Війна навчила українців багато чому, а головне – подарувала нам нових героїв. На них будемо рівнятися у мирному житті.
Серед героїв – весь склад ЗСУ, президент України, голови ОДА воюючих областей, все населення Харкова, Мелітополя, Херсону...
І це ще не всі.
Будуть і нові герої – бо ворог ще не капітулював. Він виснажений, але ще значно сильніший від нас. Його ще треба перемогти. На полі бою і в міжнародному співтоваристві, в міжнародних судах і в умах громадян усіх країн світу.
В багатомільйонному українському суспільстві – лише одиниці, які сумніваються у перемозі.
Що таке перемога та які умови?
То чи не час думати про умови цієї перемоги, про те, що вимагатимемо від агресора, від чого не відмовимося і яку Україну будуватимемо?
З Лондона, Парижа і Вашингтона українців вже інформують про нібито попередні домовленості, серед яких – нейтралітет, відмова від сучасних потужних збройних сил і «гарантії безпеки» від Російської Федерації.
Наскільки правдивими є ці повідомлення, які базуються на витоках з Кремля, дебатувати нема сенсу. Але є сенс провести глибокі і відповідальні опити громадської думки, щоб знати направду на що готові українці заради миру.
- Готові відмовитися від альянсу із Європою та Америкою, уклавши з ними договір про безпеку?
- Готові визнати Кримський півострів територією РФ? Готові погодитися з існуванням терористичних «луганської та донецької псевдо-республік»?
- Готові забути про тисячі репресованих і полонених кримських татар?
- Готові не вимагати репарацій за знищення міст і сіл, доріг і лікарень, газогонів і приватних обійсть?
- Готові забути про нашу заявку у Європейський Союз, який вже почав її розглядати, у позитивному дусі?
Такі умови українців не влаштують. Тисячі убитих і десятки тисяч поранених бійців, що не шкодують життя за нашу свободу і незалежність, не пробачать нам, якщо змарнуємо їхній подвиг. Мільйони постраждалих, біженців, морально й психологічно травмованих, вони спитають: а за що ми тоді воювали?
Те, що вимагає сьогодні Кремль – це те ж саме, що він вимагав щодня до 23 лютого 2022 включно. Український опір, а вже кажуть і про контрнаступ, українські втрати, але й українські перемоги, яким аплодують конгреси, парламенти і просто громадяни усього світу – здійснені задля капітуляції ворога, а не для прийняття його умов.
Червоні лінії України – це кров її дітей. Їх прокреслено неодноразово – у 2004, у 2014, і до самих кісток – зараз, у 2022 році. Саме вони й мають бути дороговказом для наших переговірників.
Директивами, що приведуть нас до миру, а ворога – до капітуляції.
Андрій Веселовський – український дипломат, експредставник України при ЄС
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Російське масштабне військове вторгнення в Україну триває від ранку 24 лютого. Російські війська завдають авіаударів по ключових об’єктах військової та цивільної інфраструктури, руйнуючи аеродроми, військові частини, нафтобази, заправки, церкви, школи та лікарні.
Росія заперечує, що веде проти України загарбницьку війну на її території та називає це «спеціальною операцію», яка має на меті «демілітаризацію і денацифікацію».
