Духовні правителі Ірану, ймовірно, переживуть протести, але попереду – «поступовий» колапс – аналітик

Кіан Шаріфі

Президент США Дональд Трамп заявив: йому повідомили, що вбивства під час протестів в Ірані «вщухають». Водночас він не виключив потенційних військових дій США, зазначивши, що «ми будемо стежити за процесом».

Кілька тижнів загальнонаціональних протестів стали однією з найсерйозніших загроз для духовних правителів Ірану з часів Ісламської революції 1979 року.

Влада відповіла запровадженням майже повного інформаційного блекауту та найсмертоноснішими в історії репресіями проти вуличних протестувальників; правозахисні групи підтвердили загибель щонайменше 2400 людей.

Радіо Свобода поспілкувалося з Грегорі Брю, аналітиком з питань Ірану з нью-йоркської компанії Eurasia Group, про траєкторію протестів в Ірані та наслідки можливих військових дій США в цій країні.

Грегорі Брю, аналітик з питань Ірану з нью-йоркської Eurasia Group

– Ви назвали події в Ірані «повстанням», а не «протестним рухом». Чи можете пояснити це?

– Те, що проявляється упродовж останніх кількох днів у міру поступового відновлення інтернету, – це докази крайнього насильства. Режим застосовує не лише поліцію та підрозділи «Басідж» (парамілітарні – ред.), а й військові підрозділи – армію та КВІР (Корпус вартових Ісламської революції – ред.), використовуючи важке озброєння проти натовпів на вулицях.

Також з’являються повідомлення й докази того, що люди чинять опір – стріляють по урядових військах. Понад 100 співробітників сил безпеки підтверджено (правозахисними групами – ред.) загиблими внаслідок цього насильства. Це свідчить про інтенсивні бойові дії; йдеться не просто про операції з розгону демонстрацій, а про міську війну.

Також, імовірно, має місце значне насильство в сільських районах Ірану або в провінціях, де силові структури часто не можуть реагувати так швидко, як у великих містах.

Тож, на мою думку, це набуває рис повстання проти режиму радше, ніж протестів за політичні зміни, і це відображає рівень суспільного невдоволення та гніву всередині Ірану.

Одна з ознак, що відрізняє цю хвилю протестів від попередніх, полягає в тому, що протестувальники фактично не висувають конкретних вимог, окрім краху Ісламської республіки. Вони справді вичерпали терпіння щодо режиму, а режим відповів надмірною силою.

Стоп-кадр з відео, опублікованого у соціальних мережах 9 січня 2026 року, показує підпалені автомобілі під час протесту на площі Саадат Абад у Тегерані

– Якщо Ісламська республіка переживе цю хвилю протестів, як довго вона зможе протриматися? Чи не стала вона нежиттєздатною, з огляду на всі кризи, з якими стикається одночасно?

– Я вважаю, що з трьох причин режим, імовірно, переживе цю хвилю протестів. Перша – він уже переживав протестні хвилі в минулому. Так, ця хвиля інша і більш екстремальна, але режим має великий і складний репресивний апарат – не лише поліцію та армію, а й технології спостереження, які можна використовувати для моніторингу та затримання громадян.

Ми отримували повідомлення про обшуки «від дверей до дверей», про надмірне застосування різноманітних репресивних інструментів, які Ісламська республіка розвивала протягом останніх 40 років. Це перша вагома причина: у них багато інструментів протидії цим протестам, і вони застосовували їх і раніше.

Друга причина полягає в тому, що, попри очевидну активність і гучність, опозиція та демонстрації загалом залишаються доволі дезорганізованими. Досі немає ядра, здатного організувати й консолідувати цей рух, за винятком, можливо, (колишнього кронпринца Ірану – ред.) Рези Пахлаві, який відіграв дещо помітнішу роль, ніж у минулому.

Реза Пахлаві (архівне фото)

Але ці протести залишаються органічними. Вони є структурними, випливають зі структурних криз Ірану, проте їм бракує лідерства й організації – а це одна з ключових перепон, що може завадити перетворенню протестів на справжню революцію.

Третя причина – керівництво режиму залишається єдиним. Тріщин не видно. Ніхто не виступив проти офіційної лінії. Ба більше, багато поміркованих, зокрема президент Масуд Пезешкіан і представники так званого поміркованого крила, підтримали придушення протестів і прийняли наратив про те, що це терористи, що це заворушення, які загрожують національній безпеці.

З огляду на все це, я вважаю, що режим, імовірно, виживе в довгостроковій перспективі.

Загалом визнається – не лише протягом останнього тижня, а й упродовж останнього року, – що Ісламська республіка не може й надалі рухатися нинішнім курсом.

Сукупність криз – економічних, соціальних, політичних, зовнішньополітичних, внутрішніх і зовнішніх тисків, відсутність лідерства на вершині, корупція – усе це означає, що якщо не поступовий колапс, то розпад або деградація режиму є ймовірними. Це може статися не за шість місяців і не за рік, але, схоже, цей процес уже наближається.

– На початку протестів Трамп попереджав , що США втрутяться на підтримку протестувальників, якщо силовики вбиватимуть цивільних. Згодом він пригрозив «дуже жорсткими діями», якщо Іран почне страчувати протестувальників. Чи свідчить це про зміну його позиції?

– Я не впевнений, що це справді зміна позиції. Президент має схильність відповідати на нагальні запитання негайними відповідями. Наприклад, Трамп відповідав на запитання про його ставлення до планів Ірану повісити заарештованого протестувальника. Він обіцяв втрутитися на підтримку цих протестів. Він погрожував застосуванням військової сили.

Ми знаємо, що в США тривають активні обговорення можливих ударів по Ірану, а також надання підтримки протестувальникам чи застосування некінетичних заходів. Я думаю, що Сполучені Штати, ймовірно, щось зроблять у відповідь на цю хвилю протестів. Президент дав це доволі чітко зрозуміти. Він хоче діяти.

Кадри з моргу в Тегерані свідчать про жорстоке придушення протестів

Проблема, з якою вони стикаються, – який курс дій буде найкращим? Як і чи можуть США надати підтримку протестувальникам? Чи не матимуть дії США, особливо військовий удар, зворотного ефекту, надавши режиму ще більше підстав для придушення протестів?

Режим, звісно, просуває наратив, що протести підтримуються іноземними силами і є результатом зовнішнього підриву. Тож американський військовий удар або втручання потенційно можуть зіграти режиму на руку. Тому, на мою думку, США все ще перебувають у процесі зважування варіантів.

Останній момент полягає в тому, що кількість американських сил, розміщених на Близькому Сході, відносно невелика, порівняно з тим, що ми бачили раніше. Під час торішньої (ізраїльсько-іранської – ред.) війни в регіоні перебувала авіаносна ударна група. Було кілька надводних кораблів США.

У 2023–2024 роках, на піку кризи в Газі та ракетних обмінів між Іраном та Ізраїлем, у регіоні були розгорнуті додаткові авіаційні ескадрильї, і американська військова присутність була дуже значною. Нині вона суттєво скорочена. Її все ще достатньо для дій США проти Ірану, зокрема військових, але резервів на випадок серйозної іранської відповіді стало менше.

Усе це впливає на американські роздуми. Інший елемент, безумовно, полягає в тому, що ці дії задумувалися як підтримка протестів. А протести, наскільки ми можемо судити, за останні 48 годин пішли на спад унаслідок дуже енергійного й надзвичайно жорстокого придушення з боку режиму.

Тож Трамп ризикує втратити час. Він ризикує проґавити вікно можливостей для дій на підтримку протестів, з огляду на те, що самі протести, здається, завершуються – принаймні наразі.

– Які дії США можна вважати достатньо сильними, щоб допомогти протестувальникам? Це складне запитання, але його часто ставлять.

– Це дуже складне запитання. Я б сказав, що без військової кампанії, здатної суттєво послабити силовий апарат режиму, Сполучені Штати мають небагато можливостей для дій. Підтримка революції «знизу» в Ірані вимагала б значних військових ресурсів з боку США, а також сусідніх держав.

