Доступність посилання

ТОП новини
20 Липень 2019, Київ 19:17

«Бути добровольцем»: п’ять історій бійців із Запоріжжя


Вигляд на терикон, який утримують бойовики російських гібридних сил, із позиції українських військових неподалік від міста Золоте-4, що на Луганщині

Запоріжжя – 14 березня в Україні відзначають День добровольця. 5 років тому під впливом окупації Росією українського Криму та початку бойових дій на Донбасі українці почали штурмувати військкомати, вимагаючи забрати до армії, аби мати можливість зі зброєю у руках захищати рідні домівки. Паралельно в країні почали формуватися перші добровольчі батальйони. Радіо Свобода записало п’ять історій добровольців, які самі, не чекаючи офіційної мобілізації, прийшли до військкоматів, та тих, які, отримавши відмови у військкоматах, поповнили лави добровольчих підрозділів навесні – на початку літа 2014 року.

Тимур Книш, ветеран війни на Донбасі, боєць батальйону «Донбас»

​Тимур Книш
​Тимур Книш

– Кинулись у військкомати. Нас ніде не брали тоді – то не треба, то ще щось, то справ нема. Вже пішла війна і було проблематично туди потрапити. Довго це було. Ми розуміли, що треба вже їхати. Якраз я тоді був у «Свободі» (Тимур Книш очолював у 2014 році міську організацію ВО «Свобода» у Запоріжжі – ред.), ми закінчили вибори президентські тоді, здали всі справи і почали шукати.

Якщо мобілізація – то мобілізація. А тут вийшло, що приходиш, тобі кажуть, що щось не так, ваша спеціальність не потрібна, то ще щось, то не знаємо, де документи, чекайте, щось будемо тут формувати. Чекайте і чекайте. Були прямі відмови: «Ви не потрібні».

Парадокс: якби хтось до цього нам сказав, що прийдеться служити, то ми б сміялись, а тут прийшлось згадувати, що ми – солдати
Тимур Книш

Я в армії не служив – я від радянської армії ховався за стінами військової кафедри. В мене було звання «командир вогневого взводу», офіцер-лейтенант, тоді старший лейтенант-артилерист. Але тоді вже й справи не було, десь списані в архіві. А потім нам довелось усім вже ставати воїнами, солдатами, приймати рішення готуватися. Парадокс: якби хтось до цього нам сказав, що прийдеться служити, то ми б сміялись, а тут довелось згадувати, що ми – солдати.

Тоді, якраз приїхали хлопці з «Донбасу», які ховали «Матвія» (Миколу «Матвія» Козлова поховали 28 травня 2014 року – ред.) – людину, яка з села поруч з Запоріжжям. Це були заходи біля ОДА (громадське прощання з «Матвієм» відбувалося біля штабу запорізької Самооборони, що розташовувався тоді на першому поверсі Запорізької облдержадміністрації – ред.). Ось саме для нас усіх поштовхом було до того, що можна було якраз поїхати у зону бойових дій, взяти безпосередню участь.

Дружина прийняла як належне, як справжня українська жінка повинна сприймати, коли чоловік йде за землю свою воювати
Тимур Книш

Ми підійшли тоді до хлопців, які приїхали «Донбасу». Вони кажуть: нема питань; розповіли що, куди і як. Частина людей одразу в той же день поїхала. Інші, то ми вже домовились що, де, як, і поїхали тоді в Київ своїм ходом. І таким чином всі опинилися у «Донбасі».

Я відверто скажу, близькі сприйняли все як належне, бо знали погляди, знали ставлення до всього цього і через це, як сказати, змирилися. Дружина прийняла як належне, як справжня українська жінка повинна сприймати, коли чоловік йде за землю свою воювати.

Бути добровольцем – небайдужість, відповідальність за державу. Якщо ми її не будемо захищати, то тоді хто?
Тимур Книш

Бути добровольцем – це, по-перше, для нас для всіх небайдужість, відповідальність за державу, тобто розуміння того, що від кожної людини залежить майбутнє цієї держави, і треба не ховатися, не чекати, а проявляти ініціативу і йти туди, де найважче. Не чекати якихось нагород, а йти, бо держава – це ми. Якщо ми її не будемо захищати, то тоді хто?

В’ячеслав Зайцев, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади

В’ячеслав Зайцев
В’ячеслав Зайцев

– Я вже від таких слів, як «укроп», «доброволець», намагаюсь якось дистанціонуватися. Коли в 2015 році вкрали назву «укроп», я віддав свій шеврон «укропівський», який мені подарували, бо я знаю, що нас терористи називали «укропами», як нас прозвали «кіборгами», то так і «укропами». Від слів «укроп», «доброволець», «кіборг» я вже починаю відмежовуватися.

