшли, бігли, йшли, бігли. Ми зустріли двох хлопців – один снайпер був, а інший кулеметник підрозділу «Миротворець», який з нами був у депо. Ми ж знайшли їх трошки далі, десь метрів 700-800 від нашого поля, в іншому полі. Вони думали, що ми вже російські війська. Потім ми почали перегукуватися українською мовою. Вони: «А ви свої?» – «Херсон, Херсон…» – «А це ми, «Миротворець». Не стріляйте». Потім з батальйону «Кривбас» ми знайшли ще одного хлопця. Теж трохи далі вже в полі. І так ми зібрали групу осіб 16. І всю ніч ми по цих полях виходили. Ми вже розуміли, що бої всі вже ведуться позаду нас, тобто ми йдемо в напрямку, де вже нікого немає. Але ми все одно не заходили ні в які інші села, бо розуміли, що там можуть бути російські війська».

Червоний хрест

Назв населених пунктів, повз які проходив маршрут військових, які виходили з оточення, Володимир не знає. Пригадує, на ранок його група дісталася невеличкого села, втім, під час розвідки нікого там не виявили – ані місцевих мешканців, ані військових.

«Якесь пусте село. Навіть людей не бачили. Ми вирішили туди не заходити, обійшли це село і вийшли на трасу. Не так багато було машин, але машини їздили. Ми почали зупиняти всі підряд автівки. Зупинили одну – там чоловік і жінка їхали. Я кажу: «Де ми перебуваємо, що це за дорога? І де російські війська?». А вони: «Які російські війська?». Я кажу: «Як це які? Ну, з якими ми щойно воювали». Вони кажуть: «Ні, тут немає ніяких російських військ, але ми бачили колону Червоного Хреста». Я питаю де. І вони нам показали, що колона десь за 30 кілометрів від нас. Ми були дуже шоковані, бо виходить, що ми від Новокатеринівки десь за ніч пройшли 30 кілометрів».

Володимир пригадує, що між бійцями виникла суперечка, що робити далі. Частина наполягала, що потрібно їхати до машин з червоними хрестами, адже серед військових були поранені та потребували медичної допомоги. Інша ж частина побоювалася, що колона може виявитися російською.

«І це так смішно вийшло. Їде пасажирський Mercedes-Benz Sprinter і написано «Діти». Ми зупиняємо цю машину: дітей там не було, був один водій. Ми питаємо, чи колону «Червоного Хреста» бачив десь за 30 кілометрів звідси? Він каже – так. Ми запитали, куди він їде. Він сказав, що відвіз якихось дітей кудись і зараз їде назад – у Дніпро. Ми кажемо: «Добре, ми тоді беремо тебе і їдемо всі до того Червоного Хреста». І коли ми вже під’їжджали до тієї колони, стояв один хлопець азійської зовнішності в так званій «гірці». І ми думаємо, що все, це російські війська, бо стоїть якийсь бурят на вигляд, ще й у російській формі. Дехто запанікував, почав кричати, що це російські війська – розвертаймося. Інші кажуть, що ні, у нас багато поранених – зупиняймося».

Та додає: «Ми зупинилися біля цього хлопця з трошки азійською зовнішністю. Хто зі зброєю – почали виходити з цього буса і питати: «Ви хто? Що за Червоний Хрест? Ви звідки? З якого боку?». Він каже, що українська сторона – ЗСУ. Інші почали вибігати з машини, кричати «хлопці», обійматися. Вони були в шоці: «Звідки ви приїхали? Що за автобус? Ви хто?». Ми почали розповідати, що ми полями йшли всю ніч, виповзали з оточення і так далі. Тоді хлопець у «гірці» каже, що давайте швидко вантажитися в «КамАЗ» і виїжджаємо в інший бік, бо тут є російські військові, теж з червоними хрестами, які збирають своїх загиблих побратимів. Це була суміжна колона Червоного Хреста, яка збирала загиблих».

30 серпня 2014 року тодішній міністр внутрішніх справ Арсен Аваков повідомив, що в опорний пункт у Комсомольському вийшли з оточення деякі бійці Іловайського угруповання: 28 осіб із батальйонів МВС України, серед яких 14 бійців – із батальйону «Миротворець», троє – з «Херсону» й 11 – із «Дніпра-1». Пізніше Аваков уточнив, що усього за ніч до позицій сил антитерористичної операції вийшло близько 100 бійців.

За даними розслідуваня, яке проводила Головна військова прокуратура України, 29 серпня 2014 року «за безпосередньою вказівкою та наказом командування генерального штабу збройних сил РФ російські військовослужбовці впритул розстріляли з важкого озброєння колони українських військових, разом із трьома полоненими російськими десантниками».

У так званому «зеленому коридорі», начебто організованому за наказом очільника Росії Володимира Путіна для виходу українських бійців із оточення в районі Іловайська, за офіційними даними, того дня:

• були вбиті 254 українських воїни,
• загалом у боях за Іловайськ загинуло 366 бійців,
• 429 отримали поранення різного ступеня тяжкості,
• 300 потрапили у полон,
• Збройні сили України понесли значні втрати озброєння і військової техніки на суму майже 300 мільйонів гривень.