Потрібно було б сформувати регіональну коаліцію на підтримку зміни режиму в Ірані. Нині такої коаліції не існує. Я не думаю, що вона мала б підтримку багатьох держав регіону. Можливо, її підтримав би Ізраїль. Але я не вважаю, що арабські держави Перської затоки обов’язково підтримали б операцію зі зміни режиму. Не знаю, чи підтримала б її Туреччина.

Десятки тіл біля моргу в Тегерані на тлі протестів в Ірані

Усі ці держави побоюються зворотних наслідків. Вони бояться, що нестабільність в Ірані перекинеться на їхні кордони. Тож США діяли б самостійно і без розгортання сухопутних військ. Президент дуже чітко дав зрозуміти, що не направлятиме американські війська в Іран.

Крім того, Іран – дуже, дуже велика країна. Для повалення Ісламської республіки в її нинішньому вигляді знадобилися б зусилля навіть більші, ніж під час вторгнення в Ірак. Я не бачу заходів, які США могли б здійснити в короткостроковій перспективі.

У довшій перспективі? Можливо, шляхом посилення тиску на Ісламську республіку та її керівництво, спробами збільшити дипломатичну ізоляцію, спонуканням держав розривати зв’язки з Іраном. Але все це лише створило б додатковий тиск, значна частина якого лягла б на плечі самих іранців, погіршуючи їхні матеріальні умови – а це, власне, одна з причин, чому вони протестують проти режиму.

– The Wall Street Journal нещодавно повідомила, що арабські держави Перської затоки, зокрема Саудівська Аравія, лобіюють Трампа, щоб він не завдавав ударів по Ірану. Йдеться про країни, які постраждали від дій Ірану або його проксі. Чому ж вони не хочуть, щоб США вдарили по Ірану?

– Їхня головна турбота полягає в тому, що Іран може завдати удару у відповідь по їхній території. Вони також побоюються, що Іран, який перейде зі стану ослаблення до стану колапсу, загрожуватиме їхній власній стабільності, створюватиме нестабільність у затоці та посилюватиме нестабільність в Іраку або на південному сході Туреччини.

Ніхто не зацікавлений у тому, щоб Іран перетворився на «сирійський сценарій» з потоками біженців, бойовими угрупованнями та розпадом порядку.

Ісламська республіка має небагато друзів у регіоні, але ніхто активно не прагне її колапсу в короткостроковій перспективі. Я думаю, що регіональні держави хотіли б бачити зміну поведінки Ірану.

Вони хотіли б, щоб Іран припинив підтримку регіональних проксі. Вони хотіли б, щоб Іран відмовився від більш дестабілізуючої поведінки та уклав угоду зі США щодо своєї ядерної програми. Усе це бажаніше, ніж примусова зміна режиму шляхом військових дій.

– Чи вбачаєте ви бажання у США вести переговори з Ісламською республікою, якщо вона переживе протести?

– Не в короткостроковій перспективі. І причина тут дуже проста – Іран, як і раніше, навряд чи піде на поступки, щоб задовольнити вимоги США. Американська позиція щодо Ірану протягом останніх шести місяців була дуже чіткою: Іран має припинити збагачення, передати свій запас високозбагаченого урану, погодитися на умови, що обмежать його здатність збагачувати уран у передбачуваному майбутньому; він має відмовитися від підтримки своїх регіональних проксі, зокрема «Хезболли» в Лівані, і обмежити розвиток балістичних ракет.

Це умови США, і вони пропонуються Ірану за принципом «бери або залиш». Іран не зробив жодних кроків до поступок за цими умовами. Навпаки, він демонструє непокору.

Тож навіть без цього насильницького епізоду я не бачив би значного простору для дипломатії між США та Іраном – принаймні доти, доки (аятола Алі– ред.) Хаменеї залишається верховним лідером. Його відхід потенційно міг би створити простір для зміни позиції Ірану, але, на мою думку, це є необхідною передумовою для зрушень у їхній переговорній позиції.