Доступність посилання

ТОП новини

Примусова колективізація, розкуркулення і Голодомор 1932–33 років в історії одного села: спогади очевидців


Жителів міста привезли збирати колгоспний врожай, бо селяни або померли з голоду, або лежать немічні, або вислані як «куркулі». Фотограф Вайтінг Вільямс. (Whiting Williams Photographs / Western Reserve Historical Society)
Жителів міста привезли збирати колгоспний врожай, бо селяни або померли з голоду, або лежать немічні, або вислані як «куркулі». Фотограф Вайтінг Вільямс. (Whiting Williams Photographs / Western Reserve Historical Society)

До редакції Радіо Свобода прийшов лист від краєзнавця Анатолія Ковальчука з Хмельниччини, який збирав і записував свідчення про примусову колективізацію, так зване розкуркулення та штучний голод, зокрема і тоді, коли у 1992–1996 роках працював відповідальним секретарем комісії з питань поновлення прав реабілітованих.

З його дозволу публікуємо розповіді учасників тих подій у рамках проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство».

Як відбувалася примусова колективізація, розкуркулення і потім нищення селян штучним голодом, можна простежити на історії одного села – Тернавка, тепер Ізяславського, а колись Антонінського району Хмельницької області – через записані спогади очевидців.

Демидюк Ганна Іванівна, 1922 р.н.:

Мої батьки мали невелике господарство: хату, хлів, клуню, двоє коней, корову з телям, свиню з поросятами, домашню птицю. А також реманент: воза, плуга, культиватор, борони.

Наша родина, в якій було п’ять дочок – Анастасія, 1920 р.н., Ганна, 1922 р.н., Марія, 1924 р.н., Надія, 1926 р.н. і Ліда, 1929 р.н. – жила скромно. Ми не бідували, але й не розкошували. Мали що їсти й пити. Але білий хліб бачили не частіше, ніж два рази в рік – на Різдво і на Великдень.

Батько господарював сам, найманої праці не використовував. Часом йому допомагали брат, інші родичі або сусіди. Бо так у селі здавна велося, що люди безкорисливо допомагали один одному. Нас, дітей, змалечку привчали до праці. Виконували деякі посильні роботи в господарстві. Старші дочки допомагали батькам доглядати менших своїх сестер.

Пригадую, що навесні 1932 року в селі почали проводити колективізацію. Людей примушували віддавати все майно і вступати до колгоспу. А на тих, хто хотів господарювати самостійно, накладали непосильні податки.

Наш батько Горбачук Іван Омелянович заявив, що до колгоспу не вступить. Хоча здогадувався, що відмова добровільно позбутися майна і волі, добром для нього не закінчиться. Але він був чоловіком вольовим і свого рішення не змінив навіть під тиском влади.

Біда не забарилася. Якось до нас у двір приїхали озброєні люди. Вони заявили, що батько «куркуль і класовий ворог». Бо, мовляв, не тільки сам не хоче вступати до колгоспу, а ще й інших селян підбурює не виконувати розпоряджень влади. Наказали батькові збиратися і йти з ними.

Наступного дня наше господарство розграбували. Приїхала ватага п’яних людей. Незважаючи на материн плач, розібрали клуню й вивезли всі будівельні матеріали. Забрали збіжжя і все їстівне. Вивели з хліва й забрали коней, корову, свиней та іншу живність. Забрали плуга, культиватора, борони.

Розкуркулення селянина в селі Удачне Постишевського району Донецької області Павла Маслюка, 1934 рік. Автор зйомки: Марко Залізняк (Желізняк). ЦДКФФА України імені Гордія Пшеничного
Розкуркулення селянина в селі Удачне Постишевського району Донецької області Павла Маслюка, 1934 рік. Автор зйомки: Марко Залізняк (Желізняк). ЦДКФФА України імені Гордія Пшеничного

Через деякий час прийшов з Антонінівської тюрми змарнілий батько. Сказав, що тюрма переповнена такими, як він селянами, їх не годують, нема навіть де лягти. Перед судом його відпустили на два дні додому, щоб узяв одяг і їжу. Він дуже засмутився, побачивши розорене й пограбоване господарство.

Після того, як він попрощався й пішов на суд, ми його більш ніколи не бачили. Згодом надійшов лист з Маріуполя, в якому батько писав, що його як засудженого привезли в це місто будувати доменну піч. Він писав, що харчування дуже кепське, теплого одягу не видають, а в тісному і смердючому бараці, де утримували в’язнів, дуже холодно. Мати відразу ж надіслала йому дві посилки. В одну поклала кожуха, у другу – сухарі і сало. Все це випросила в добрих людей. Дуже скоро обидві посилки повернулися назад. Щоправда, у скриньці, де були харчі, замість сухарів і сала чомусь лежали камінці. Про подальшу долю батька ми ніколи нічого не чули. Не знаємо, за що його судили, коли він помер і де похований.

Після цього настали чорні часи. Нам було не до навчання, бо ми могли не ходити до школи. Щоб якось прожити й допомогти матері, старші діти пішли працювати на колгоспну ферму. Наприкінці 1932 року народилася шоста дочка – Наталія. Незважаючи на голод і холод, нашій родині пощастило пережити важкі зиму й весну 1933 року. Хоча всі ми пухли з голоду, але ніхто з нашої родини не помер.

Їли все, що можна було знайти на полях, на луках чи в лісі: стебла бур'янів, гілки й кору з дерев, ягоди. Особливим делікатесом вважалися пампушки з перетертого цвіту білої конюшини і коріння лопуха. В селі проживало багато родин, майно яких через небажання вступати до колгоспу було розграбоване. Пограбували також батькового брата. Він важко переживав наругу і душевно захворів. Знаю, що багато людей пухли через голод. Чула, що були випадки смерті людей від голоду. Подробиць не пам’ятаю, бо всі були дуже залякані, знали, що говорити про це небезпечно. Ми всі ще дуже довго боялися, щоб і нас не вислали, як батька.

Ковальчук Антон Павлович (1927–2017):

Під час колективізації мені було п’ять років, тому небагато пам’ятаю про ті події. Але підрісши, чув від своєї матері, від родичів і сусідів про жорстоке ставлення влади до селян. Голова сільради і дільничий міліціонер були фанатичними більшовиками. Хоча читали по складах, але запопадливо виконували розпорядження районного начальства.

Саме вони проводили розкуркулення, а допомагали їм грабувати людей так звані активісти. Серед них було багато чужинців, які раптово невідомо звідки взялися. І так само швидко позникали із села після розкуркулення. Повиїжджали декотрі з місцевих активістів. Колгосп створили, але самі працювати в ньому не схотіли.

Щоб залякати людей і примусити всіх вступати до колгоспу, пізньої осені 1931 року ініціювали розкуркулення рідного дільничного, господаря середніх достатків. Його син Сергійко зазвичай вранці того дня пішов до школи. А коли повернувся додому, не застав своєї хати. Її було зруйновано. На місці, де вона стояла, лежали вперемішку стовпи, білі стіни, двері, вікна, стіл, лави, мисник з розбитим посудом. Залишилася тільки піч і напівзруйнований димар. Батьків теж не було.

Хлопчина, не зрозумівши, що сталося, голосно почав плакати від страху і відчаю. Змерзлу й голодну дитину забрала до своєї хати сусідка Ярина. У неї саме обідали активісти-розкуркулювачі. Серед них був уповноважений з Антонін, тодішнього райцентру. Дізнавшись, чиїм сином є Сергійко, почав грубо лаятися і виганяти перелякану дитину з хати. Мовляв, куркулів разом з дітьми треба нещадно нищити, бо всі вони вороги народу. Проте Ярина, хоча теж була активісткою, заступилася, сказавши, що дитина нічим перед владою не завинила.

Інші так звані активісти ходили селом, відбираючи в людей все їстивне. Пояснювали, що потрібно годувати голодний пролетаріат і будувати «світле будуще». Забирали все, що бачили. А чого не могли забрати, те знищували або псували. Навіть у колиску до дітей заглядали, чи бува не схована там якась їжа.

Забравши все їстівне в однієї родини, ці грабіжники натрапили в коморі на діжку квашеної капусти. Винести її надвір не змогли. Щоб не залишати людям і цієї їжі, вони на очах господарів випорожнилися в діжку. Й дуже реготали, відчуваючи вседозволеність і безкарність. Позабиравши в селян збіжжя і прирікши земляків на голод, хвороби і смерть, грабіжники не заспокоїлись. Вони ходили з довгими металевими штирями, якими глибоко проколювали землю, щоб знайти закопані овочі.

Цікава подальша доля деяких активістів і людей, потерпілих від їхніх злочинів. Навесні 1944 року до Червоної армії серед інших жителів села були мобілізовані і розкуркулювачі, і розкуркулені.

Розкуркулювач, очевидно, вмів «воювати» тільки проти беззахисних односельців. Бо незабаром дезертирував з бойової позиції і переховувався в лісі неподалік села. Коли про це дізнався голова сільради, то разом з головою колгоспу поїхав до райцентру просити владу не карати дезертира за законами воєнного часу, а простити йому. Бо той, бач, мав перед партією великі заслуги заснував колгосп. А втечу з фронту пояснювали страхом. Районна влада, зваживши на такі аргументи, звісно, дезертирство йому пробачила.

А от брати із розкуркуленої родини Микола і Дмитро Василишини, розумні молоді хлопці, обоє того самого 1944 року полягли в боях геройською смертю. Бо воювали сумлінно, чесно. Бойових позицій не залишали й додому не втікали. Віддали молоді життя не за злочинну владу, яка поглумилася над їхніми родинами, а за волю України. Вічна їм пам'ять.

Ще був такий випадок. Один господар-одноосібник молотив у клуні снопи. До нього прийшов озброєний гвинтівкою чоловік і, назвавшись уповноваженим з району, почав вимагати, щоб той запрягав коні й доставив його в Антоніни. Селянин відмовився, пояснивши, що нікуди не поїде, бо має багато роботи. Крім того, віз поломаний. Розлючений відмовою, москаль застрелив ні в чому невинну людину. На звук пострілу і голосний плач дружини вбитого збіглися сусіди. Похапавши в руки кийки, дрючки, заступи, вони відлупцювали вбивцю, хоча той запевнював, що не збирався вбивати, а хотів лише налякати селянина.

Як не дивно, але ніхто з тернов'ян не був покараний за вчинення самосуду. Розслідування районної міліції закінчилося безрезультатно.

А ще один чоловік не міг вже терпіти свавілля влади, прийшов до клубу, де відзначалося якесь партійне свято, дочекався поки малоосвічений сільський міліціонер дочитав написаний директором школи текст, який закінчив словами: «Смерть пролятарату! Хай жиє світова буржуАзія!» і вистрелив у нього з обріза. Але не влучив. Вся президія з переляку попадали на підлогу і сховалися під стіл.

Уліян, так звали того, що стріляв, вийшов з клубу і пішов з села. Переховувався у лісі. Під час облави теж відстрілювався, але його схопили. За вироком суду відправили до концтабору, а жінку й дітей вислали до Сибіру. Ніхто з них до Тернавки ніколи не повернувся.

У нашому селі багато людей голодували, декотрі пухли і вмирали з голоду. Зафіксовано факти смерті від виснаження на колгоспних полях трьох людей. Один пішов туди в пошуках їжі. Але не вистачило сили повернутися додому. Двоє померли на полі під час весняних робіт. Хоча таких випадків було менше, ніж у Центральній Україні. У наших селах не було «чорних дощок».

Мабуть, найголовнішою причиною трохи нижчої смертності, ніж у східних областях, була близькість кордону з Польщею. Адже лінія розмежування між обома країнами не нагадувала глухої стіни (не було оборонних валів, глибоких ровів, мінних полів тощо). Тому багатьом мешканцям нашого і сусідніх сіл вдавалося роздобути сухарі, борошно, сало олію і крупи на території нинішніх Тернопільської чи Рівненської областей. За невелику винагороду прикордонники (у той час теж здебільшого українці) пропускали голодних селян через неглибокі річки Збруч і Вілію.

У той самий час в Тернавці закрили і пограбували церкву. А наприкінці 30-х за наказом влади її зруйнували. Вона була споруджена з цегли коштом громади. Стояла на високому пагорбі в центрі села, мала три куполи. Її позолочені хрести, які сонячного дня яскраво сяяли, неначе великі зорі, було видно за багато кілометрів.

Безбожна сільська влада хотіла, щоб якомога більше людей стали свідками її «боротьби проти пережитків минулого», тому розпорядилася, щоб всі вчителі і школярі прийшли й побачили знищення гарної споруди. Тобто, щоб стали мимовільними учасниками акту вандалізму. Багато батьків не пустили своїх дітей.

Скинути хреста з найвищого купола згодився колишній коваль. У минулому він був поважним господарем і вмілим ковалем, мав свою кузню. Але після того, як під час колективізації його маленьку кузню зруйнували, а всі інструменти передали в колгосп, він з горя запив і скоро перетворився на огидного п’яничку.

Зробивши чорну справу, той чоловік зайшов у крамницю й попросив пляшку горілки. На запитання продавця: а хто ж заплатить, присутній там директор школи сказав: «Нехай п’є, скільки хоче. Я за все заплачу». Незабаром той коваль, який скинув хреста з церкви, помер, впавши п’яним у калюжу. Люди казали, що його спіткала кара Божа.

З частини церковної цегли збудували в селі нову кузню.

Якщо ваш рід розкуркулили і рідним довелося пережити Голодомор – розкажіть нам про це.

Ми просимо повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників), що виробляли, і переповісти історію їхнього «розкуркулення». Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати. Деталі можуть допомогти людям знайти рідних.

Пишіть на адресу: Radiosvoboda@rferl.org

  • Зображення 16x9

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG