«Якщо підемо колоною, по нас стрілятимуть». Три історії вчителів, які бачили окупацію і війну

Війна поставила нові виклики перед українськими вчителями, зламала долі багатьох із них. Частина навчальних закладів розбомблена, учні й колеги розпорошені по світу. Що вже пережили, як виживають зараз та на що сподіваються педагоги? На початку нового начального року Радіо Свобода записало історії трьох вчительок.

Одна з жінок мужньо разом з родиною виходила на проукраїнські акції в окупованому росіянами місті. Друга – кілька тижнів прожила в підвалі через обстріли, а потім, врятувавшись і виїхавши на вільну територію, повернулася до викладання в школі після 12 років перерви. Третя – витримала вісім місяців російських атак і щодня ходила на роботу до гімназії, бо переживала й за заклад, і за співробітників.

Оксана Максимець з Мелітополя

52-річна Оксана Максимець в окупованому російськими військами Мелітополі разом з рідними виходила на акції протесту під українськими прапорами. Каже: не боялася, адже поруч з нею в колоні йшли її рідні, інші містяни, але, на жаль, – дуже мало колег.

До повномасштабної війни вона, фаховий філолог, очолювала кафедру суспільно-гуманітарних наук у Таврійському державному агротехнологічному університеті. Зауважує: місто було російськомовним і ментально для неї не завжди зрозумілим.

«Була проукраїнська спільнота, але невелика – ми всі одне одного знали. Ми проводили День вишиванки – спершу на рівні університету, потім – міста. Але ментально жити в тих умовах мені було складно», – каже вона.

Перші вибухи Оксана почула рано-вранці 24 лютого. Потім приїхали її діти, вже готові до виїзду, але жінка все ще не вірила в серйозність загрози – і відмовилася виїжджати. Того ж дня її чоловік разом з товаришами взяли військові квитки, закупили трохи харчів і спорядження – і намагалися самоорганізуватися для захисту. Але з районної адміністрації їм дали «відбій: розходьтеся по домівках, окупанти на підході, боронити місто нічим.

Уже наступного дня жінка побачила на вулицях міста, у якому прожила два десятиліття, російську військову техніку.

«Це було надвечір. Стільки цієї техніки я ще не бачила в житті! Я намагалася порахувати – і не могла. Це були сотні машин. Йде колона цих машин і йде, вибачте, якесь мурло – чоловік– і махає їм ручкою «привіт». Я кидаю своїх рідних, підходжу до того чоловіка і з розмаху йому – ляпаса. Він від несподіваності аж впав. Чоловік мій підійшов та відтягнув від того покидька. Могли ж просто розстріляти», – говорить вона.

Мелітопольці майже одразу почали виходити на акції протесту, згадує Оксана. Збиралося до 2 тисяч людей. Вона зі своїми рідними також була серед них щодня. Колоною під українськими прапорами люди йшли вулицями міста.

Все це відбувалося під пильним оком окупантів і під прицілами автоматів.

«Ми не боялися, і нас було чимало. Ми робили по 20 тисяч кроків щодня по місту з гаслами «Мелітополь, вставай!» і «Мелітополь – Україна!». Було таке, що по нас відкрили вогонь – і поранили одного хлопчину. Потім викрали мера міста Івана Федорова. Було непросто: ти йдеш у колоні й бачиш – ці люди в чорній формі, ця «російська гвардія» – стоять по периметру й готові вбивати… Їм дуже не подобалося, що ми називали їхнього ватажка, Путіна, нецензурними словами. Потім вони передали через владу – якщо підемо колоною, по нас стрілятимуть. І все ж ми вирішили: йти. Дітей прибрали. Жінки стали в центр колони, чоловіки – з боків. І ми йшли, намагалися підняти все місто. Дехто писав: «Приберіть цих мітингувальників, вони заважають нашим дітям спати». Але були й інші випадки. Ми йшли, а одна старенька жіночка, неходяча, махала нам з вікна українським прапорцем і казала: «Я з вами». Мені було дуже боляче, що в тій колоні майже не було моїх колег і моїх студентів», – розказує Оксана.

На останньому проукраїнському мітингу в Мелітополі наприкінці березня Оксана не була присутня. Розповідали: того дня російські військові закидали мирну колону димовими шашками. З’явилася інформація про зникнення активістів та підприємців.

А потім був дзвінок із незнайомого номера: жінку попросили прибрати проукраїнські дописи з соцмереж і зачаїтися. Оксана з родиною вирішила виїздити. Її мама встигла забрати найцінніше – родинні фотографії. А Оксана заїхала на кафедру, щоб взяти українські прапори.

З синьо-жовтими стягами в багажі родина пройшла чималу кількість російських блокпостів.

«Це було таке приниження! Якісь низькорослі, обшарпані буряти, якути влаштовували огляд наших речей. Було багато й «наших», з Донеччини, з Луганщини. Ми їхали величезною колоною, люди з дітьми, з домашніми тваринами. Було таке: стоїмо цією колоною і раптом під’їздить «оркський» танк, зупиняється і спрямовує дуло на нашу колону. Люди завмерли, така тиша. Ну а вони так вирішили побавитися з нами, моральний тиск!.. Коли ми доїхали до Василівки, нас не пропустили. А вже темніло. Тоді ми, кілька машин, вирішили польовими дорогами їхати в об’їзд. На свій ризик, бо поля були заміновані», – говорить жінка.

На першому українському блокпості, говорить Оксана, люди з радощів мало не цілували землю.

«Підходять військові, а воно так темно. Думаю: «Ну все, зараз ці орки...». Коли хлопці: «Доброго вечора!». І ми від цього «доброго вечора» мало не плакали. Коли мені кажуть, що мова не має значення, – аби вони почули це «Доброго вечора!». Це треба було бачити! Вибігаємо з машини, обіймаємо їх, дістаємо смаколики, які в нас були, в руки пхаємо – вони не беруть. Щастя, що це наші! Відчуття свободи», – згадує Оксана.

Потім жінка з родиною дісталася до Запоріжжя, а далі – до Кам’янця-Подільського, звідки вона родом. Там на них вже чекала родина, допомогли з житлом і облаштуванням. Минулий навчальний рік викладачка пропрацювала за фахом в закладі вищої освіти «Подільський державний університет», а цьогоріч їй запропонували очолити кафедру української мови в цьому ж навчальному закладі.

З 1 вересня Оксана з колегами навчатимуть своїх студентів очно. «І це такий кайф», – не приховує емоцій педагогиня.

«Я дуже стомилася від «дистанційки», від опосередкованого спілкування зі студентами. Нас на кафедрі шестеро співробітників, дівчата – молоді, амбітні, покладаю на них надії. Що мене тримає? Спорт, йога, пробіжки, спілкування з природою, кожного літа піднімаюся на Говерлу. А ще – надія. Можливо, не так швидко, але ми заїдемо в Мелітополь. Домовилися з нашими мелітопольцями – маємо повертатися колоною з українськими прапорами. Як тільки в’їдемо, перше, що зробимо, – поїдемо до нашого Азовського моря й там відзначаємо перемогу», – зазначила викладачка.

Ольга з Маріуполя

У 62-річної Ольги Лебедєвої з Маріуполя – дві вищі педагогічні освіти. Понад півтора десятиліття вона пропрацювала вчителькою початкових класів, ще майже стільки ж – української мови та літератури. В останні роки була на пенсії, опікувалася донькою та онуком. У початок повномасштабної війни, каже, не вірила до останнього.

«Вранці 24 лютого ми збиралися, як завжди: я – поратися в будинку, доньrа – на роботу, онук – до школи. Нам почали приходити відео з танками «V» і «Z» – ми дивилися одне на одного, ми не розуміли. Я не вірила, що це повномасштабне вторгнення, що люди, які були нам братами, – напали», – говорить жінка.

У Маріуполі під обстрілами Ольга з рідними прожила три тижні. Розповідає: 22 дні ховалися в підвалі свого приватного будинку. Наприкінці лютого зник зв'язок, їжі не вистачало, але на вулицю старалися не виходити.

«У нас хороший будинок, ще дідусь мого чоловіка в Другу світову привіз із Німеччини креслення – як збудувати будинок. У нас був величезний підвал – там і картопля, і цибулька, і консервація, і вино. І ми як туди спустилися – вилазили тільки пічку затопити. І так: тільки починаєш розпалювати пічку – починається обстріл. Басейн у нас був у дворі – дощова вода. Ми нею користувалися ще й сусідам давали. У березні я пішла до подруги привітати її з восьмим березня, понесла кави, а вона мені показує, як за будинком у неї на городі величезна лунка. Я як побачила – вся земля з неї була на даху в неї, в сусідів, сарай завалений. Я прибігла додому, сказала: «Нікуди не виходимо!» – розповіла Ольга.

Зібралися в дорогу Ольга з родиною 17 березня дуже швидко. Взяли найнеобхідніше, а ще – родинний фотоальбом та саксофон, на якому грає її 13-річний онук Віктор. Дорогою в Маріуполі бачили згорілу техніку й чимало загиблих людей. Діставалися до підконтрольної владі України території майже тиждень, не раз потрапляли під обстріли.

«Ластівочка» – так Ольга з любов’ю називає машину «Славута», якою кермувала її донька Вікторія, – постійно ламалася. Незнайомі чуйні люди, які стрічалися на шляху, згадує Ольга, і допомагали їм з ремонтом, і брали на буксир, і підгодовували.

«Наша «ластівочка» вперше зламалася прямо біля двору, як виїздили, – а тоді з переляку завелася. Потім ламалася на Мангуші, на блокпосту, потім – ще раз, і ще раз. Запам’яталося: у полях біля Токмака ми знову заглохли. А вже почало темніти, холоднеча, стоїмо на узбіччі, нас звідусіль видно. Я сиджу молюся Богу, донька взагалі, як говорила потім, попрощалася з життям. Онук вийшов з машини, склав отак руки, як просять у молитві, стоїть. Машини проїздять, не спиняються. Але раптом спиняється «Мазда», молоді люди, чоловік і дружина, – прив’язав наш автомобіль мотузкою і потягнув. В усіх, хто нам допомагав, питала імена – а потім ходила ставила свічки за здравіє…

А ще було – стояли ми, кілька машин, під селом Кам’янським. Коли один дядько – їхав з донькою за борошном. Та як виносить нам з машини – дві буханки хліба, величезний окорок. Ми такого не бачили 22 дні! Всі голодні, вже доїдаємо, а тут – як прилетить. Туди, де машини восьма-дев’ята потрапило. Ми всі, як стояли, так і попадали в пилюку. А тих людей – поранило.

По дорозі ми бачили російську військову техніку, БТРи, але нам сказали – відверніться, не дивіться, і, не дай Бог, щось сфотографувати. Було страшно їхати через всі ці блокпости, але у нас була проблема з машиною і ми якось на це відволікалися. Уже потім, коли приїхали, думали – це ж нас могли вбити, ми ж були під прицілом – і з неба, і з землі», – каже маріупольчанка.

Потім Ольга з рідними опинилися в Дніпрі. Жінка не звикла сидіти склавши руки й одразу влаштувалася на роботу – прибиральницею в школу. На роботу вчителя вона не розраховувала: частина документів про педагогічний фах і категорію була втрачена. Також не хотіла повертатися в професію через здоров’я. Але їй запропонували – і вона не змогла відмовити. Почався навчальний рік, і жінці дали два класи – читати українську мову та літературу.

«Спершу я сумнівалася, адже я вважала, що залишила вчителювання назавжди. Діти не підтримували, а невістка сказала: «Мамо, я в вас вірю!». Також підтримували найближчі подруги. Сумнівалася й щодо техніки, нових технологій – але нічого, освоїла, не святі горщики ліплять», – говорить вона.

Минулий начальний рік був важким, каже Ольга. Усі уроки вона вела онлайн, але з учнями – пощастило.

«У мене були шестикласники, такі розумаки! Один клас – такі шустрі, другий – спокійні. І вони весь час мені допомагали з технічними нюансами, і завуч допомагала. Діти – інакші, ніж було 12 років тому, коли я пішла на пенсію. Діти сучасні, розумні, творчі. У нас був емоційний зв'язок. Я їх відразу замотивувала: «Діти, через п’ять років вам складати НМТ. Поки я жива – я вас навчу, підтягну». Щоб не запліснявіти й самій, я їм щоразу цікавинки – щось з науки, щось з художньої літератури. На кожному уроці кажу: «Діти, буде перемога, буде наша держава по-справжньому українська. Знайте хоч по десять мов, я не проти, але державна мова, наша рідна, українська – маєте знати». Діти розуміють», – ділиться Ольга.

У новий навчальний рік, каже Ольга, вона вступає з новими надіями й побоюваннями. Навчальний процес буде в змішаній формі: частина уроків – онлайн, частина – в офлайн, у будівлі сусідньої школи, де є бомбосховище.

«Це накладає додаткову відповідальність на нас, вчителів, адже ми відповідатимемо й за безпеку учнів. Коли дитина з нами – це лягає на наші плечі. Є побоювання й щодо дітей: через онлайн-навчання діти змінилися, їм потрібен соціум. Сваритися, спілкуватися, плакати, сміятися, закохуватися – все це дуже необхідно їм наживо. Я задоволена, що можу свої знання передати дітям. Сподіваюся, що цього року вже точно буде перемога, вірю в наших хлопців», – говорить вчителька.

Про повернення в рідний Маріуполь одразу після декокупації, каже вона, мова не йде: школа, яку закінчила вона сама, а також її син та донька, та де вчився онук, – розбомблена.

«Повертатися страшно – все розбомблено, розбито, скільки людей загинуло. Але якщо треба буде відбудовувати, якщо наше місто буде українським – а я в це вірю – то багато людей поїде, і я поїду», – додає жінка.

Ольга з Криворіжжя

61-річна Ольга Дашко у своєму рідному селі Велика Костромка на Криворіжжі під обстрілами прожила вісім місяців. Гімназія, яку вона очолює, перетворилася на руїни.

Каже: якраз перед повномасштабною війною в закладі, якому вона присвятила 18 років життя, зробили ремонт, навесні мала розквітнути висаджена колективом алея ірисів – жовтих і синіх, люди збиралися спокійно жити й працювати, але...

Уже 24 лютого Ольга побачила перші російські ракети над своєю хатою.

«Виходжу на подвір’я і бачу: прямо над нашим будинком летить ракета. Перша ракета – на Кривий Ріг, у військове містечко. І вона летіла так низько! Прийшла в школу. Діток нікого не було – ми заборонили приходити. Зібрався наш колектив, 25 співробітників, – всі стояли, одне на одного дивилися й боялися сказати, що це справді почалася війна. І все дуже швидко закрутилося – за три кілометри від нас Херсонщина. Ми навіть не збагнули, що відбувається», – розказує вона.

Село майже одразу ж опинилося під обстрілами. Армія РФ атакувала і з важкої артилерії, й ракетами. З 1800 жителів у селі залишилося близько 400. Дітей з Великої Костромки евакуювали, розповідає директорка школи. Щодня вона ходила на роботу, бо, каже, відчувала відповідальність – і за будівлю, і за колектив. Від атак ховалися в шкільному підвалі.

Газу не було два тижні, світла – три. Від голоду селян рятувало те, що виростили на городах, а також гуманітарна допомога, яка надходила до Великої Костромки.

«Було надзвичайно страшно. Онуків ми вивезли, а я, чоловік і донька з чоловіком – лишилися. Зять у нас АТОвець. Найстрашніше для мене було, щоб окупанти не зайшли в село. У школі ми поховали все, що пов’язано з цим. Але в мене настрій був такий: «Ні, миритися я з ними не буду, ні, я не буду мовчати». Але як чинити спротив – я не знала. Наше село було фактично «сірою зоною». Бували росіяни й у нашому селі – робили вилазки. І якби наші не вибили ворогів, то ми теж могли б опинитися в окупації. У нашому будинку були вибиті вікна, пошкоджений паркан. Як ми вижили? П’ять місяців ми прожили в дочки, в якої був підвал і яка жила далі від центру села», – каже вона.

«Із 6 на 7 липня артилерією обстрілювали нашу школу – було 27 пострілів. Знаєте, що врятувало? Я не дуже віруюча, але впала на коліна, читала «Отче наш» і просила, щоб вижити мені, моїм рідним і моїм працівникам. Переживали ми це все важко. Ми, жінки, то ще на заспокійливих, а чоловікам – ще важче. Але підтримували одне одного. Тримало й те що я знала: у мене скільки учнів, у мене скільки працівників, і якщо я занепаду духом, то всі побачать, що я слабка», – каже директорка.

Армія РФ, каже жінка, тричі атакувала їхню школу ракетами. Одна впала за сто метрів від закладу, друга – влучила в шкільне подвір’я, а третя – зруйнувала будівлю. Це сталося 11 жовтня 2022 року, коли українські війська відігнали окупантів подалі, і люди в селі вже сподівалися на спокій.

«Це було о пів на другу ночі. Всі ці вибухи ми з чоловіком чули. Він каже: «Це школа». І мені дзвінок: «Ольго Анатоліївно, вашої школи немає». Дві спортивні зали, чотири початкові класи – повністю, кабінет іноземної мови, кабінет інклюзивної освіти, вестибюль, дві роздягальні, тренажерний зал, клас групи продовженого дня. 170 вікон вибито, 30 дверей вибито, повністю дах – своїми силами ремонтували, щоб не затікав. 170 отворів було в даху. На другий день батьки й учителі прийшли розбирати завали, на третій – складати, упорядковувати», – каже директорка.

Зараз на руїнах гімназії працює експертна група, – наприкінці вересня стане відомо, скільки коштів треба на відновлення. Новий навчальний рік Ольга з колегами розпочинають в дистанційному режимі. Усі вчителі, каже, працюватимуть з дому, комп’ютерами – забезпечені. Чимало дітей вже повернулися в село, частина – все ще в евакуації.

Найбільша проблема, вважає вчителька, – це соціалізація дітей.

«Недавно діти отримували підручники, приходили по черзі, групами – вони не хотіли йти додому, вони хочуть спілкування. Та й нам, вчителям, хочеться бачити живих учнів – хочеться спілкуватися з ними, хочеться доторкнутися, хочеться десь їх повезти. «Дистанційка» – велике навантаження, але ми впораємося. Перше, що підтримує, – сім’я, син, донька, троє онуків, друге – друзі, колектив, і, звісно, – віра в Україну», – каже вона.