Доступність посилання

ТОП новини

Чи може Захід розробити альтернативу Китайському поясу?


Президент Китаю Сі Цзіньпін піднімає келих і пропонує тост в кінці своєї промови під час привітального бенкету для лідерів, які беруть участь у Форумі «Один пояс, один шлях» у Великому залі народу в Пекіні, 26 квітня 2019 року
Президент Китаю Сі Цзіньпін піднімає келих і пропонує тост в кінці своєї промови під час привітального бенкету для лідерів, які беруть участь у Форумі «Один пояс, один шлях» у Великому залі народу в Пекіні, 26 квітня 2019 року

Відтоді, як президент Китаю Сі Цзіньпін оголосив у 2013 році ініціативу «Один пояс, один шлях», Пекін спрямував сотні мільярдів доларів у розбудову іноземної інфраструктури. Цим Китай активізував торгівлю та відкрив шлях для посилення свого політичного та економічного впливу в усьому світі.

Будівництво, яке Сі назвав «проєктом століття», стало опорою китайської зовнішньої політики та стратегічним інструментом для Пекіна.

«Один пояс» підтримали міжнародні організації та понад 150 країн, включно з багатьма країнами Заходу, адже він включає тепер і порти, і трубопроводи, і дороги, також залучає цифрові технології і навіть сферу охорони здоров'я та екологію.

Але серед країн-партнерів зростає розчарування проєктами, що вже почалися. У багатьох місцях замислюються про стратегічні наслідки «китайського поясу» і подумують про альтернативи.

«Група семи» могла б запропонувати альтернативу

Глобальна потреба в інвестиціях в інфраструктуру набагато перевищує можливості її задовольнити будь-якої країни
Джонатан Гілман

Напередодні червневого саміту «Групи семи» (G7) у Сполученому Королівстві президент США Джо Байден запропонував прем'єр-міністру Великої Британії Борису Джонсону розробити інфраструктурний план під проводом Заходу, який би міг кинути виклик китайському проєкту.

«Зараз є реальна можливість. Сама по собі глобальна потреба в інвестиціях в інфраструктуру набагато перевищує можливості її задовольнити будь-якої країни», – сказав Радіо Свобода Джонатан Гілман, директор проєкту «Об'єднання Азії» в Центрі стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS). «Навіть найбільш перебільшені оцінки «Одного поясу» не будуть відповідати світовим потребам».

«Родинне фото» на початку засідання міністрів закордонних справ G7 у Лондоні, 4 травня 2021 року
«Родинне фото» на початку засідання міністрів закордонних справ G7 у Лондоні, 4 травня 2021 року

Китай займе важливе місце в порядку денному саміту 11–13 червня, який об'єднає традиційну групу «Групу семи», що складається з Канади, Франції, Німеччини, Італії, Японії, Великої Британії та США, та країн, що долучаться до них – Австралії, Індії та Південної Кореї.

Якщо Джо Байден наполягатиме на тому, щоб створити альянс демократій, який урівноважить зростаючий вплив Китаю, створенню альтернативи китайському проєкту можуть приділити ще більше уваги.

Під час своєї першої офіційної пресконференції на посаді президента США Джо Байден заявив, що не дозволить Китаю перевершити США і стати «найпотужнішою країною світу».

Європейський союз та Індія вже 8 травня підписали партнерство у сфері зв'язку, яке має на меті посилити співпрацю в галузі цифрової та жорсткої інфраструктури з акцентом на посиленні нормативних стандартів щодо нових технологій.

Гілман вважає, що розвинуті країни мають формувати для країн, що розвиваються свої альтернативи, які будуть прозорішими та якіснішими, ніж китайські.

Сполучені Штати зараз набагато більше співпрацюють зі своїми європейськими партнерами
Джонатан Гілман

Об’єднавши ресурси між союзниками та розуміння щодо того, як підходити до розвитку, західні інфраструктурні плани можуть отримати поштовх, якого їм вже давно бракувало. Особливо це стосується Брюсселя та Вашингтона.

«Сполучені Штати зараз набагато більше співпрацюють зі своїми європейськими партнерами, коли справа стосується екологічних проблем, і це створює більше можливостей для співпраці, – каже Гілман. – У цих переговорах відчувається більше енергії та впевненості, яких раніше не було».

Сила Заходу – якість і прозорість

Нова ідея виникла у той час, коли країни, що розвиваються, борються з економічними наслідками пандемії, а проєкт «Один пояс» породжує все нові і нові суперечки.

Світовий банк заявив, що COVID-19 втягне світову економіку в найгіршу рецесію з часів Другої світової війни. У цей час світові потреби в інфраструктурі, які оцінюють в 94 трильйони доларів протягом наступних двох десятиліть – все ще не задоволені.

До китайського проєкту є питання щодо комерційної вартості багатьох складових, зростає занепокоєння через непрозорі практики кредитування та того, що весь проєкт стає для Китаю інструментом контролю.

Наприклад, у квітні Чорногорія звернулася до Європейського союзу з проханням допомогти повернути китайський кредит у розмірі 1 мільярд доларів на поточний проєкт побудови автотраси у цій невеликій балканській країні.

Проблеми з боргами та прозорістю також з’явились у травні, коли Угорщина оголосила про позику в 1,5 мільярди доларів на будівництво китайського університету. Рік тому, в квітні 2020 року, уряд заявив, що засекретить усі деталі позики на суму близько 1,9 мільярда доларів, які Китай дав для залізничного проєкту, що з'єднує Будапешт із Белградом.

