Доступність посилання

ТОП новини

Як підтримати жінок, які втратили на війні своїх чоловіків


Запоріжжя – У Запоріжжі стартував пілотний проєкт психологічної підтримки жінок, які втратили коханих на війні «Коханий, я живу!». Радіо Свобода поспілкувалося із психологинею проєкту Вікторією Геращенко, та розпитало її як комунікувати близьким з такими жінками та як їх підтримати.

– Ми працюємо з жінками, в яких втрата відбулася вже за 4 місяці тому – людина поховала свого близького, і тому ми підхоплюємо цих жінок, дружин загиблих героїв, скажімо так, на переломному моменті, коли, умовно, починається депресія, нав’язливі якісь думки.

Ми підхоплюємо дружин загиблих героїв на переломному моменті

Ми їх підхоплюємо у таких моментах і починаємо супроводжувати. Тому наш проект націлений як на орієнтування на почуттях травми, так і на орієнтування в моментах відновлення.

Існує така модель дуального процесу. Так, жінка орієнтується на почуття травми, в неї є право на це. Вона, наприклад, горює, пригадує всі моменти пожиттєві, пригадує, що вона отримала після цього. І далі існує момент відновлення, коли жінка робить щось для себе.

Життя змінилось. І вона починає робити якісь інші речі, наприклад, допомагати іншим, починає відвідувати якісь салони. Буває таке, що жінки «заморожуються» і їм потрібно розслабитися, зрозуміти, що зачіска – це теж важливо. Тому концентруємось на двох моментах – і на почуттях травми, і на відновленні.

Взагалі рано чи пізно кожен з нас якось зіткається з втратою у своєму житті, і тому ми можемо вважати, що втрата – це такий нормальний, природній цикл житті людини. Але ж наразі повномасштабна війна, тому втрата чоловіка – це дуже вагома втрата в житті кожної жінки.

І вона, стикаючись з нею, проходить умовні стадії реакції проживання. Спочатку – заперечення, потім стадія гніву, образ, далі стадія вини і нав’язливих думок, потім страждання, депресія, і умовна п’ята-шоста стадія – прийняття цієї втрати і реорганізація свого життя. Тому почуття різні. Стадії проходить кожна жінка по-своєму. Є печаль, гнів, звинувачення, фізичні якісь відчуття, які впливають на здоров’я. Все це жінка переживає.

Підтримати і не травмувати

Коли людина у гострому горі, то не треба її примушувати щось робити або ж розповідати, що все минеться

– Якщо тільки сталася втрата, момент поховання, я наполегливо рекомендую родичам не заставляти дружину робити якісь ритуальні дії, які їй непритаманні.

Наприклад, зараз сучасний світ, і багато жінок, які ховали своїх чоловіків, і не вдягали на себе чорну хустину. Чимало старих людей, скажімо, звинувачували їх в тому, що вони не виконують традиційні норми. Особисто я вважаю, що це нормально, коли дружина, жінка обирає для себе прийнятний акт.

Коли людина у гострому горі, то не треба її примушувати щось робити або ж розповідати, що все минеться, ти ще молода, в тебе все буде добре, життя налагодиться. Такі слова дуже травмують людину, і тому це додає додаткових страждань, бо в цей момент для цієї жінки нема іншого бачення – вона сумує за своїм чоловіком і не бачить свого шляху без нього.

Важливість контролю за власним життям

Обов’язково питати «Чи можна мені це зробити для тебе?» і давати жінці прийняти рішення

– Найголовніше – це треба бути разом, питати, наприклад, «Що я можу для тебе зробити? Чим я можу допомогти?». Обов’язково питати «Чи можна мені це зробити для тебе?» і давати дружині, жінці, прийняти рішення.

Це дуже важливий момент прийняття рішень тому, що у жінок в такому стані взагалі втрачається контроль за життям. Відповідно, коли є моменти прийняття рішень – це добре.

Таким чином, повертається контроль, і жінка може почати контролювати хоча б якісь процеси у своєму житті, особливо якщо в неї ще є дитина. Є такі приклади, що жінки в своєму горі забувають за своїх дітей умовно на деякий час. Вони потім «повертаються», але і такий стан ми спостерігаємо».

Допомога близьких

– Якщо є оточуючі, то якісь дії вони повинні взяти на себе – супроводжувати цю жінку, допомагати їй. Бо, скажімо, це і добре в якомусь сенсі і не дуже добре, коли жінці треба заповнювати, зробити дуже багато документів для оформлення всіх поховальних процесів і всього іншого.

Стрес...скорочується пам'ять, розсіяна увага

Це добре, що вона тим займається – трошки відволікається від свого горя. Але не всі жінки можуть самостійно щось робити, бо скорочується пам'ять, розсіяна увага. Іноді жінка каже «Мені щось кажуть – я їх чую, чую, що кажуть, але не розумію про що мова», тому дуже добре, коли супроводжують таку людину, яка в такій травмі.

Якщо пройшло півтора-два місяці, родина чи оточуюючі бачать, що жінка трошки заспокоїлась, то якщо в неї є робота, вона повинна на неї виходити. Це добре, що в неї є якась відповідальність. Якщо вона не працює, то треба залучати її до якихось справ. Наприклад, допоможи мені це зробити або давай разом зробимо ось таке. Це родинні такі стосунки, які треба продовжувати.

Не боятися звертатись по фахову допомогу

У нас не має культури звернення до психолога. І коли людина починає розмовляти з психологом, то вона розуміє, що це не страшно

– Взагалі рекомендую звертатись до спеціаліста-психолога тому, що рідним-близьким не завжди можна розказати те, що людина відчуває. Наприклад, до мене прийшли жінка, в якої загинув чоловік, і його сестра. І ця жінка каже: «Я не можу витримати. Я сама в горі, і ще мені треба слухати сестру. Я її дуже люблю, але мені дуже важко. Я не можу…». Тому дуже добре, що вони звернулися до психолога. Їх приймають окремо, з ними працюють окремо, бо потрібна окрема допомога – кожна по-своєму переживає своє горе.

Раджу не боятися. До мене приходять жінки, яким 56 років. Кажуть: «Я не знаю, що сказати навіть. Я вперше…». У нас не має культури звернення до психолога. І коли людина починає розмовляти з психологом, то вона розуміє, що це не страшно, це набагато краще, ніж розмовляти з родичами, які всіляко показують, що вони дуже співчувають, і тоді це співчуття перетворюється на таке відчуття нав’язливості.

Іноді жінки кажуть: «Я в горі, але ж я не хвора». А ці риси нав’язливості набувають характеру відношення як ніби до хвороби, хворобливої людини. Тому б радила розмовляти з жінками, які втратили коханих, як з нормальною людиною, питати дозвіл щось зробити чи допомогти.

У нас в Запоріжжі, наприклад, є регіональний центр по зниклих безвісті, де теж працюю волонтером-психологом. Є інші соціальні служби, де працюють психологи. Є організації, громадські об’єднання, де працюють психологи, і працюють безкоштовно.

Наразі допомога таким категоріям є безкоштовною. Тому раджу звертатися, не боятися.

Звичайно, якщо вам на першій-другій зустрічі некомфортно з психологом, ви можете його поміняти. Це як лікар, до якого пішов, нічого не отримав, і не має прийняття цього процесу. Не треба зупинятись – можна знайти іншого психолога. Його теж треба знайти, бо ми всі різні люди, у нас різне сприйняття, і не кожен психолог теж може працювати з такими категоріями людей. Але головне - не боятись звертатись до фахівців.

  • Зображення 16x9

    Євгенія Назарова

    Співпрацює з Радіо Свобода з 2015 року. Народилася в 1985 році у Запоріжжі. У 2007 році закінчила історичний факультет, а у 2011 році – аспірантуру Запорізького національного університету. Має ступень кандидата історичних наук. Із 2013 року працює у сфері журналістики.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG