У вбивстві дев'яти мирних жителів в українському місті Волноваха (Донецька область) звинуватили російських військовослужбовців – 21-річного Антона Сопова та 28-річного Станіслава Рау з 80-ї Вітебської Червонопрапорної ордена Олександра Невського бригади управління, що дислокується в Уссурійську Приморського краю. Попередньо відомо, що підозрювані, будучи нетверезими, увірвалися до будинку та розстріляли людей, які спали, пише проєкт Радіо Свобода «Сибирь.Реалии».
27 жовтня 2023 року в українському місті Волноваха у будинку на вулиці Донецька місцева мешканка Тетяна Капканець святкувала 51-й день народження. У ніч на 28-ме до цього будинку увірвалися невідомі та влаштували масове вбивство. Жертвами нічного нальоту стали господарі, 25-річний Олександр Капканець та його дружина 27-річна Катерина Хатинська, їхній чотирирічний син Микита, дев’ятирічна дочка Настя, а також 51-річна Тетяна, мати Олександра, його 53-річний батько, 31-річний брат, його дружина Наталія та 20-річний Дмитро, рідний брат Катерини. Їхні тіла виявили лише через 8–10 годин після вбивства.
Першим імена імовірних злочинців назвав анонімний телеграм-канал «ВЧК-ОГПУ». Кореспондент проєкту Радіо Свобода «Сибирь.Реалии» зв’язався з братом одного з підозрюваних Леонідом Рау. Він підтвердив, що на фото та відео затриманих – справді Станіслав Рау, який служив у 155-й гвардійській бригаді морської піхоти Тихоокеанського флоту, а в березні завербувався в ПВК «Вагнер».
«Ми намагалися його дістати звідти, військкомати всі оббігали»
Станіслав Рау – ліворуч
Ми просто повірити не можемо, що він міг це зробити. Там же діти [вбиті]! У голові не вкладається
– Зараз вся родина в шоку. Ми просто повірити не можемо, що він міг це зробити. Я дізнався про це [вбивство сім’ї Капканець та їхніх гостей], про те, що вони влаштували, годин через 8–10. Мені почали надсилати повідомлення скрізь, на WhatsApp телефонувати. Я коли прочитав, я спочатку не повірив. Ну, уродженець Алтайського краю, який мешкає в Петропавловську-Камчатському. Потім читаю прізвище, ім'я, по батькові та розумію, що це він, так. Потім зібрався з силами, переглянув фото-відео, – розповів Леонід Рау. – Мати відмовляється вірити досі, ще сподівається, що станеться якесь диво, виявиться, що помилились, це не Слава. Адже нам ще не телефонували з частини, взагалі з військових ніхто не телефонував. Усі дізналися із соцмереж.
Як ці фото та імена з'явилися в телеграм-каналі, всі поспіль почали дзвонити-писати: «Це правда? Це що, Станіслав?» Друзі, друзі друзів, усі. А ми не знаємо, що відповісти. На фото – він, всі дані, крім судимості батька, вказані вірно. Але про те, що він підозрюваний, нам поки що ніхто офіційно не повідомив. Якщо чесно, поки що до кінця я в це не вірю. Там же діти [вбиті]! У голові не вкладається.
– Ви ж розуміли, що на війну він іде вбивати?
– Ну, так. Тому ми його відмовляли всією родиною. Спочатку мати, вона після розлучення на Камчатці залишилася, з нею двоє молодших дітей живуть. Потім батько повернувся в Алтайський край (родина Рау з алтайського села Вовчиха). Він бігав до вовчихинського військкомату, намагався звідти дістати Славу, коли дізнався, що він поїхав добровольцем в Україну. Там його розгорнули: «Дорослий хлопець. Сам уже вирішує. Ти тут як батько не маєш ваги».
Тоді ми більше боялися за нього, що вб’ють. Що постраждають мирні від нього – ми навіть у страшному сні уявити не могли! Воює з іншими військовими – ось так ми це бачили.
У січні ми зрозуміли, що це не операція, а справжня війна
– Але ж це війна, там завжди страждають мирні жителі, гинуть.
– Ну, так, у січні ми зрозуміли, що це не операція, а справжня війна (РФ називає війну проти України «спецоперацією» – ред.). Нашого дядька тоді вбили. Він був завербований з новосибірської колонії, теж у ПВК «Вагнер» пішов. Але тоді ми просто зрозуміли, що це місце, де по-справжньому вмирають. Дядько був, прямо скажемо, не подарунок, сидів за вбивство.
Леонід Рау
– Про Бучу ви ж чули?
– Ні, про вбивства мирних військовими я тільки зараз дізнався. Ну так, напали ми, я не сперечаюся, але там різні версії, у всіх своя правда, я просто не заглиблювався у деталі і намагався просто не брати участі в цьому. І відмовляти інших. На цьому все.
Звичайно, що швидше закінчиться війна, то краще. Це взагалі страшно. На війні він і став таким – гадаю, через неї. Ну, тобто до того, як він пішов, він був нормальним. Веселий, жартував часто. Так, міг побитися, але з рівним чи старшим. Першим бійку не починав. Заступитися, наприклад, за дівчину чи дружину міг (два роки тому Станіслав був одружений, зараз розлучений). Щоб жінок чи дітей зачепити – не було такого раніше! Тому я в повному шоку, не можу повірити. Думаю, що йому війна відбила всю голову, – повторює Леонід.
– Проблем із алкоголем у нього не було?
– Ну, міг випити після роботи, коли наступного дня немає машини (Станіслав працював автомеханіком близько 7 років, фарбував та ремонтував автомобілі у Петропавловську-Камчатському, перед цим він закінчив Вовчихинський політехнічний коледж та відслужив в армії у розвідроті спецпризначення у званні сержанта). Запійним точно не був. Навіть коли два з половиною місяці роботи не було – решта у запої, він не пив. Бо наступного дня треба працювати. Роботу свою він любив, майстром був добрим.
– Військові кажуть, що на війні постійно п’ють.
– Можливо, там усе було інакше. Коли щодня бачиш вбивства – це змінює людину. Ми з ним дуже рідко списувалися і зідзвонювалися, щоб я помітив, що він перетворився на такого, хто здатний на це. Був такий момент восени: у середині березня він пішов (у складі 155-ї гвардійської бригади морської піхоти Тихоокеанського флоту), менше ніж через місяць їх із навчання Владивостока закинули вже в Україну (піхота військової частини 16871), а у вересні на мій день народження ми востаннє зідзвонювалися, я йому казав, що пів року ж минуло, тобі відпустку мають дати – може, повернешся? Він казав, що «буде там до кінця». До якогось кінця, не уточнював.
– Чому він узагалі туди пішов?
– Думаю, через те, що всі друзі його з Камчатки на той час там уже були, у ПВК. Ні, всі вони були вільні, тобто не з колонії завербувалися. І він начебто за ними й ув’язався. Ми теж упустили його. У нас велика сім'я: Денис старший, Влад, Кирило, Катя, Іринка. Матері зараз навіть не до того, щоб їздити кудись, з'ясовувати. І тоді теж: намагалися-намагалися витягти, та й махнули рукою. Він нічого не казав, чим саме займався, стріляв – не стріляв, все жартував. Місяць тому всі ЗМІ написали, як він із губернатором їздить Донбасом, нагородження, всі справи. Ми подумали, що якось так і катається, далеко від боїв. Що все гаразд.
Нас всі запитують, родичі з Німеччини, наприклад: «Як таке могло статися? І якщо це правда, що спонукало взагалі ось таке зробити?» А ми навіть не знаємо, що сказати. Самі не розуміємо
– Нас всі запитують, родичі з Німеччини, наприклад: «Як таке могло статися? І якщо це правда, що спонукало взагалі ось таке зробити?» А ми навіть не знаємо, що сказати. Самі не розуміємо. Ні, війну ми з ними не обговорювали, вони минулого року не дуже цікавилися. Привіти від бабусі передавали і всі (ми наполовину німці, з поволзьких, до нульових бабуся та тітка з дядьком вирішили поїхати туди). У дитинстві вона мені часто розповідала, як у три роки її евакуювали з-під Москви на Алтай, говорила, «вивозили подалі від Другої світової війни». Вона нас дуже любить, постійно відправляє подарунки. Не скажу, що Станіслав був найулюбленішим онуком, але бабусі ми про це [звинувачення у вбивстві] не скажемо. Має дуже погане здоров’я, не переживе. Про другого підозрюваного – Антона Сопова – у родині Рау не знають.
Антон Сопов із чебурашкою
– Вони під час навчання познайомилися, у Владивостоці. Сопов же із Примор’я сам. Слава про нього нічого не розповідав, – каже Леонід Рау.
Антон Сопов народився у серпні 2002 року у селищі Ярославський (Хорольський район Приморського краю), випливає з даних соцмереж його родичів.
Його друг Олександр Матюхін, пояснюючи, чому Сопов пішов у ПВК, заявив редакції «Сибирь.Реалии», що «Антон пішов батьківщину захищати». На запитання: «Від кого і чому?» відповідати не став і кинув слухавку. Але встиг підтвердити, що Сопов служив у морській піхоті Тихоокеанського флоту.
З серпня 2016 року батько Сопова Руслан перебуває в базі українського сайту «Миротворець» як водій-такелажник зенітно-ракетного дивізіону 60-ї мотострілецької бригади (військова частина 16871), яка розташована у Приморському краї. Як стверджує сайт, Руслан Сопов брав участь у військових діях в Україні ще 2016 року.
«Батько начебто досі бере участь у «спецоперації», – сказала кореспондентові проєкту «Сибирь.Реалии» знайома сім'ї. Канал «ВЧК-ОГПУ» писав, що Руслан Сопов міг бути судимий, проте співрозмовниця редакції назвала це твердження хибним. У картотеках військових судів Приморського краю немає інформації про кримінальні справи батька Антона Сопова.
Джерело «ВЧК-ОГПУ» також повідомляло про судимість Олександра Рау, батька Станіслава.
– Це голосно сказано, була стаття про хуліганство, коли йому було 20 років, ще до народження нас, дітей. Присудили рік, чи що, – уточнив Леонід Рау. – Більше у нас ніхто не сидів, ніхто з близьких рідних не був у в'язницях.
Батьки обох затриманих російських військовослужбовців не відповіли на запитання журналістів.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Прокуратура почала розслідування після появи інформації про розстріл родини в окупованій Волновасі ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Слідком РФ заявив про затримання двох підозрюваних у вбивстві 9 людей в окупованій ВолновасіМасштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.