Ще більше занепокоєння виникло після того, як було опубліковано нещодавнє дослідження 100 китайських контрактів, проведене Центром глобального розвитку. Воно виявило, що угоди містять однозначно обмежувальні вимоги щодо секретності та положення, які можуть дозволити китайським суб'єктам впливати на політику країн-боржників.

«Блиск «китайського поясу» уже досить побляк, – сказала Радіо Свобода Тереза Фаллон, директор Центру російсько-європейських та азійських досліджень у Брюсселі. – Ставлення до Китаю стає жорсткішим, і це шанс для Європи почати мислити більш стратегічно щодо своїх ближчих і віддалених сусідів».

Умови того, як може виглядати західна альтернатива, все ще обговорюються, але, ймовірно, вони враховуватимуть фундамент минулих домовленостей та покладатимуться на поєднання державних та приватних фондів.

У 2018 році Європейський союз запустив проєкт розширення торгових зв’язків із Японією, а у 2019 році підписав угоду, яку колишній прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе назвав «стійкою та заснованою на правилах», і також таку, що має на меті зв’язати Індо-Тихоокеанський регіон із Західними Балканами та Африкою.

У 2018 році Сполучені Штати також ухвалили Закон про будівництво, який покликаний стимулювати інвестиції приватного сектору в країнах, що розвиваються, а також запустили мережу Blue Dot із Японією та Австралією в 2019 році як спосіб підтримати стандарти щодо інфраструктурних проєктів.

Однак жодна з ініціатив не дала поки що конкретних результатів. І це викликає занепокоєння щодо того, що Захід не може запропонувати справжню альтернативу економічному баченню, яке висуває Китай.

Просто присутність на місцях вже збільшує важелі впливу на Китай, змушуючи їх покращувати пропозицію і бути більш прозорими
Тереза Фаллон

За словами Фаллон, західні країни не повинні зосереджуватися на тому, щоб дорівнятися Пекіну з точки зору обсягу фінансування. Натомість вони повинні використовувати інфраструктурний стимул для поширення вищих стандартів виконання проєктів та запровадження більшої прозорісті у контрактах.

«Просто присутність на місцях вже збільшує важелі впливу на Китай, змушуючи їх покращувати пропозицію і бути більш прозорими, щоб конкурувати», – каже Фаллон.

Набір нескоординованих проєктів

Хоча спроби знайти альтернативи китайським проєктам набирають обертів, вони також стикаються зі зростаючими перешкодами.

Західні країни досі не мають централізованого пункту для координації інфраструктурного партнерства. Це перешкоджає їм конкурувати з Китаєм. Появи такого спільного центру аналітики також не передбачають у найближчому майбутньому. Тому вони кажуть, що, ймовірно, західні проєкти будуть окремими, в кращому випадку скоординованими ініціативами різних гравців, таких як США, Європейський союз, Японія та Індія.

«Зацікавлення рухатися в бік більшої координації є, але до реалізації цих планів ще далеко, – каже у розмові з Радіо Свобода Ендрю Смол, співробітник Німецького фонду Маршалла в Берліні. – Кожна країна ледь може впоратися з такими плануваннями самостійно, не кажучи вже про те, щоб організувати співпрацю та координацію таких складних механізмів».

Ще однією потенційною перешкодою є фінансування. Хоча державні установи з країн «Групи семи» можуть взяти участь у фінансуванні, значний обсяг коштів повинен надходити з приватного сектору, який традиційно вагається щодо участі у масштабних інфраструктурних проєктах.

Більше того, багато гравців також обережно ставляться до ініціатив, які можна було б розглядати як прямих конкурентів китайської ініціативи, або чогось, що могло б виглядати як антикитайський союз.

На думку Деніела Маркі, професора Університету Джонса Гопкінса і колишнього чиновника Державного департаменту, будь-яка майбутня альтернатива повинна наголошувати, що партнерські відносини будуються на основі спільних стандартів та норм.

Підхід Вашингтона повинен відповідати сильним сторонам США та їхніх союзників, а не намагатися перемогти Китай на його власних іграх або на його полі
Даніел Маркі

Зростання технологічних компаній Китаю, якому допомогла участь у проєкті «Один пояс», дозволив їм зайняти домінуюче становище в усьому світі. Завдяки цьому Пекін встановив стандарти для багатьох технологій наступного покоління. Маркі заявив, що будь-яка альтернативна ініціатива повинна спрямовуватись на ключові сектори, а не просто вкладати великі кошти в інфраструктуру.

«Замість того, щоб розробляти пряму відповідь на виклик китайського проєкту, підхід Вашингтона повинен відповідати сильним сторонам Сполучених Штатів та їхніх союзників, а не намагатися перемогти Китай на його власних іграх або на його полі», – наголошує він.

За словами Фаллон, західні країни не повинні зосереджуватися на тому, щоб дорівнятися Пекіну з точки зору обсягу фінансування. Натомість вони повинні використовувати інфраструктурний стимул для поширення вищих стандартів виконання проєктів та запровадження більшої прозорості у контрактах.

  • Зображення 16x9

    Рейд Стендіш

    Висвітлюю події у Росії та Євразії. Свого часу був редактором американського журналу Foreign Policy у Вашингтоні, писав, зокрема, для The Washington Post, The Atlantic, Politico, згодом був кореспондентом журналу Foreign Policy у Москві. Публікувався у низці інших видань Європи та Центральної Азії.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG