ВАШИНГТОН – У той час як конфлікти у Східній Європі та Перській затоці існують ніби паралельно, дедалі міцніше утверджується нове загальноприйняте бачення – а саме, що війни в Україні та на Близькому Сході більше не є ізольованими подіями, а двома фронтами єдиної глобальної боротьби.
Цього тижня високорівневі контакти між Володимиром Путіним та високопосадовими іранськими чиновниками підкреслили делікатне становище Кремля, навіть попри нові повідомлення про російську підтримку іранських ударних спроможностей на Близькому Сході.
Протягом багатьох років Москва вибудовувала репутацію гнучкого посередника на Близькому Сході – здатного одночасно взаємодіяти з Іраном, Ізраїлем та арабськими державами Перської затоки.
Водночас у Вашингтоні президент Дональд Трамп переглядає пріоритети зовнішньої політики США, а в столицях країн Перської затоки, де дедалі більше остерігаються іранської ескалації, наростає стурбованість, що «стратегічна неоднозначність» Путіна обертається проти них.
Радіо Свобода поговорило з Марком Катцем, почесним професором Університету Джорджа Мейсона та старшим науковим співробітником Атлантичної ради, про те, як Москва балансує на межі – що може змінити її вплив як у Тегерані, так і далеко за його кордонами.
– Росія заявляє, що не бере військової участі в Ірані. Чи є ця стриманість справжньою, чи її краще розуміти як стратегічну двозначність?
– Гадаю, це радше стратегічна неоднозначність.
Було багато повідомлень, і представники уряду США вказували, що росіяни допомагають іранцям із наведенням цілей для іранських атак дронами та ракетами по всьому регіону, включно з базами США.
Є навіть ознаки, що вони надають певне озброєння, хоча точно незрозуміло, яке саме.
Тож здається, що Росія, очевидно, не надсилає наземні сили й не передає великі системи озброєнь. Але їхні дії чітко показують, що вони безумовно підтримують іранський уряд.
– Цього тижня відбулася зустріч між Володимиром Путіним та високопоставленими іранськими чиновниками. Кому вона була потрібніша – Тегерану чи Москві? І чи отримав Іран щось конкретне, чи переважно риторичну підтримку, замасковану під партнерство?
– Це гарне питання.
Мені здається, що на цьому етапі Іран, безперечно, більше потребує Росії.
Саме він зазнає ізраїльських атак, і хоча він вистояв, очевидно, що США та Ізраїль завдали значної шкоди. Я думаю, що іранці хочуть отримати якомога більше допомоги від росіян.
Росіяни, звісно, – Путін сказав приємні речі, активно демонстрував підтримку – але в публічному просторі немає жодних ознак конкретної допомоги. Це не означає, що її не було, але це не те, чим росіяни хизуються або що охоче виносять у публічний простір.
Мені здається, що існує межа того, що вони готові публічно визнати, і це свідчить про те, що вони прагнуть обмежити масштаби своїх дій.
Одна з причин полягає в тому, що Путін дійсно не хоче псувати відносини з Трампом.
Скорочення американської військової допомоги Україні на 99% стало для Путіна справжнім подарунком, і якщо Трамп розсердиться через російську допомогу Ірану, він може її відновити. Це не в інтересах Путіна.
Я також думаю, що Путін має сильну зацікавленість у підтриманні хороших відносин із країнами Перської затоки.
Торгівля, особливо через Об’єднані Арабські Емірати, була дуже корисною для Росії в обході західних санкцій. А іранці особливо атакували ОАЕ.
Іншим фактором є те, що різні держави Близького Сходу звернулися до України по допомогу з протиповітряною обороною проти Ірану. Це абсолютно не в інтересах Путіна. Це для нього погано.
– Іран попросив системи протиповітряної оборони С-400, щоб закрити прогалини, які виявили нещодавні удари США та Ізраїлю. Чи фактично Путін сказав «ні» – і якщо так, чи означатиме це обмеження ролі Росії як гаранта безпеки Ірану?
– У мене таке відчуття, що він не сказав «ні». Він просто ще не сказав «так» – а це зовсім різні речі.
І я думаю, що частково це може бути пов’язано з тим, що Путін сам потребує цих систем. Іншими словами, він насправді не може віддати С-400. А ще я вважаю, що постачання С-400 стало б серйозним тривожним сигналом, зокрема, для арабських держав Перської затоки.
Тож він може зробити це в якийсь момент, але не схоже, що він поспішає надати цю систему іранцям, і це, мабуть, дуже розчаровує Тегеран.
– Чи діє Москва фактично як «мозок» іранського наведення, утримуючи при цьому «м’язи»?
– Ну, знаєте, не зовсім зрозуміло, яку саме роль вони відіграють у рішеннях щодо цілей.
Іншими словами, чи вони справді дають рекомендації, чи просто надають інформацію, яку іранці вже самі використовують? Це не зовсім зрозуміло.
Схоже, вони прагнуть допомогти іранцям, але при цьому залишити собі можливість заперечувати свою причетність.
Іншими словами, вони не хочуть, аби адміністрація Трампа, зокрема, вийшла й сказала: «Росія допомагає вбивати американських військових у цьому регіоні».
Вони не хочуть, щоб їх так тісно пов’язували з цією операцією, щоб їх звинувачували США.
Навіть якщо це певною мірою визнається, адміністрація може не захотіти зараз подавати Путіна саме в такому світлі. Але якщо Путін піде далі, тоді їм, можливо, вже не вдасться уникнути його сприйняття як фактичного союзника Ірану проти США.
– Якщо Іран опиниться під постійним тиском з боку сучасних західних систем, чи змусить це Москву діяти – чи викриє межі того, що вона готова або здатна зробити?
– Це може бути трохи і те, і інше, в тому сенсі, що коли почнуться атаки – американські та ізраїльські – Росія не буде безпосередньо втручатися в такі конфлікти. Я думаю, що росіяни хочуть надати іранцям достатньо, щоб ті могли вижити.
Я також думаю, що, можливо, у розумінні Путіна це своєрідна помста. Іншими словами, американська допомога Україні допомогла Україні запускати ракети по цілях усередині Росії. Тож Росія робить те саме. Я думаю, що навіть була заява Путіна про те, що Росія припинить надавати таку допомогу Ірану, якщо США припинять її надавати Україні, що, власне, і свідчить, що вона таки надається.
Але такі заяви, мабуть, зовсім не радують іранців. Вони завжди побоюються, що Путін зрадить їх, якщо зможе домовитися зі США – що Іран для Путіна просто розмінна монета.
– Якщо поглянути ширше, то яка кінцева мета Росії в Ірані – забезпечення виживання режиму чи позиціонування себе як гравця, що контролює ширшу геополітичну шахівницю?
– Ну, безумовно, виживання режиму. Тобто це не як у Сирії, де режим Асада падає, і Росія швидко переорієнтовується на налагодження добрих відносин із новим режимом. Звісно, якби іранський режим таки впав, я впевнений, що Путін дуже швидко спробував би налагодити добрі відносини з новим режимом у Тегерані, але він не хоче, щоб така ситуація виникла.
Окрім цього, я думаю, що їм хотілося б бачити зменшення впливу США скрізь. Розбіжності між Америкою та Європою – чи то щодо України, чи то щодо Ірану – грають Путіну на руку.
У підсумку вони хотіли б, щоб країни Перської затоки дійшли висновку, що вони насправді не можуть покладатися на США і що їм, можливо, знадобиться допомога Росії для стримування Ірану. Чи це реалістично – це інше питання.
– Чи не зміцнює Путін, можливо, мимоволі, позиції Києва, підштовхуючи країни Перської затоки до зближення з Україною?
– Ну, так, я не думаю, що він передбачав такого розвитку подій – що Україна зробить таку пропозицію, а арабські країни Перської затоки її приймуть. І, судячи з усього, це виявилося досить ефективним. Це те, чого вони не хочуть.
Якщо воєнні дії поновляться – якщо США та Ізраїль атакують Іран, а Іран у відповідь атакує арабські країни Перської затоки – думаю, ми побачимо більше допомоги з боку України. Не думаю, що Путін цього хоче. Тому я вважаю, що він би справді хотів, щоб цей конфлікт, якщо не вирішився, то принаймні залишився в патовій ситуації і не переріс знову в активний конфлікт.
– Чи може це бути перший випадок, коли стратегія Росії на Близькому Сході обертається проти неї у війні в Україні?
–Це дуже хороше запитання, адже дотепер Путін дуже успішно підтримував протилежні сторони одночасно – співпрацюючи з іранцями, але також і з тими, хто побоюється іранців у регіоні.
Але тепер ми бачимо, що Росії дедалі важче підтримувати цей баланс. Він зробив дуже багато, щоб допомогти іранцям атакувати держави Перської затоки, і вони цього не забудуть.
Вони, можливо, все ще намагатимуться підтримувати певні відносини з Росією в надії стримати Іран, але якщо це не спрацює, то вони почнуть робити висновки. Водночас вони також намагаються грати на два фронти – більше співпрацюючи з Україною, не розриваючи зв’язків із Росією.
Такий баланс є типовим для Близького Сходу, але Росії стає дедалі важче підтримувати свою власну версію цього балансу.
– Наостанок, чи вважає Путін Іран партнером, якого слід захищати, чи козирем у потенційних переговорах із Заходом?
– Це питання, яке зараз ставлять у Тегерані. Бо, на мою думку, досвід Сирії показав: якщо режим падає, Путін дуже швидко переходить до встановлення зв’язків із новою владою.
Отже, чи може існувати якась велика угода між Трампом і Путіним, яка включатиме Іран? Це можливо, але тоді чому цього досі не сталося? У них було більш ніж достатньо можливостей.
Я думаю, що сам факт того, що це питання ставлять – багато хто в Тегерані – усвідомлює, що на Путіна не можна покладатися як на найнадійнішого союзника. Це точно.
Форум