Доступність посилання

ТОП новини

«Ми повернемось і піднімемо його з руїн». Врятовані з Маріуполя. Історія чотирнадцята


Анастасія Котлова з Маріуполя
Анастасія Котлова з Маріуполя

У російській гуманітарній допомозі в Бердянську виявилось награбоване українська борошно, пригадує Анастасія Котлова, яка разом з чоловіком і двома маленькими дітьми виїхала з Маріуполя в перший день війни. Переїхали недалеко – до друзів у селище в передмісті. Там родина потрапила в окупацію, потім ще два тижні прожила в окупованому російськими військами Бердянську, поки зрештою, з другої спроби, змогла вибратися. Мама Анастасії досі в заблокованому Маріуполі. А сама жінка з сім’єю зараз у Дніпрі – волонтерить у гуманітарному центрі для переселенців. Там Радіо Донбас.Реалії і розпитало Анастасію про пережите.

Ми почувалися в безпеці, хоч і біля лінії фронту

Маріуполь до війни був дуже гарним. Місто розвивалося, будувалися нові парки, дитячі майданчики, зупинки, оновлювався транспорт. Воно було вже таким, як обласний центр. Було багато планів, мали збудувати аквапарк. Я працювала в Маріупольській міській раді, в департаменті соціального захисту населення. Ми почувалися у безпеці. 2015 року ми з чоловіком навіть наважилися на другу дитину – я народила.

24 лютого я, як завжди, приїхала на роботу. Вже стріляли, вже було дуже нетихо в місті. У нас через дорогу – прокуратура. Ми побачили там якусь метушню. Приїхала наша директорка і ми вирішили, що цього дня працювати вже небезпечно – нас розпустили по домівках. Це був останній день, коли я була на роботі й удома.

Цього ж дня, коли я приїхала додому, ми з родиною зібралися, викликали таксі й поїхали до наших друзів – до селища Нікольське під Маріуполем. Поїхали з однією валізкою на чотирьох. Ми думали ж, що це на два-три дні. Батьки наші їхати не захотіли. Вони також думали, що це триватиме два-три дні.

В окупованому Нікольському

У Нікольському ми прожили місяць. У друзів. У нас не було зв’язку, і ми майже нічого не знали про те, що відбувається. Щоб щось дізнатися, треба було бігти до поля і там пробувати ловити зв'язок. 6 березня селище окупували. Ми жили без світла та води. Рятувало те, що це була хата, у ній була пічка, яка розпалювалася дровами. І це було і тепло, і їжа. Було дуже холодно, -10 градусів, сніг.

Окупанти ходили по хатках, щось перевіряли. Але мені пощастило: у селі ніхто не знав, хто я, що я працювала в мерії Маріуполя. Десь зо два тижні ми періодично сиділи в підвалі. Бувало – цілу добу. А бувало – тільки ніч або тільки день. Потім ми вже зрозуміли, що воно летить не до нас, а через нас, і більш-менш уже могли ночувати в хаті.

В окупованому Бердянську

Потім прийшло рішення виїздити далі. Ми поїхали до Бердянська разом з друзями. Там прожили два тижні. Знімали кімнату в пансіонаті. 50 гривень за добу з людини, але і це було добре. Тихо.

Обстановка була дуже дивна. Синьо-жовті прапори. Українські органи влади ще функціонували. І разом з тим по вулицях ходили російські військові, оці «зелені чоловічки» зі зброєю. З міста ми змоги виїхати тільки з другої спроби. Першого разу нам сказали, що чоловіків призовного віку не випускають на російському блокпосту. Були «гуманітарні» автобуси. На них могли сісти тільки жінки та діти. Але я без чоловіка не захотіла нікуди їхати.

Тоді ми знайшли перевізника, який зміг нас вивезти приватним чином. Ми поїхали іншим шляхом. Перший шлях був через Василівку, а ми їхали через Пологи й Оріхове. На всіх блокпостах нас зупиняли, побіжно оглядали й пропускали далі.

Як опинилися в Дніпрі

Роман та Анастасія, які заснували гуманітарний хаб у Дніпрі, – це наші друзі. Ми з нами зв’язувалися, коли ще були в Бердянську. Вони були готові нас прихистити. Говорили, що як тільки ми виберемося до Запоріжжя, нам допоможуть.

Через Запоріжжя ми приїхали до Дніпра. У першу ніч вони нас влаштували в готель, а далі ми зняли квартиру. Платимо 7 тисяч на місяць, це дуже мало, як на цей час, адже зараз просять десь в середньому 15 тисяч. Квартира в занедбаному стані, але це – хоч щось.

Будинок Анастасії зруйнований
Будинок Анастасії зруйнований

Повертатися додому нам нікуди. Наш будинок зруйнований обстрілами. У групі нашого ОСББ показали світлини – як він виглядає: майже руїни.

Кабінет у міській раді
Кабінет у міській раді

Також у мене є фото, як виглядають кабінети в нашій міськраді. Це не мій кабінет, але мій, я думаю, приблизно в такому ж стані.

Мама в Маріуполі: побут, зв'язок і «волонтери» за гроші

Чоловіка мама приїхала до нас потім, коли ми ще були в Бердянську, а моя мама – досі там.

З нею є іноді зв'язок. Вона телефонує, коли виходить до «Метро», там є зв'язок, чи то вай-фай, чи щось, я не знаю. Їм видали картки російського оператора «Фенікс».

Мама хотіла поїхати з міста, але тривали обстріли. До того ж, у її під’їзді лишилося всього три родини, одна з родин – багатодітна. І мама їм допомагала, не хотіла їх полишати.

Маріуполь 18 квітня
Маріуполь 18 квітня

І не було машини. А «волонтери» правили таку ціну!.. Не те, що брали гроші з людей, а дуже дорого брали. Або ж – брали завдаток і зникали. В соцмережах вони писали, що вони «волонтери», що в них все безкоштовно. Але потім починалося – скиньтеся на бензин, скиньтеся водію. І гроші – наперед. І ніякої гарантії, що довезуть до місця призначення. Моєї однокласниці маму саме так «кинули». З Маріуполя до Мангуша просили близько 6 тисяч гривень. Або до Володарська. Це теж непідконтрольна Україні територія. Там – фільтрація, а вже потім можна дістатися до Бердянська, а звідти – до Запоріжжя.

Мама розказує: живуть, як у кам’яному віці. Ні газу, ні світла, ні води. Вони ходять по воду або до криниці, або до нашої обласної лікарні – туди цистернами привозять воду. Від неї це – 10 хвилин пішки. Але коли постійно обстрілюється, це дуже небезпечно.

Живе вона в квартирі, хоча її квартира трохи постраждала – вікна та балкон, але дах над головою є. Коли стріляють дуже гучно, вона біжить вниз на перший поверх, до сусідів. А так вона – на шостому.

Продукти – вона каже – є. До «Метро» приїздять люди з харчами, типу ярмарку, з Донецька чи ще звідкись. І є якась гуманітарка, давали. Нібито російську. Або – як ми ото: отримали в Бердянську «російську», але борошно було наше, українське, награбоване.

Як бачу своє майбутнє

Практично з першого дня в Дніпрі я волонтерю у гуманітарному хабі. І фасуємо, і роздаємо, і фури розвантажуємо.

Я працюю з дітьми, видаю сім’ям з дітьми памперси, дитяче харчування. Діти – це дуже гарна категорія, позитивна, з ними мені веселіше.

Анастасія Котлова за волонтерством
Анастасія Котлова за волонтерством

Ми з родиною плануємо повернутися до Маріуполя й підняти наше місто з руїн. Нічого, це всього лише камінці. Все відбудуємо! Аби там було мирно, тихо та Україна.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу

  • Зображення 16x9

    Юлія Рацибарська

    Журналістка-фрілансерка. Працюю кореспонденткою Радіо Свобода в Дніпрі з 2006 року. Народилась на Дніпропетровщині. Закінчила факультет систем і засобів масової комунікації Дніпровського національного університету – магістр журналістики. Писала для місцевих та загальноукраїнських газет і журналів, працювала новинкаркою та дикторкою на радіо, кореспонденткою та редакторкою сайту в інформагенції. Пишу, фотографую, надихаюсь історіями людей.

  • Зображення 16x9

    Донбас.Реалії

    Донбас.Реалії – проєкт для Донбасу та про Донбас по обидва боки лінії розмежування. З 2014 року ми створюємо та добуваємо унікальний контент – ексклюзиви з окупованих міст і лінії фронту, відео й фото, мультимедійні репортажі, розслідування, радіо та телепрограми. 

    У соцмережах:

    – Facebook

    – Telegram

    – Instagram

    – Twitter

    – Телепроєкт Донбас Реалії на YouTube

    – Радіо Донбас Реалії на YouTube

XS
SM
MD
LG