Я – громадянин України. Я – солдат резерву Збройних сил України. І я – оборонець Донецького аеропорту. По добровольцях теж було, що мовляв, який я доброволець…

Доброволець – людина, що пішла добровільно, я з 1 березня штурмував той військкомат, щоб першою відправкою з Запоріжжя потрапити в Збройні сили
В’ячеслав Зайцев

На мою думку, доброволець – це людина, що пішла добровільно захищати свою країну.

Я із 1 березня штурмував той військкомат, щоб першою відправкою із Запоріжжя потрапити у Збройні сили. І я вже знав, розумів, як все буде розвиватися в Криму. Про Донбас я тоді не думав ще, ось такий саме розвиток подій не прогнозував.

Я пішов добровільно…А якщо точніше, бо я вже не хочу називати це таким словом, то я пішов сам до військкомату і потрапив у першу відправку до 79-ї бригади.

Спочатку я мав потрапити в нашу 55-у окрему артилерійську бригаду
В’ячеслав Зайцев

Спочатку я мав потрапити в нашу 55-у окрему артилерійську бригаду. Розпитували, чи я артилерист. Я був зв’язківець високомобільних десантних військ.

Строкову службу я відслужив в Болграді в десантній дивізії, і звичайно, що зі зброї я стріляв лише з автомата. Однак, стріляли ми добре і доволі часто. Два рази на місяць ми ходили на той полігон, тягали все це на собі. І ось, власне, це згодилося.

Розпитували мене чи є у мене військовий фах, а я їм кажу, що, можливо, так… Кажу: давайте, я хоч снаряди буду подавати.

Вони тоді намагалися, все ж таки, на ці перші збори десятиденні, власне фахівців набрати.

В принципі, я їх розумію/, але мені було прикро.

Потім був шанс потрапити в 25-у бригаду – так само не було відправки, хоча я десантник. І нарешті перша ж відправка. Це було до 79-ї бригади
В’ячеслав Зайцев

Потім був шанс потрапити в 25-у бригаду – так само не було відправки, хоча я десантник.

І ось нарешті перша ж відправка до 79-ї бригади. Туди я потрапив. Я – механік малоканальних радіостанцій, мені одразу ставлять «сотку».

«Сотка» – це гранатометник-кулеметник, піхота одним словом. Але не проста піхота, а десантних військ.

Треба було бачити очі дружини…

Я реально мав потрапити вже в 55-у: я з речами пішов, і вже на КПП нас записали в журнал, сказали: «До побачення».

Я повертаюся додому і бачу очі дружини, яка зраділа, що я повернувся, хоча там і анонсували, що це буде лише 10 днів.

Я пам'ятаю ці її радісні очі. Потім я бачив її очі, коли я в травні вирвався на коротку триденну відпустку.

Мене мій командир відпустив все ж таки, бо я одружена людина, доросла. Відпустив, каже: «Можеш з’їздити швиденько». З’їздив – бачив її очі. Тяжко було їй мене відпускати.

Вона мені казала, що «ти свої 45 днів відбув», що «нехай інші»…

Ми бачили, що відбувалось там в Слов’янську, в Краматорську, Донецьку – цей «морок», що почав розповзатися
В’ячеслав Зайцев

Але треба було виконувати свій обов’язок, треба було йти далі. Багато, хто відмовлявся.

Ще без війни, ще у травні так само відпускали в короткі відпусточки, щоб розрядитися.

Деякі вже не поверталися з таких відпусток. Бо це ж, ніби, було ще без з війни...

Ми бачили, що відбувалося вже у Слов’янську, Краматорську, Донецьку – цей «морок», що почав розповзатися.

І якщо у березні, я ще сподівався, що обійдеться, бо ми нормально закупорили цю «бутилочку» – Крим. Ми стояли на Чонгарі, мали протриматись, поки підійде авіаланка і зупинить наступ. Це – штурмовики, бомбардувальники тактичні, фронтові. Вони зупинили б, звичайно, наступ, і далі підтягнулись би інші війська.

По нас, звичайно, проїхались би, але інші б їх зупинили.

Але я не думав, що таке буде на Донбасі… Але вже у квітні я почав розуміти, що таки буде війна.

А у червні на Донбасі вже по нас стріляли, ми в засідку потрапили…

Олександр Таран, ветеран війни на Донбасі, боєць батальйону «Донбас»

​Олександр Таран
​Олександр Таран

Найстрашніше було для добровольця – якщо відрахують з батальйону
Олександр Таран

– Я пишаюсь тим, що я належу до цього руху добровольчого. Господь, як кажуть, мене вподобав. Можу сказати єдине: всі, хто поліг, хто залишився живий, – 100% там справжні люди. Може, хтось каже, що ми не багато зробили в 2014 році. Намагались зробить те, що могли. Можу сказати, що нікого не треба було змушувати йти, навпаки найстрашніше було – якщо відрахують з батальйону. Найстрашніше було для добровольця – якщо відрахують з батальйону. Особисто боявся, що за віком не візьмуть. Але так сталось, що я в такий і нормальний підрозділ, в розвідку потрапив.

Я у квітні пішов до свого військкомату. Перше питання було: «У вас дача є? Йдіть суниці вирощуйте»
Олександр Таран

Після березневих подій, що були у Криму, я у квітні пішов до свого військкомату – тоді ще був Ленінський, зараз Дніпровський. Прийшов і кажу, що в мене є бажання стати на захист держави. Що мені відповіли? Сказали: «Вам багато років». Перше запитання було: «У вас дача є? Йдіть суниці вирощуйте». Я залишив там свій телефон.

Ми зібралися з Майдану і поїхали по блату
Олександр Таран

Зрозуміло, що ні, не підпадав тоді під мобілізацію. Це зараз 60 (років – ред.), але мені вже більше ніж 60. А тоді мені було, у 2014-му, 57 повних років. А там було до 50, потім 55, а потім 60 років. Тому ми зібралися з Майдану і поїхали по блату…

У нас були, хто встиг, коли тут ховали нашого Козлова, позивний «Матвій», і у кого були з собою документи – паспорт, військовий, то ті сіли і поїхали. А в кого не було, то довелось бігти додому. І поки прибігли, вони вже поїхали (представники батальйону «Донбас», що приїхали до Запоріжжя на прощання зі своїм бойовим побратимом – ред.). Тому ми – через день чи два, а наші – вже там. Мене єдине, що хвилювало, чи візьмуть мене за віком – взяли.

Син просився, я кажу: «Ні, залишайся, потім підеш». Я прийшов після поранення, а він пішов
Олександр Таран

Я, коли звернувся до військкомату, не отримав хоч якусь відповідь, що почекайте, наприклад, тиждень, місяць і ми… Але ні, кажуть: «Йдіть додому – займайтесь онуками». Тому я вирішив, що чекати не можна, треба йти і щось робити.

Як родина поставилась? В мене син – на Майдані й уже 5-й рік на війні. Родина підтримує. В той момент ніхто не казав, що ні, не можна, сиди вдома. Єдине, що син просився, я кажу: «Ні, залишайся, потім підеш». Я прийшов після поранення, а він пішов.

Андрій Хімічев, ветеран війни на Донбасі, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади

​Андрій Хімічев
​Андрій Хімічев

Я в Росії працював. Я не підтримував Майдан жодним чином. Перевернуло все вторгнення «зелених чоловічків» до Криму
Андрій Хімічев

– Шлях був важкий до самого військкомату. Чому? Тому, що приїхав у відпустку 20 грудня 2013 року з Росії – я в Росії працював, у мене три бригади було, заробляв немалі гроші. Трохи тут затримався, бо 31 січня 14-го року в мене було весілля. Може, я через це не опинився на «яєчній неділі» (13 квітня 2014 року під час так званої «яєчної неділі» у Запоріжжі майданівці закидали яйцями і борошном учасників місцевого «антимайдану», після чого всі проросійські акції в місті поступово припилися – ред.), бо зайнятий був іншими справами. Я не підтримував Майдан жодним чином. Вважав, що все має бути конституційним шляхом: зовсім не розумів всього цього, всіх процесів, був дуже далекий від цього всього. На жодні акції не виходив, ніде не був. І перевернуло все вторгнення «зелених чоловічків» до Криму.

У мене тоді ще не змінилися повністю всі погляди. Коли був Майдан і все інше, то це були процеси у нашій країні. Ми самі як жителі України, як громадяни України вирішували ці процеси, тобто законно, незаконно, але ми самі мали все це вирішити. Коли ж іноземна держава, тобто чужа держава …. На той момент я їх (росіян – ред.) навіть вважав ледь не «братами», хоча теж до них погано ставився, бо, працюючи в Росії, зіткнувся з ними. Але не в цьому справа. У своєму місті я сам наведу лад – мені не потрібна допомога сусіда мого, так само як і не потрібна поради сусіда в наведенні ладу у моїй родині. Ось це і вплинуло.

Я сам прийшов до військкомату, залишив свої дані. І 27 березня мені ввечері подзвонили: «Ви готові?» – «Так, готовий». І о 6-й ранку прибув вже з речами до військкомату, і там мені прямо і виписали повістку
Андрій Хімічев

І після цих подій у Криму 14 березня – а я був зареєстрований в іншому місці, за місцем проживання мене не змогли знайти – я сам прийшов до військкомату, залишив свої дані. І 27 березня мені ввечері подзвонили: «Ви готові?» – «Так, готовий». І о 6-й ранку прибув вже з речами до військкомату, і там мені прямо і виписали повістку, і одразу відправився до 79-ї бригади.

Дружина не розуміла цього всього. Я сказав, що це на 10 днів збори, і якщо не піду, то 5 років ув’язнення. Ось так їй пояснив.

Коли вже опинився в АТО, коли ми в оточення потрапили, коли «брати» по нас стріляли, то мій світогляд повністю перевернувся
Андрій Хімічев

Це було таке сумбурне рішення, це було рішення на емоціях. Те, що я і казав, що в своєму домі я сам наведу лад, не треба мені нічиєї допомоги, тому я там (у лавах ЗСУ – ред.) і опинився. Потроху, потроху почав змінювати погляди. І коли вже опинився в АТО, коли там вже побачив все на власні очі, коли ми в оточення потрапили, коли «брати» по нас стріляли, то вже мій світогляд повністю перевернувся, і я зрозумів, що таке війна. До першого обстрілу я не розумів, куди я їду, куди я потрапив, що я роблю. А після першого обстрілу у мене «увімкнувся» мозок на військові дії, якщо можна так сказати, і я досі не можу зупинитися.

Валентин Жученко, ветеран війни на Донбасі, боєць батальйону «Донбас»

​Валентин Жученко
​Валентин Жученко

Пішов, взяв квиток і поїхав до Києва. Там зустрів хлопців таких, як я: «Ви куди? Батальйон «Донбас». Знаєте шлях туди? Знаємо». Все – поїхав, потрапив до «Донбасу». Пройшов спецпідготовку десь півтора місяця – і в зону АТО. 15 чи 16 липня 2014 року – це саме поїхали в АТО. А в Київ я прибув чи 2, чи 3 червня.

Коли Крим віджали, майданівські події такі, то підрив був тут проукраїнський – і поїхав
Валентин Жученко

Коли Майдан був, ось ці події, які були в січні-лютому 2014 року, я, в принципі, не прихильник Майдану, більше люблю активні бойові дії. І коли вони почались активні бойові дії, в мене не було можливості поїхати в Київ через сімейні обставини – дуже сильно хворіла дружина, тому я дав слово, що тільки буде якась можливість реально воювати зі зброєю, то я відразу поїду. І потім, коли Крим віджали, і майданівські події такі, то підрив був тут проукраїнський, хлопці, прапори – і поїхав до Києва. Два роки пробув.

Як родина? Мама взагалі не знала. Я їй сказав, що їду на заробітки у Київ. Я – інженер-спеціаліст з виробництва меблів. Кажу, що запропонували хорошу роботу, я їду працювати у Київ. Мама не знала, дізналася, що я повернувся з АТО тільки через два роки – в 2016 році, коли я вже демобілізувався.

А дружина, донька знали – хвилювалися, приїздили до мене в шпиталь, коли я після поранення після Іловайська лежав.

Хвилювалися. Коли мою дружину питали: «Чого ти його не зупинила?», вона відповідала: «Ви б бачили його очі. Це вже зупинити неможливо. Його б вже ніхто не зупинив». Поводила як воїна, сказала: «Перемоги тобі». І я поїхав.

Я думаю, що бути добровольцем – це найбільший хист такий. За статистикою тих же американських військових, це десь до 5% максимум від загальної кількості солдатів. Це – люди, що добровільно готові йти і вбивати, і бути вбитими, якщо доведеться. Я через це пройшов. Мені вже не потрібно нічого нікому доводити у цьому житті, бо я собі це вже довів.

Читайте ще:

Ми шукали будь-які можливості, щоб потрапити на фронт – доброволець Андрій Бойко

«Кіборг» Микола Тихонов: «Якщо буде треба, ми підемо знову»​

Фоторепортаж: в Україні відзначають День українського добровольця​

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG