Щонайменше 70 життів лише за місяць на передовій врятував парамедик Національної гвардії України Микола Роїк.
Про це Радіо Свобода розповіли його колеги, натомість 26-річний уродженець Вінниччини твердить, що не зробив нічого героїчного, «лише свою роботу», та не веде подібних підрахунків.
Як він сам у березні отримав важкі поранення? Чому «попрощався з життям», та вибравшись із обваленого окопу, знову вирушив на евакуацію побратимів? Який день Миколі «запам'ятається на все життя», і чи вижив тоді український солдат, якому довелося накладати аж 5 турнікетів, а руками затискати рану на шиї?
За фахом Микола фельдшер, працював в акушерських пунктах на швидкій. Потім змінив низку професій, та врешті, каже:
«У моїй сім’ї всі служили, я й собі захотів. Але захотів бути бойовим медиком».
Тож і прийшов торік у військкомат. Добровільно.
У підрозділі Миколу теж кличуть не парамедиком, а саме «бойовим медиком», оскільки періодично він допомагає бійцям виконувати різноманітні завдання «нелікарського профілю». Зокрема, коригувати вогонь.
– Повномасштабне російське вторгнення де тебе застало?
– Вдома. (посміхається – ред.) В мене якраз ротація була з ООС тоді. Я приїхав, в мене мало бути 30 днів відпустки, 24 вихідних після ротації. Оголошена бойова тривога, я з горем пополам дістаюся до військової частини. Ну і поїхав головним медиком ротної групи.
Очима парамедика – це дуже страшно
Перше, що я запам’ятав: коли ми заїхали в Донецьку область, і коли ми побачили ці розбиті колони, і ці поодинокі дими, як горить техніка – особовий склад уже почав підтягувати своє спорядження. Вже готуються.
І вже тоді, по-дорозі, ти себе морально готуєш до того, що тебе чекає.
А очима парамедика – це дуже страшно.
– Твій перший поранений на фронті, пригадуєш? І, можливо, певну конкретну дату?
– В нас на першому виїзді в Новобахмутівці перший був трьохсотий від танка. Взагалі найбільше трьохсотих було від танків.
Непотрібно недооцінювати супротивника. Дуже багато мемів в інтернеті, сміються, що їде колона танків старих їхніх. Але це 120 міліметрів. (У російських танках Т-80 чи Т-72 гармата 125-міліметрова – ред.)
Тебе ранить або вбиває. А якщо вижив, то тільки потім чуєш звук пострілу.
Це найважчий день запам’ятається на все життя
В мене за 30 березня , за один день, в мене було близько 30 важких трьохсотих – з ампутаціями, дуже масивними осколковими пораненнями, без рук, без ніг. Це 30 на мене одного. Це важких я тільки рахував. Якщо взяти усіх за день – там 60-70 людей.
Це найважчий день запам’ятається на все життя.
Що таке пряме потрапляння танка в позицію?
Людина отримує контузію, і якщо вона отримує якесь осколкове поранення, вона просто сама не здатна (обробити свої поранення – ред.) за цих 5 хвилин, поки вона не прийде до тями.
Вона просто стече кров'ю – і все, померла. Перебивається велика артерія – 3-5 хвилин, все людині ти вже нічого не зробиш. А 80-70% втрат - це реально втрати через кровотечу. Тому що не було можливості, або неправильно була надана допомога, в перший час, коли було потрібно.
– Перед записом інтерв'ю ти казав, що насамперед треба знати з чого саме стріляли по позиції. Чому? Поясни нашим глядачам і читачам це, а також свій порядок дій, як парамедика, на фронті.
– Мій порядок дій був наступний – рація, отримав повідомлення. Чую за звуками виходів і по тому, як свистить – що стріляло: або міномет, або артилерія, або, я не знаю, гради, танки.
Мушу робити вибір, куди мені слід першочергово рухатися.
Був випадок: аж 5 турнікетів зараз
Були такі випадки, що розривається снаряд, і цей снаряд відриває ногу, а осколок запікається так, що навіть запікає стегнову артерію.
Був такий в мене випадок, коли мені треба було накладати аж 5 турнікетів.
Одного військовослужбовця броня врятувала в грудях. Але у нього була перебита ліва нога і права рука. І було поранення в сонну артерію з правого боку. Є такий джгут Есмарха. Наклав йому на шию, щоб врятувати життя. Так евакуювали. І, до речі, мені казали, що він вижив, все нормально. І кінцівки вціліли також.
– Щонайменше 70 людей, кажуть твої колеги, ти врятував. Але при цьому ти не рахуєш солдатів з кульовими пораненнями, яких ти витяг із поля бою?
– Так. Доправляю їх на етап евакуації, погоджую це з командуванням. Бо якщо там кульове і куля залишилася десь, я в таких умовах я її ніяк не дістану. Я не нейрохірург. Я можу зробити тільки навпаки гірше.
Під час інтерв'ю нацгвардієць неодноразово згадує тих, кого він врятувати не зміг. Навіть коли сам міг загинути.
Доповз до людини, у людини вже останній подих
Тоді у селищі Солодке на Донеччині позицію українських сил російські військові спершу обстріляли із зенітної установки. Вона, за словами Миколи, «усі дерева скосила, як косою траву скошують. Весь окоп був завалений цими деревами, і просто фізично не можеш (дістатися до співслужбовців – ред). Я коли доповз до людини, у людини вже останній подих. І нема людини».
На питання про отримані у той день поранення, Микола відповідає, але спочатку кілька разів переводить погляд то у бік камери, то знову у бік журналіста Радіо Свобода:
– Точно називати все, що в мене було?
– Розкажи. І загалом обставини поранення.
– Черепно-мозкова важка, важка контузія органів, нервів, постравматична енцефалопатія, потім забита травма живота, внутрішніх органів, розрив (нерозбірливо - ред.) печінки-селезінки.
Заліз в окоп, розкидав ці дрова, і бачу – людина дивиться на мене контужена, бере автомат і досилає патрон в патронник. ТТХ, тактико-технічні характеристики зброї, ти мусиш їх перевершити. (посміхається – ред.)
Ти мусиш швидше все зробити, забрати в людини цю зброю, поки вона не натисла на курок.
Нас прицільно розстрілювало два танки
Я його евакуйовував у безпечнішу зону. Раз – і як світло вимкнулося. Не знаю, скільки часу пройшло, голову підняв, земля осипалася. Такий думаю – ого, нормально так відбулося. І ми просто вже прощалися із життям.
Ми розуміли, що нас прицільно розстрілювало два танки. Окрім артилерії й мінометів, що кришили нас.
Попри це, тоді Микола вирішив дістати із заваленого окопу ще одного пораненого українського військового зі словами: «Якщо нас вб’ють , то хоч на видному місті. А тут нас закопає. І далі сім'ї навіть тіла не зможуть отримати».
Того дня, за словами Миколи, він був єдиним парамедиком на 40 українських армійців.
– Вже свідомість не працює, ти працюєш на інстинктах, в тебе є установка, що тобі треба йти до своїх.
Під вечір я евакуювався в найближчий населений пункт. Далі нас забрали наступні парамедики.
Моє лікування було стаціонарних 109 днів. Потім була реабілітація в Литві.
А нині - знову на службі.
– Ще про щось мрієш, окрім перемоги України?
– Там (на передовій – ред.) треба було на розвалини залазити, аби додому відправити хоч смску, що живий.
Як хочеться жити
І я сидів думав про найелементарніші речі: «Коля, в тебе ще немає дружини, дітей. Як хочеться жити». (посміхається – ред.)
Мріє Микола і про цивільне життя. Бачить себе приватним підприємцем.
– Фермерські угіддя, нові робочі місця, створення нормальних умов для людей. Що заробив, то й заробив. Все чесно.
Але спершу, каже, має повернутися на фронт.
– Якщо я не живу Донецьку, це не означає, що це не мій дім. Це моя країна, я люблю свою країну.
